розповідь Миколи Івановича про боротьбу за життя та втрати від обстрілів
«ЛЮДЕЙ ПОТРІБНО ПІДТРИМУВАТИ»
Так вважає житель Ямного Великописарівської громади Микола Коршун – звичайна, як він сам говорить, людина, добрий господар зі своїм сільським буденним життям. Шостий рік, як Микола Іванович на заслуженому відпочинку. Та, на жаль, відпочинок йому хіба що лише сниться. А все через те, що працював тяжко, а пенсію заробив мізерну. Тепер необхідно думати, як виживати у такий непростий час. А де в селі можна знайти додаткові заробітки? Хіба що утримувати господарство, худобу, бо потрібно жити.
Микола Іванович народився в с. Ямному, тут знаходиться життєдайне коріння його предків, де у своєму будинку разом із родиною мешкає й він усі свої роки. Рідне місце дає сили для того, щоб жити й працювати, дбати про рідних, вірити у краще майбутнє, незважаючи ні на що!
«НАША ГОДУВАЛЬНИЦЯ»
Доля Миколи Коршуна схожа на тисячі інших, таких же простих сільських жителів, як і він. Усе життя трудився, як міг. У молоді роки, після проходження служби в армії, працював у тодішньому райкомі комсомолу, а згодом навчав тракторній справі учнів у Великописарівському виробничому комбінаті. А потім життя багато разів закидало його у різні куточки України, щоб мати статки й гідно забезпечити власну родину.
«Де тільки я не бував, працюючи на будівництві, об’їздив багато міст, бо дуже хотілося, аби рідні ні в чому не потребували! А тепер, коли вже на пенсії, продовжую «крутитися», щоб якось прожити. Дружина Олександра Іванівна ще не пенсіонерка, тож весь наш дохід – це моя пенсія і продаж молока від корови, яку утримуємо. Вона – наша годувальниця. Виходить, ми годуємо її, а вона – нас, – розповідає Микола Іванович.
ЯКА Ж ТО ТЯЖКА ПРАЦЯ!
Сьогодні до селян, які мають корів, охочі придбати молоко, сир, сметану записуються в чергу і беруть у визначені дні, бо знають, що товар користується попитом, що молоко корисне, бо воно забезпечує організм калієм, кальцієм, вітаміном В12, яких зазвичай не вистачає в повсякденному харчуванні. Воно також є хорошим джерелом вітаміну А, вітаміну В1, магнію та цинку. Молочні продукти містять сотні різних жирних кислот.
Заготівельникам, які приймають молоко за дуже низькою ціною, люди здають усе менше. Праця тяжка, але більшість селян із того живуть.
– Це справа копітка, адже молочну продукцію необхідно кудись збувати щодня. Війна змінила життя, але худобу все ж потрібно, як і раніше, вигнати на пасовисько, сіна на зиму заготовити. Щоб молоко мало відмінні смакові якості і було поживним, необхідний ретельний догляд за худобою, в раціон якої мають потрапляти всі поживні речовини, необхідні тварині. На добу корова з’їдає до 20 кг, а їжу слід збагачувати коренеплодами, кухонною сіллю у брикетах, кашами з запареною макухою, мати постійно вдосталь води. Щоб тварини були здорові, проводять щеплення від багатьох хвороб і таке інше, – ділиться досвідом Микола Іванович. – Молоко у корови, як кажуть, на язику. Як її годуватимеш – те й матимеш. Не всі знають, особливо містяни, скільки тонн навозу треба вичистити, перш ніж мати результат усіх старань!».
