Літні канікули у розпалі, і кожен із дітей проводить їх по-своєму. Екскурсії, подорожі, походи, багато друзів – усе це завжди чекало на школярів у мирний час. Тоді діти мали більше можливостей цікаво і з користю проводити своє літнє дозвілля, а батьки старалися зробити все від них залежне, аби вони добре відпочили, набралися сил, одержали яскраві враження і мали незабутні зустрічі під час канікул. Та, на жаль, війна все змінила. Замість безтурботного дитинства, на долю наших дітей випало чимало випробувань, через які їхні можливості обмежилися не тільки у повноцінному навчанні, а й відпочинку.
Статистика говорить, що станом на квітень 2025 року з прикордоння Сумщини евакуювали близько 8000 дітей. Ці дані є динамічними і через безпекову ситуацію, що останнім часом загострилася, постійно змінюються.
Ліза Коваль із прикордонної Великої Писарівки, як і її ровесники, мріє про те дитинство, яке було до війни. До першого класу ліцею дівчинка пішла у 2022-му. Через безпекову ситуацію, зі своїми однокласниками і вчителькою Надією Іванівною за три роки майже не зустрічалися, хіба що бачилися через монітор комп’ютера, адже навчання проходило у форматі онлайн. Відсутність зв’язку й інтернету після ворожих обстрілів часто забирали у дітей і таку можливість навчатися.
Ліза настільки комунікабельна дівчинка, що нічого не стало на заваді нашому щирому спілкуванню. Їй так хотілося комусь розповісти про пережите, що потрібно було тільки уважно слухати – її переповнювали емоції, що так давно вже просилися на волю…
Історія Лізи: дитинство під час війни
Згадуючи про початок повномасштабної війни, дівчинка з хвилюванням розповіла про те, як її рідні у перші хвилини сприйняли цю страшну новину. Вона побачила в очах своїх батьків відчай і безпорадність і відчула щось лихе, хоча до кінця не усвідомлювала, настільки все це погано. Настрій дорослих усе більше передавався й Лізі, і вона дуже боялася.
«Мої тато з мамою, я, а також бабусі з дідусями ховалися від обстрілів у погребі, там і ночували. Я дивилася на них і зрозуміла, що щось відбувається страшне, адже бачила їхні обличчя і відчувала їхній поганий настрій, який постійно передавався і мені. Бабуся весь час мене пригортала і тихо промовляла: «Ой, Господи, за що ж це нам?» Пізніше я зрозуміла, що всі вони дуже хвилюються за мене, і тому мені їх стало жаль ще більше. І я вирішила триматися, не показувати виду, що я боюся, щоб їм було легше. Коли надворі стихали вибухи і з’являлася електроенергія, всі йшли в будинок заряджати свої телефони», – розповідає дівчинка.
«У погребі ми перебували довгий час, але через холод і сирість у мене почався кашель, я захворіла, тож ми повернулися в домівку. У коридорі мама намостила матраци, на яких ми сиділи, коли стріляли, а вночі спали. Дідусь казав, що там, де немає вікон, безпечніше. Одного разу біля нашого двору щось прилетіло і вибухнуло, не знаю, як воно називається, але навколо пошкодило людські домівки, і нашу теж. Я глянула на бабусю, а вона вся зблідла, різко схопила мене, притулила до себе, а тоді до стіни, як вона потім казала, щоб осколками не поранило, а я дуже злякалася і почала плакати. І тоді тато взяв найнеобхідніші речі і ми поїхали у м. Полтава. Там нас поселили у шкільному спортзалі, з такими ж переселенцями. Вибухів не було чутно, тільки сирену. Я бачила, що моя мама вже інколи почала трішки посміхатися, та і я теж, бо в мене з’явилися нові друзі, ми добре потоваришували», – згадує Ліза.
«А потім ми переїхали в інше село, щоб бути поближче до рідної домівки, але ворог і там почав все обстрілювати. Тато знову вирішив шукати інше місце, тож наша родина переїхала до сел. Кириківка. Він говорить, що відстань від нашого будинку до нинішнього – 25 км. Та згодом усіх нас, – дівчинка на мить задумалася і почала загинати пальці, рахуючи членів своєї родини, – одинадцятеро, поселили в невеличкий будиночок, сюди вибухи доносяться поки що тільки здалеку, і мені не так уже страшно, як удома. Там мені було найкраще, але коли я боялася, починав боліти живіт, і не хотілося нічого їсти. Вдома у мене є своя кімната, іграшки. А ще було багато друзів, із якими я завжди гуляла на вулиці. Я дуже, дуже, дуже хочу додому», – дівчинка наполягала на тому, щоб у статті про неї написали декілька разів слово «дуже», передаючи її відчуття, щоб усі зрозуміли, настільки сильно вона хоче повернутися у рідну домівку. – «Сьогодні я можу хоча б виходити на вулицю погуляти, – каже дівчинка, – а вдома я сиділа в будинку. Я вже тут познайомилася з дівчатками – Лерою і Катею».
Літні канікули та дорослішання
На запитання, як Ліза проводить свої літні канікули, відповіла: «Я інколи ходжу з мамою чи бабусею на річку купатися, хоча це неблизько, а також гуляю з подругами, але більшість свого часу проводжу з маленьким братиком, який народився вже під час війни, допомагаю батькам його нянькувати. З нами проживають домашні улюбленці – п’ять собак і два котики. Годувати їх – це мої обов’язки, а ввечері зачиняю їх на ночівлю. А ще й курочок заганяю в сарай, також читаю художню літературу, яку порадила моя вчителька».
За період війни Ліза враз подорослішала, у свої десять років не по-дитячому розуміє, що війна – це завжди погано, бо вона вбиває людей, руйнує їхні домівки, не дає ходити до школи і спілкуватися з ровесниками, а ще – розкидала по світу всіх дітей. Вона вже орієнтується, коли летять шахеди, дрони чи ракети, або що таке «прихід», а що «вихід».
«Я так хочу побачити свою вчительку Надію Іванівну, я за нею дуже скучила! Мені дорослі казали, що вона виїхала до м. Харків. Але ж там теж небезпечно, ще й як! Мені відомо, що у Харкові проживають зараз двоє моїх однокласників – Максим Яковенко і Соня Іллєнко, які теж поїхали, рятуючись від війни. Вони часто вимушені бігати в укриття, бо постійні сирени сповіщають про небезпеку. А я їм усім передаю великий привіт і хочу, щоб вони трималися, як тримаюся я», – з серйозним виразом обличчям говорить дівчинка.
Найбільша мрія Лізи
Під час розмови я запитала, про що найбільше мріє Ліза, і дівчинка відповіла: «Я так хочу, щоб війна поскоріше закінчилася ВНОЧІ. Саме вночі, щоб коли я вранці проснулася, а її вже не було. І ми поїхали б із батьками на море, а ще краще – в Карпати, хоча я не знаю, які вони, та чула, що там свіже повітря і дуже класно. Було б дуже добре, якби ми всі класом відвідали м. Харків, сходили б до театру чи у парк на атракціони. А ще хочу, щоб не гинули люди, щоб не плакали діти, щоб ми ніколи не ховалися від обстрілів»
Олена Тягленко.
