Мужня жінка продовжує працювати у селищі, що постіно знаходиться під ворожими обстрілами.
Тримати себе в нормі
Місцевий житель із стаканчиком кави біля торгівельної точки – це як лакмусовий папір ситуації загалом: значить, все добре! А ще, психологи стверджують, що для того аби під час війни втримати свій психоемоційний стан у нормі, необхідно перенести в нове життя старі звички. Кава з автомату якраз і є тією самою рятівною звичкою для багатьох людей, які залишилися в Великій Писарівці: начебто в своїх домівках, на звичному місці, але вже за нових умов, адже березневі події розділили життя мешканців прикордоння на “до” та “після”.
Куди їхати?
41- річна Вікторія Кондратенко, яка працює продавцем у магазині – з тих небагатьох, хто нікуди не виїжджав. Жінка – багатодітна мама, в неї трійко діточок 21, 18 та 13 років.
— Ми вивезли доньку та синів до Києва, а самі з чоловіком залишилися вдома, — каже героїня публікації. — Куди там ми поїдемо? Тут все нажите роками. І робота в нас обох є. А в евакуації не все так просто. Орендувати житло потрібні великі кошти, та й чуже там все.
Укриття за холодильником
Чи страшно працювати в центрі селища, що, хоч і перетворене ворогом на суцільні руїни, але до сцтого часу постійно обстрілюється? Дуже! Але що поробиш? Коли дуже гучно, але прилітає десь далі, жінка з колегами продовжує стояти за прилавком. Якщо вибухи зовсім поруч, ховаються за холодильники в приміщенні магазину.
— Одного разу вибуховою хвилею з вікна вирвало металеву решітку та розірвало навпіл, — ділиться подробицями нелегкого життя в прикордонній зоні Вікторія.
Коли вибухи вщухають, продавчині виходять зі свого укриття і продовжують роботу. Взагалі, магазин працює на генераторі. Тому через його гудіння дівчата і вибухів не чують. Про те, що десь поблизу розриваються снаряди чи падає щось страшніше, продавчиням телефонують знайомі. Мовляв, ховайтеся! Летить, свистить та гепає!
Покупці
Попри масову евакуацію, в Великій Писарівці залишаються жити приблизно 400 — 500 осіб. Переважно це люди похилого віку. І всі вони потребують торгівельної точки в населеному пункті, адже їжу купувати необхідно. Окрім них, до селища приїздять і ті, хто виїхав, але навідуються додому обробляти городи та наводити лад .
На запитання, чи змінилося у покупців ставлення до покупок, тобто, чи почали люди дозволяти собі те, на чому раніше економили, хоча дуже хотілося з’їсти, чи хоча б покуштувати Вікторія відповіла, що так. Після обстрілів та бомбардувань, місцеві мешканці змінили свої пріоритети і тепер дивляться на речі зовсім по-іншому.
— Зараз люди беруть все, що хочуть, хоча б потроху, — каже продавчиня. — Бо розуміють, що заощаджувати копійку немає сенсу: життя може обірватися в одну мить. Тож, потрібно жити сьогоднішнім, бо завтра може і не настати. Популярним стало пити в магазині каву. Є такі мешканці, які спеціально для цього приїздять велосипедами до магазину, щоб насолодитися нею тут! Це для них такий ритуал, без якого день не починається!
Теж людина
Деякі знайомі конкретно телефонують до Вікторії: «Хочу до тебе на кавусю!». І тоді вже процес кавування перетворюється на своєрідний сеанс психотерапевта, під час якого пані Вікторія вислуховує все, що турбує людей та що в них на душі.
Та життя — така річ, що сьогодні ти всім допомагаєш, а завтра допомога знадобиться тобі. Так було і в випадку з нашою героїнею.
— Нещодавно я поховала свого свекра, — розповідає наболіле жінка. — Для мене його смерть була справжнім стресом: я втратила рідну людину, яка ніколи мене не називала невісткою, а тільки донькою. Взагалі, батько мого чоловіка мешкав у Лугівці, але одного разу стався «приліт» на подвір’я. Скрізь полетіли уламки! Свекру стало зле, трапився інсульт.
Ми викликали «швидку» допомогу, його транспортували до Кириківки, а звідти вже забрала реанімація. З лікарні ми і забрали батька до себе в Велику Писарівку. Тут він і помер на моїх очах і моїх руках. У віці 68 років. Не пам’ятаю, як я дісталася з кладовища, але потім мені стало дуже зле.
Рятівна аптека
Вікторія стверджує, що пережила той сильний стрес лише завдяки аптекарю Олександру Мірошниченку, який забезпечує мешканців Великої Писарівки медикаментами.
Жінка знаходилася на роботі, коли відчула, що «відлітає». З останніх сил зателефонувала Олександру, розповіла про свій стан, і той миттєво привіз всі необхідні ліки, заочно діагностувавши проблему зі здоров’ям.
— Якби не він, я б не вижила!, — запевняє продавчиня. – Зараз його аптека розташована в приміщенні недалеко від нашого магазину, і це дуже зручно! І взагалі, всі великописарівці вдячні Олександру за те, що не покидає нас і не залишає без медичної допомоги. Що б ми без нього робили?
Ну а ми також пишаємося мужніми жителями прикордоння, які попри всі обставини воєнного часу, роблять власні внески у спільну справу, кожен у своїй галузі.
Оксана Ковальова
