Із того часу, як малий Сашко підріс, тато Олександр почав брати його з собою на риболовлю чи в ліс по гриби. Інколи «тихе полювання на окуня», як казав батько, перетворювалося на справжні уроки виживання в природі. Це часом було не просто, але хлопчик із задоволенням пізнавав ті премудрості.
Вони розбивали десь на мальовничому березі річки намет, облаштовували місце для ночівлі, а вже потім закидали вудки й чекали на улов. Бувало, що хлопчик першим знімав із гачка рибинку – батькова наука не пропала даром. Він весело підстрибував на одній нозі й тихенько шкірився, не дозволяючи собі голосно радіти, бо знав від тата: риба не любить галасу й може відійти від берега. Тоді про апетитну юшку годі було й думати. А саме її Сашко дуже полюбляв смакувати в тихий час надвечір’я з окрайцем свіженького хліба, свіжим огірочком чи «пір’ячком» зеленої цибульки. Уминаючи за обидві щоки уху щойно з жару, ласим оком споглядав, як тато підсмажує на вогні голавля чи плотвичку, віртуозно орудуючи прутиками-вертелами.
– Тату, і як воно в тебе так ладно виходить? – щоразу питав Сашко, і кожного разу батько відповідав, що й син навчиться, якщо, звичайно, захоче.
– За спиною будь-яку науку не носити, а ось певні знання рано чи пізно в потрібному місці, дивись, і знадобляться, – казав старший Олександр і починав нехитру оповідку про перипетії своєї долі. Спогади про його бурхливу юність, різні хлопчачі забави, службу в армії тривали й після вечері.
Ось і цього разу батько з сином сиділи біля багаття, що дихало своїм неспокійним теплим життям. Вогонь потріскував, підкидаючи вгору іскорки, що на мить зависали в сутінковому безмежжі, а тоді безслідно зникали. Легенький вітерець пробігав зморшкуватою поверхнею річки, приносячи прохолоду.
Олександр підкинув у багаття кілька сухих гілочок, що заздалегідь назбирав неподалік. За його руками уважно стежив син. Він сидів поруч, кутаючись у старенький пледик, і пив чай зі старої кружки.
– Запам’ятай, Сашуню, – батько звів на хлопчика очі, – вогонь любить порядок. Якщо кинеш бездумно весь хмиз – задихнеться. І людина так.
– Тату, і звідки ти про все знаєш? І цікаво розповідаєш… Хто тебе навчив?
Олександр усміхнувся, додав до багаття ще одну суху гілку, і та весело тріснула в полум’ї.
– Життя навчило… – вогонь кинув світло на замислене обличчя батька. – Бачиш, сину, усе приходить із досвідом, із серцем, із відчуттями. От, приміром, ми з тобою частенько вибираємося на риболовлю… Але це не тільки ловля риби. Це наука про терпіння, це тиша, яку треба вміти чути, це спостереження. Ти маєш навчитися бачити в звичайних речах щось неповторне, особливе, чути навколишній світ, воду, а головне – себе.
Сашко кивнув. Він завжди захоплювався тим, як тато звертає увагу на дрібниці: птаха в небі, кільця на воді, тінь від очерету.
– А ще, – додав батько після паузи, – ти маєш навчитися чекати, не метушитися. І ніколи не здаватися. І не тільки з вудкою в руках, коли не клює, а ти сидиш годину-другу. Риби немає, але ти все одно вичікуєш. Бо не завжди головне – зловити.
Хлопчик поринув у свої думки, а тоді раптом блиснув лукавинкою на тата:
– Коли нічого не впіймаєш, то це буде просто пікнік із димом?
– Чому ж? – Олександр весело розсміявся. – Ти помітив, що у нас із собою є бутерброди з ковбасою, сальце, цибулька, ну і, звичайно, чай у термосі. Не пропадемо, козаче!
– А розкажи про якийсь кумедний випадок на риболовлі, – попросив хлопчик.
– Та було… Сиджу якось, чекаю, а воно не клює. Поплавець тихо коливається на воді, наче хтось його лоскоче зсередини. І раптом зненацька налетів вітер, смиконув вудилище з такою силою, що я ледь його втримав у руках. Поплавок застрибав, сповіщаючи про здобич.
– І що ти впіймав? – завовтузився від нетерплячки малий.
– Чобіт, – хмикнув батько.
– Великий?
– Дуже. Розмір, мабуть, сорок сьомий. Мокрий, важкий, із діромахою на підошві.
Вони разом розсміялися. Потім настала безмовність – затишна, тепла, мов ковдра. Сашко позіхнув, що не залишилося непоміченим для батька.
– Час спати, синку!
Хлопчик озирнувся на всі боки. Йому раптом здалося, що хтось на нього дивиться.
– Тату, а тобі не страшно?
– Ні, – спокійно відповів Олександр, готуючись до сну. – Тут немає чого боятися. Ліс – як друг: якщо ти його поважаєш, він тобі нічого поганого не зробить.
– Це як у нас із Ваньком і Серьожкою? – Сашко всміхнувся, згадавши своїх найближчих братанів, хоча до кінця й не заспокоївся. – А як ти взагалі навчився не боятися?
