Шлях до сцени у мешканки с. Пожня Великописарівської громади Оксани Крамської лежить через зірваний міст і майже 67 км буремного прикордоння. Але це не причина відмовлятися від улюбленої справи свого життя – співів. Про це – в нашій сьогоднішній публікації.
Нотки щастя з батьківського дому
Оксана народилася в сільській родині: мама працювала продавчинею в місцевому сільмазі, а потім – кухарем у школі. Батько – водієм у колгоспі.
Вокальні здібності донечка почала проявляти ще в ранньому дитинстві, співаючи вдома. Це подобалося не лише їй, а й рідним. Дзвінкий дитячий голосок у поєднанні з тонким музичним слухом радував і тішив членів сім’ї.
Малиновий піджак
Першою вчителькою Оксани була Любов Володимирівна Мальцева – молодий спеціаліст, яка приїхала вчителювати до Пожні після закінчення педагогічного інституту.
– Вона була для нас, першокласників, не просто педагогом, а справжнім другом, адже окрім уроків за шкільною програмою займалася нашим розвитком у позаурочний час, – розповідає пані Оксана. – Любов Володимирівна в кожному з учнів (нас було 12 у класі) розкривала талант. У мене помітила вокальні дані й почала мною займатися співами, а додатково ще й математикою. Я приходила до вчительки додому (вона мешкала в шкільному гуртожитку). Обожнювала гостювати в неї. Приходжу до неї, а вона одразу: «Спочатку ти поїси, а потім вже все інше!» І пригощала всякими смаколиками.
Зараз Оксані Крамській – 47 років, але вона до сих пір з теплом згадує свою першу вчительку та навіть пам’ятає запах її одягу:
– Вона була така класна! Завжди гарно вдягалася, і я милувалася її вбранням, – каже співрозмовниця. – А особливо врізався в душу аромат її піджака, який пахнув малиною.
Цукеркам – зась!
У пам’яті жінки закарбувалися не лише приємні миті з шкільного життя, а й ті, за які ніяково. Серед таких – випадок з солодощами.
– Під час уроку я смакувала цукеркою, і вчителька не просто зробила мені зауваження, а й виставила на загальне обговорення, – ділиться спогадами пані Оксана. – Вона створила стіннівку, намалювала на ній мене з надкушеною цукеркою і підписала: «А цю частину цукерки я залишу на наступний урок».
Чи було Оксані прикро за таке покарання? Так, звичайно! Та від цього вона не припинити обожнювати свою вчительку, яка продовжувала займатися з нею математикою, вокалом та ще аеробікою.
Визнання
Саме під час навчання в школі Оксана підкорила головні сцени Великописарівського району, активно на них виступавши. Дівчинка брала участь у різних заходах, конкурсах, фестивалях. Її знали, впізнавали, її талантом захоплювалися. І це було справжнє визнання, таке необхідне для творчої публічної особистості.
Музична освіта
Після закінчення Пожнянської школи дівчина вступила на навчання до Сумського музичного училища. Перший курс провчилася на стаціонарі, а наступні 2 – заочно, оскільки вийшла заміж і в 18 років народила сина Станіслава.
Потім на світ з’явилася донька Анастасія.
Завдяки підтримці родини Оксана не закинула навчання, а поєднувала його з материнством.
– Дуже допомагав мій чоловік Едуард, – розповідає героїня матеріалу. – Він – педагог, вчителював у школі. Та й свекруха в мене золота! Тож усі разом і дітей виняньчили, і освіту мені здобули!
Студентка мріяла пов’язати своє подальше життя з музикою, зробивши її своєю основною професією. Та, на жаль, все вийшло інакше.
Музичний талант і диплом про відповідну освіту у Пожні не було де застосувати, тож Оксані більше нічого не залишалося, як реалізувати себе в ролі керівника драматичного гуртка при будинку піонерів .
– Три роки я пропрацювала на цьому місці, хоч і роботою це не назвеш, адже отримувала за неї суцільні копійки, – каже жінка. – Проте, хоч поміж людей була! Та й справа цікава.
