«Таке і ворогу не побажаєш…», – людина говорить саме так, коли переживає щось страшне, чого серце і розум не можуть сприймати. А чи можемо ми сьогодні не бажати своєму ворогу з сусідньої держави поганого, коли він нас жорстоко знищує? Наразі ми остаточно переконалися в тому, що нелюдське знущання росіян над нами, лише через те, що ми – українці, заслуговує засудження і покарання від усього світу!
На жаль, щодня війна забирає наших захисників, мирне населення, в тому числі й дітей, скалічуються людські долі… Ворог рівняє з землею наші домівки, населені пункти, наші життя… Не можна мовчати, потрібно кричати на весь світ, достукатися до людської совісті, аби нас почули, аби допомога не стала запізнілою… А чи почує нас хто?! Ворог неодмінно буде проклятий і відповість колись за свої діяння. Те, що сьогодні росіяни зробили з українськими містами і селами, з людьми, які до цього мирно жили, працювали на своїй землі, вирощували хліб, ростили дітей, – не матиме прощення…
Прикордонна Великописарівська громада останні декілька днів особливо потерпає від щоденних масованих обстрілів із усяких видів ворожої зброї. Боляче дивитися, як люди, налякані війною, безпорадні і зневірені, рятують свої життя, залишаючи власні домівки. Здається, у маленьких валізах помістилося все їхнє життя… Вирушаючи у світ у пошуках прихистку, ніхто з них не знає, чи буде їм колись вороття…
Куди бігти, де зупинитися? Кому ми потрібні у чужому краї? Біль, розпач, невпевненість у завтрашньому дні. Про те, що відчувають земляки-переселенці, які виїхали у більш безпечне місце, сьогодні вони самі розповідають зі сльозами на очах.
Григорій Скоромний, с. Лугівка
– До останнього я зі своєю родиною залишався в рідній хаті. Усе надіялися, що обстріли стихнуть. Та куди там… Коли почало прилітати й на нашу вулицю, вщент руйнуючи людські домівки, стало страшно. А коли постраждало й наше помешкання, донька, яка виїхала з дитиною до Італії, рятуючись від війни, почала бити на сполох і вмовляти нас теж виїжджати, тож ми, нарешті, погодилися. Виїхати власним транспортом, на жаль, ми не змогли, бо ворог підірвав лугівський міст, тож вирушили пішки. Ми не йшли, а бігли не озираючись, як могли, рятуючись від обстрілів, залишивши позаду все наше життя… Наразі ми в Харкові. Не знаємо, що нас чекає далі, скільки часу ще доведеться поневірятися. В чому були одягнені, в тому і є, жаль, що в руках усього не понесеш…
Антоніна Коноз, сел. Велика Писарівка
– Тиждень тому ми вирішили з чоловіком з’їздити до дітей у місто, відвезти їм деякі харчі, провідати. А тут таке трапилося, що ворог, у прямому значенні слова, почав стирати з землі наше селище Велику Писарівку. Стрілянину вирішили трішки перечекати у дітей. Через тиждень усе ж подумали про те, як з’їздити додому, щоб узяти хоч якісь речі? Там залишилися собака й кури. Поки сусідка була вдома, вона доглядала за нашим господарством, а потім і вона виїхала у безпечне місце. Тож два дні, як наша живність залишалася без харчів. Ніч напередодні поїздки я не спала, було так страшно від самої думки, чи встигнемо справитися без обстрілів? Коли ми під’їхали, побачили біля двору зграю собак, яких їхні господарі не змогли забрати з собою, а просто відв’язали. Вони були настільки голодні, що гризли ворота, щоб залізти і впіймати наших курей у дворі. Ми боялися підходити до них, тож я кинула їм хлібину, яку вони вмить розтерзали. Я поспіхом хватала все, що бачила, хоча заздалегідь писала список речей, найнеобхідніших, але розум не сприймав нічого. Не можна передати словами, як наш пес зрадів, стрибав на нас, заглядаючи в очі, а потім із вдячністю, що його не залишають, швидко заліз в автомобіль. Його ми забрали з собою. На зворотному шляху, коли ми їхали вулицями, я плакала від того, що бачила, – зруйноване селище, у якому, на жаль, закінчується життя… Зараз ми у доньки.