– Я вчився слухати навколишній світ. Це тільки спочатку ліс може здатися мовчазним, але якщо прислухатися – почуєш тріск гілки чи шелест крил. А річка, мов стрічка шовку, що її недбало впустила на землю природа, несе свої води без поспіху. Усе це не небезпека, а життя. Коли це зрозумієш – страх минає.
– А раптом зараз хтось прийде? – прошепотів Сашко, коли вони вже лягли поруч у наметі.
– Хтось – це хто? – запитав батько, вмощуючись зручніше.
– Не знаю… Може, лисиця, сова чи… – хлопчик заговорив ще тихіше, – лісовий дух.
Батько беззвучно розсміявся в темряві.
– Якщо лисичка завітає – то обійде наш намет, якщо прилетить сова – послухаємо її ухкання, а дух лісу… Він мудрий. Не кривдить тих, хто не шумить, не залишає після себе купи сміття.
– А ми ж поводимо себе добре, – серйозно проказав Сашко.
– Отож і боятися нічого – спи, синку!
Хлопчик повернувся на бік, усе одно прислухаючись до зовнішніх нічних звуків. Але він уже не боявся, бо поруч рівно й спокійно дихав тато. І те дихання було надійнішим за будь-яку фортецю чи охорону. Через кілька хвилин хлопчик спав, а ліс жив собі далі – мовчазний, тихий, але добрий до тих, хто його поважає.
… Ранок привітав запахом диму. Тоненькою смужкою він тягнувся від багаття, яке Олександр розпалив, аби приготувати сніданок. Сашко прокинувся від смачних пахощів, що лоскотали ніздрі. Хлопець прислухався: звідусіль лунали звуки – пташки влаштували ранковий веселий концерт, десь шаруділа білка, а зовсім поруч помірно несла свої води річка, яка вчора так щедро поділилася рибкою на вечерю.
Сашко вибрався з намету й ступив на траву в рясній росі, що тут же освіжила гарячі ступні. Він здригнувся від несподіваної, але приємної прохолоди. Підставив обличчя до сонечка, чиї золоті промені продиралися крізь верхівки сосен.
– Прокинувся? – обізвався батько. – За хвилину буде сніданок. А зараз мерщій до річки – вмиватися.
– Я добре виспався, – обізвався хлопчик, сідаючи поруч, – спершу боявся, а потім ні.
– Тому, що знав: я поряд, – кивнув батько. Тієї миті десь поруч обізвався дятел, наче своїм стукотом підтвердив слова чоловіка.
У казанку закипіла вода, і Сашко-старший розлив чай у металеві кружки. Той був гарячий, терпкий і пахнув сосновими голками та димком.
– Це найсмачніший чай у світі, – раптом промовив Сашко.
Батько на те лише кивнув. Він знав, що саме такі ранки син запам’ятає надовго. А, може, і на все життя.
… Колеса м’яко шуміли лісовою доріжкою, вкритою піском, а подекуди й опалим гіллям. У повітрі стояв запах соснової смоли й розігрітої хвої. Батько їхав попереду, Сашко – позаду. Йому було дуже спекотно, що аж волосся прилипло до лоба. Піт із розпашілого обличчя час від часу втирав долонею.
– Тату, ну, коли вже доїдемо? – раз-по-раз скиглив хлопчик. – Я вже не можу…
– Ще трішки, – озвався батько. – Ще один поворот.
– Та скільки вже тих поворотів було! – не вгавав син. – У мене ноги зараз відпадуть! Спина болить і попа.
– Ну що ж, – батько порівнявся з сином, – значить, ростеш. Це називається «велосипедна витривалість». Без неї жоден хлопець не стане справжнім мандрівником.
– Та не хочу я бути мандрівником!
– Але ж тобі подобається кататися на велосипеді, їздити зі мною на природу.
– Але сьогодні я дуже втомився.
Батько пригальмував і зупинився, почекав сина.
– Добре, відпочинемо. Пий воду й дивися, яка навколо краса – сосни, мов велетні, аж до неба, свіже повітря – дихаєш не надихаєшся. А тиша? У місті за гулом машин не почуєш співу пташок…
Сашко зітхнув, ковтнув води, обперся на кермо.
– Тату, а, може, ми надалі будемо на автобусі подорожувати?
– Отакої! – вигукнув батько. – Мій десятирічний син, який вважає себе дорослим хлопцем, злякався труднощів.
– Та, то я так… – пробубнів Сашко й першим осідлав двоколісного «коника».
Далі останні десять кілометрів їхали мовчки. Хлопчик більше не скиглив, тільки зрідка кидав колючий погляд на спину батька, який впевнено й ритмічно крутив педалі. Нарешті ліс закінчився, і попереду з’явилися перші будинки, ще хвилин із п’ять їхали міською вулицею. Аж ось рідний дім і Сашкові приятелі з велосипедами поспішають назустріч.
– Тату, а можна мені ще трішки з хлопцями погуляти?
– Так ти ж за сьогодні на велосипеді кілометрів із тридцять намотав…
– Е, тату, то я їхав, а тепер хочу покататися!
І хлопчик, геть забувши про втому, мерщій подався до друзів. Кататися.
Наталія РОЗТОРГУЄВА
02.08.2025
