У прикордонній Великій Писарівці зараз щодня палають будинки — по кілька підряд на різних вулицях. Обстріли фактично знищили торгівлю: частина магазинів розбита, інші не працюють через небезпеку і відсутність постачання. Купити багато необхідного вже складно, а інколи — просто ніде. Люди залишаються сам на сам із простими питаннями виживання.
Тому город цього року — не звичка і не традиція. Це спосіб прогодувати себе. Але водночас — ризик для життя. Як кажуть самі жителі, «і хочеться, і колеться». Хочеться садити, бо без цього не буде що їсти, а «колеться» — бо кожен вихід на подвір’я може закінчитися прильотом або вибухом того, що вже лежить під ногами.
Ми зібрали кілька коротких відгуків людей.
— У себе точно не буду садити, — каже чоловік із центральної вулиці. — Ще з осені не зорали город, бо трактор, який мав приїхати, пошкодило дроном. Може, трохи щось посаджу на сусідньому городі. Там підготували, але й туди прилетіло — вибило вікна й двері в хаті. Люди поїхали кудись. Не знаю, чи варто й туди лізти.
— Я не буду нічого садити, — говорить жінка. — У мене на городі лежать три боєприпаси з дронів, які не вибухнули. Це те, що я знаю. Боюся навіть підходити. І виїхати не можемо — вчасно не поїхали, хоча діти звали. Тепер кажуть, що “Янголи” вже не приїжджають, забирають тільки з Ямного. А як туди дістатися? Будемо пробувати на велосипедах…
— Будемо пробувати хоч трохи, — кажуть у ще одному дворі. — Перекопати латочку, посадити кілька відер картоплі. Хтозна, чи вийде викопати врожай, але садити треба. Бо не посадиш — не викопаєш. Треба ж щось їсти. Виїжджати не думаємо.
— У нас ще є запаси в погребі, — розповідає літнє подружжя. — Раніше дітям передавали консервацію, вже два роки цього не робимо. Але й минулого року ще закривали й огірки, й помідори, компоти. Цього року теж щось посадимо — хоча б для себе, щоб були свіжі овочі й картопля. Зайці унадилися в городи, мабуть будуть школити влітку, але хай, вони теж прифронтові. Не хочемо розраховувати лише на гуманітарну допомогу. Та й чи завжди вона буде — ніхто не знає. І не завжди хочеться їхати по неї.
— Ми виїхали, — каже жінка, яка нещодавно залишила селище. — І вже на новому місці будемо садити город. Тут бур’яни стояли роками, ніхто не обробляв — заморишся сапати. Але це краще, ніж удома під обстрілами. Там уже не до городів.
Кожен вирішує «городню» по-своєму. Одні відмовляються через реальну небезпеку на подвір’ї, інші намагаються посадити хоча б мінімум, щоб протриматися. Є й ті, хто починає все спочатку на новому місці.
На фото: один із городів. Зораний, але закиданий уламками даху після вибуху.
Наталія ПАСЮГА
Читайте та дивіться також
Зустрічі на дорозі. Кириківський кондор, коти, комишанські лебеді та інші. Будні редакційної доставки