Бібліотекарка
У 2003 році наша героїня перейшла на роботу до бібліотеки у будинку культури. Книги – це не музика, а сховища зі стелажами – не сцена з публікою. Але тут в неї було аж цілих півставки, а це вже значно більше ніж вона заробляла в драмгуртку. До того ж, працюючи в бібліотеці, можна було співати – брати участь у місцевій художній самодіяльності.
Зі слів Оксани Крамської, у директорки будинку культури Галини Сторожевої були перспективні плани розвитку співацької галузі в селі. Вона намагалася створити ансамбль з колективу педагогів. Але ідею повною мірою не вдалося реалізувати, адже втілити її в реальність заважала низка обставин, в тому числі й непросте сільське життя з його трудовими буднями. Але все ж ансамбль місцевого будинку культури здобув визнання не лише в районі, а й далеко за його межами.
– Потрібні були люди, які б горіли співами та сценою, а в нас таких не так і багато, – з сумом у голосі констатує співрозмовниця.
РОБОТА В МУЗЕЇ
У бібліотеці наша героїня пропрацювала 21 рік, а минулого року, у 2024, посаду скоротили.
Оксані ж запропонували стати наглядачкою новоствореного на базі сільського будинку культури музею.
– Із 6 травня 2024 року моя посада називається «Музейний доглядач музейно – виставкового центру КЗ «Центр культурних послуг Великописарівського Будинку культури Великописарівської селищної ради» – ділиться деталями просування справ на нових теренах жінка. – У мої обов’язки входить пошук та збір речей старовинного вжитку, розміщення їх на новоствореній локації, за яку тепер відповідаю. І це доволі цікаво.
Війна, міст і сцена
Після повномасштабного вторгнення репетиції у співачок відбуваються в Охтирці, до якої ще треба дістатися.
– Від Пожні до Охтирки приблизно 65 км, – каже пані Оксана. – Їдемо ми не через Велику Писарівку, а іншим маршрутом. Він хоч і менш, та все одно – небезпечний. Минулого року на тому шляху ворожі дрони вбили мешканку Пожні Тетяну, яка їхала легковим авто разом з чоловіком.
На якому транспорті дістаються пожнянські вокалістки? Окрім Оксани Крамської, їх ще троє: Катерина Зубко, Катерина Крамська, Людмила Міронова. Щочетверга – соціальним автобусом, а в інші дні (на тиждень буває 2-3 репетиції) їх забирає та відвозить відомча автівка відділу культури.
Чи страшно долати небезпечну ділянку дороги? Вже ні. А зірваний місток, як стверджує наша героїня, так і взагалі, ніяких побоювань не викликає!
– Ми вже нічого не боїмося, звикли!, – каже жінка.
Наразі пожнянські співачки готуються до фестивалю, на якому представлять три пісні: одну акапельно, другу – патріотичну, і третю – веселу, в поєднанні з танцями.
Вдячна за все
Оксана Крамська розуміє, що якби після закінчення музичного училища вона залишилася в Сумах, а не повернулася в Пожню, її життя склалося б зовсім інакше: воно було би точно пов’язане з музикою, вона б працювала за спеціальністю і була би реалізованою в професії. І земляки приїздили би на концерти до театру ім. Щепкіна, щоб насолодитися виступами талановитої односельчанки. І дуже нею пишалися б. А вона була б дуже щасливою від того, що її улюблена справа стала її основною професійною діяльністю.
– Та я ні про що не шкодую, – зізнається героїня статті. – Молоді роки вже не повернеш, треба цінувати те, що є. У мене – чудова родина: турботливий чоловік, хороші діти, ще й зі свекрухою пощастило – вона мене цінує та поважає. Донька вивчилася в Харкові на фармацевта, а син – у Сумах, працює там менеджером. Все у нас добре! Я щаслива.
Що ж, ми щиро бажаємо нашій неймовірній героїні побільше приємних миттєвостей у її житті, сповненому поєднанням найрізноманітніших його проявів: і сільська буденщина, і воєнне лихоліття, і творчість, і бурхливі оплески поціновувачів співацького таланту, і просте та тихе сімейне щастя.
Оксана Ковальова