НІ СНІГ, НІ ДОЩ, НІ ОБСТРІЛИ НЕ СТАЮТЬ НА ЗАВАДІ
– Війна почалася, а життя не стояло на місці, тож потрібно було просто жити далі. Раніше в нас молоко розкуповували, в основному, сусіди, знайомі земляки в селі. А коли війна почалася, люди не знали, що буде далі, тож економили на всьому, і збут молока в нас майже припинився. Тоді я приїжджав мопедом до Великої Писарівки з надією, що там проживає більше людей, тож можна краще спродатися. Як з’ясувалося, там теж торгівлі майже не було, – згадує ті дні Микола Іванович. – Жаль було виливали геть, тож спочатку їздив вулицями й так, задарма, роздавав бажаючим, бо розумів, що люди налякані, в розпачі, а їсти хочеться всім. Але ж тоді я залишався без заробітків, бо це було чи не єдиним моїм доходом. А потрібно ж платити за електроенергію, газ та й на ліки витрачатися, бо ми з дружиною гіпертоніки, і значна частина сімейних заощаджень іде саме на них. Згодом усе поступово стало налагоджуватися, побільшало покупців, ціна на молоко на ринку піднялася. Ось так і їздив я щодня на «хитрий» базарчик до Великої Писарівки, аби вторгувати хоч якусь копійчину, бо жити потрібно сьогодні.
Два роки поспіль, день у день Микола Іванович долав відстань близько двох десятків кілометрів своїм невеличким транспортним засобом-мопедом, віз молоко. Люди його чекали, застати молоко не завжди виходило – розкуповували швидко. «Сніг, дощ, ожеледиця, стріляють, не стріляють, ми вставали з дружиною рано, порали худобу, а потім я вирушав у дорогу, адже це наші заробітки і засіб для прожиття. Сьогодні постійні покупці масово евакуюються з Великої Писарівки, бо ворог рівняє з землею будівлі і людські життя, тож, зрозуміло, про яку торгівлю може йти мова? Хочеться вірити, що це тимчасові труднощі, що жахи війни незабаром закінчаться, а ми будемо жити тільки в рідних домівках. Ніколи раніше не задумувався над тим, що сьогодні є актуальним: прокинутися вранці і побачити Сонце, що є великим щастям», – говорить пенсіонер.
У РІДНОМУ ДОМІ – НАЙКРАЩЕ
За час повномасштабного вторгнення ворога Микола Іванович із родиною залишалися вдома. «Нікуди ми жодного разу не виїжджали. А куди з худобою поїдеш? Важко було уявити, куди можна їхати. Сьогодні небезпека посилилася, через постійні обстріли з боку ворога, тож розуміємо, що будь-кому з земляків залишатися тут небезпечно. Жаль дивитися на те, як руйнуються людські оселі, роками налагоджене життя, як від цього страждають дорослі і діти. Багато земляків ще раніше виїхали у більш безпечні місця, у кого була можливість. Наше Ямне вже зазнало чималих руйнувань як людських осель, так і нежитлових приміщень, зокрема, постраждали школа, гаражі, амбулаторія. Майже щодня обстріли села продовжуються. Люди тримаються з останніх сил, а хто не витримує, той вирушає з дому, часто з однією валізою, залишаючи своїх домашніх улюбленців, в тому числі і корів. Але ж життя – це найцінніше, що є у кожного з нас».
ЩО ГОВОРИТЬ СТАТИСТИКА?
На думку аналітиків, за рік російсько-української війни найбільше скорочення поголів’я корів спостерігається у господарствах населення. Станом на 1 березня 2024 року воно зменшилося на 15% голів, ніж торік.
За інформацією Асоціації виробників молока, найсуттєвіше за рік поголів’я скоротилося в Запорізькій, Харківській, Миколаївській і Сумській областях. Чимало людей були змушені продати або залишити свою худобу на окупованих або прифронтових територіях, проте багато хто пристосувався до роботи в екстремальних умовах.
За інформацією Міністерства аграрної політики та продовольства України, бюджетні дотації відновлюються у 2024 році для аграріїв, які утримують від 3 до 100 корів, – їм передбачено виплати у розмірі 7 тис. грн на одну корову.
Завжди було так, що у більшості випадків корова в селі – це перша годувальниця. На жаль, утримання її у приватному господарстві поступово відходить у минуле. Чи не потрапить, бува, згодом корівка-годувальниця до Червоної книги? Боронь, Боже!
Олена ТЯГЛЕНКО