Любов Драч, сел. Велика Писарівка
– Ми з чоловіком були вдома до останнього. Не хотіли їхати. Все ж, думали, що нас обмине найстрашніше, що може бути. У нашому віці вже не хочеться нікуди їхати, починати все заново, просто навіть збиратися кудись немає здоров’я ні в мене, ні в чоловіка. Але добрі люди знайшли для нас прихисток у Тростянецькій громаді, за що ми дуже їм вдячні. Вони запропонували нам будиночок, нічого не вимагаючи взамін. Приїхали зовсім без речей, бо були в такому стані, що навіть не подумали про те, щоб взяти щось перевдягатися. З собою забрали лише трьох кролів. Коли ми з чоловіком їхали по дорозі центром селища, то по черзі плакали, то я, то він, бо не могли дивитися на руїни, в які буквально за декілька днів перетворилася наша Велика Писарівка. Як будемо пристосовуватися до нових умов, серед чужих людей, не уявляємо. Сподіваємося лише на допомогу небайдужих.
Олена Кисла, сел. Велика Писарівка
– Селище Кириківка не так давно стало місцем нашого прихистку. Добрі люди запропонували нам своє житло, тож ми з чоловіком туди переїхали. Це вже не перший наш переїзд у безпечніше місце. Умовляли переїхати хворих батьків-пенсіонерів, і родину брата з с. Лугівки, але вони не погоджувалися. Потім усе ж нам вдалося їх умовити, тож знайшли і для них прихисток неподалік від нас. Вдома залишилися пес і три десятки курей. Забрати їх у квартиру, в якій ми проживаємо, не мали можливості, тож періодично їздили їх годувати. На жаль, нещодавно ворог повністю зруйнував нашу домівку. Наш пес дивом залишився живим. Ми щиро вдячні земляку Олексію Пасюзі, який, проїжджаючи повз наше подвір’я, побачив нашого собаку й, рятуючи, зумів його відв’язати. Повертатися нам тепер нікуди, бо немає ні домівки, нічого…
Сергій Мовчан, с. Шевченкове
– Рятуватися від війни нам довелося вдруге. Перший раз ми переїхали з дружиною до Великої Писарівки, коли на нашому краї були «прильоти», а після останніх нестерпних масованих обстрілів Великої Писарівки, коли люди, хто міг, почали масово виїжджати самотужки, чи евакуйовуватися організовано, то ми теж переїхали до сина в Охтирку. З собою взяли лише найнеобхідніші речі. Війна розкидала рідних по світу, хочеться кричати від розпачі на весь світ! Але ж нас не полишає надія на те, що ми колись повернемося до рідної домівки, що Україна переможе, зло буде наказане!
Олена Благочестива, сел. Велика Писарівка.
– Коли розпочалася війна, наша родина залишалася вдома, нікуди не виїжджала. Це не означає, що нам не було страшно, ні. Ми дуже хвилювалися, як воно буде, а особливо за нашого хлопчика. Та й усі родини однокласників нашого сина залишалися вдома, на місці, діти навчалися онлайн. Але ж останнім часом стало нестерпно, ми зрозуміли, що потрібно виїжджати, та й керівництво громади закликало рятувати свої життя. Прихисток ми знайшли у с. Добрянському Великописарівської громади. Поки що так. Нещодавно спробували дістатися дому, щоб забрати деякі речі. Душа болить, бо всього не візьмеш із собою. На роботі в поліклініці забрала деякі документи. Не можу описати весь жах, у що ворог перетворив приміщення… Почалися обстріли, оголосили повітряну тривогу, тож ми чимдуж поквапилися виїхали з селища. Надіємося на повернення додому, якщо, дасть Бог, буде куди. Вірю, що ще колись вийдемо всі на роботу.
Спілкувалася Олена ТЯГЛЕНКО
