Яке ж то велике щастя зустріти людину, з якою можна прожити все життя і залишитися єдиним цілим! Як добре, коли два люблячі серця раз і назавжди створюють міцну родину, в якій панує любов і гармонія, взаєморозуміння і взаємоповага. Із роками пара не забуває берегти одне одного і шанувати звичаї і традиції, а ще пам’ятати про родинні свята, вчити дітей поважати старших і допомагати нужденним!
ПОЧЕКАВ, ДОКИ ПІДРОСЛА
Не кожна родина може похвалитися своєю міцністю і довготривалістю. Віра і Василь Воробйови з с. Іванівки Кириківської громади разом ось уже ледь не пів століття. Голова сімейства Василь Миколайович 4 січня відсвяткував ювілейний День народження! У родині Василя Воробйова трепетно ставляться до сімейних свят, не забувають дякувати долі за можливість бути разом і дивувати одне одного хоч дрібничками, але завжди приємними.
«Здавалося, що лише вчора мій чоловік був ще парубком, а час так швидко пролетів, – згадує Віра Миколаївна, – ось уже й відзначив 70-річчя.
Стільки років разом, тож є що згадати! І, більш за все, пригадуються найприємніші моменти життя. Так цікаво нас звела доля!», – розповідає про свого чоловіка Віра Воробйова.
На запитання, чи пам’ятає пані Віра, як уперше зустріла свого коханого, відповіла: «Так, звичайно. До 1974 року ми не знали одне одного, бо жили в різних селах. У моєму с. Станичному працювала його рідна сестра. Коли Василь повернувся зі служби в армії, навідався до неї. Він стояв на ганку магазину, а я з подружкою проходила повз. Того дня він побачив мене вперше. Мені було 15 років. А вже пізніше, коли ми почали зустрічатися, Василь мені зізнався, що коли вперше побачив мене, то щось йому підказало, що я – його доля, тож вирішив дочекатися, коли я виросту, щоб запропонувати руку й серце. І він дотримався слова. Сказати по правді, спочатку він мене нічим не вразив, тож я довго уникала зустрічей із ним. Пам’ятаю, як подружки гукали мене в клуб, а я розуміла, що він буде там. А коли навіть і ходила, то додому поверталася городами, грузла черевиками в ріллі, аби тільки він не проводив мене і з ним не зустрічатися. А потім, з часом, своєю прихильністю він зумів торкнутися мого серця. Інколи з острахом думаю: а якби я тоді спровадила геть свою долю, що було б зі мною?»
Василь Миколайович народився у Їздецькому, батьки побудувалися в Широкому Березі, й вони всі переїхали туди. Він працював трактористом, а потім військкомат направив його навчатися на водія в м. Охтирку. Прийшов час іти на службу в армію. Коли повернувся, пішов працювати в рідний радгосп водієм.
«1 січня 1977 року ми побралися, – розповідає Віра Миколаївна. – Розписали нас, незважаючи на вихідний день, бо Василь Миколайович був у сільській раді «своєю людиною». Здається, все це відбулося, немов учора, і не віриться, що минуло 47 років! А ми все ж залишаємося в душі такими ж, як і в далекому 1977-му, – згадує пані Віра, – молодими, закоханими в життя. Одного разу чоловікові запропонували роботу завклубом. На той час у селі було дуже багато молоді, ходили до клубу з усіх навколишніх сіл – з Попівки, Пожні, з Їздецького та інших. Згодом ми почали думати на перспективу, коли будуть діти, то до якої школи вони ходитимуть, якщо її немає в селі? Тож у 1978 році вирішили переїхати до Іванівки. Чоловік пішов працювати у радгосп, на гусеничний трактор. Відразу дали житло, однокімнатну квартиру. Із цим селом пов’язане все наше подружнє життя. Наша родина з кожним роком поступово гартувалася, як сталь. І я в цьому завдячую своєму чоловіку за його терпіння, за його душевну чистоту, милосердя. Тут народилася наша донька Людмила, онучка Оксана. Що може бути важливішим за родину?!
РОДИНА ЛИШЕ ЗМІЦНІЛА
– На початку нашого спільного життя було дуже важко, – розповідає пані Віра. – Пригадую, як чоловік працював трактористом, приносив у дім 20 рублів авансу і 5 рублів зарплати. Техніка була старенькою, постійно ламалася. Я й досі не знаю, як ми тоді виживали, адже в нас саме народилася маленька донечка. Коштів не вистачало навіть на найнеобхідніше – хліб та молоко. Бувало, доводилося позичати на прожиття, бо допомоги чекати було ні від кого, розраховували лише на себе. Ні в кого нічого не просили. Це було для нас як випробування сімейного життя на міцність. Стало легше матеріально, коли доньці виповнився рік, і я вийшла на роботу до дитячого садочка, в якому пропрацювала вихователем все своє трудове життя. Доля весь час підкидала нам нові випробування. Коли моя мама Наталія Юхимівна захворіла і потребувала постійного догляду, ми забрали її разом із батьком Миколою Яковичем, інвалідом війни з контузією, до себе в однокімнатну квартиру. Уявіть собі, як було важко, але ми все це пережили разом!».
Пізніше родині Воробйових довелося доглядати ще й зовсім сторонню людину. Не змогли вони, по своїй душевній доброті, відмовити жінці похилого віку, яка залишилася самотньою. Усі говорили, що важко жити зі своїми, а з чужими й поготів. Але ж жінка дуже просила, тож вони погодилися, а коли вона злягла, Воробйовим довелося перейти до неї, бо потребувала постійного догляду. На щастя, жінка одужала завдяки турботі і милосердю подружжю, яке створило для пенсіонерки всі умови для нормального життя. «Велика заслуга в цьому мого чоловіка, який весь час мене підтримував. Він сказав, що всі турботи ляжуть на мої плечі, але ж він завжди буде підтримувати. Ми виходили жінку, яка стала нам другою матір’ю. І разом ми ще потім прожили сім років. Спільну мову знаходили завжди, і часто через пісню. Я починала співати, а вона підхоплювала».
Згодом Василь Миколайович перейшов у газову службу, останнім часом працював відповідальним за газове господарство в галузі освіти й медицини. Його загальний трудовий стаж складає 42 роки. Повага і любов у родині здолали всі життєві перешкоди, і родина Воробйових із часом лише зміцнилася. Усе їхнє спільне життя (крім роботи) вони були разом: і на городі, і в господарстві, і на відпочинку (їздили в Крим, до моря, ходили на річку, до лісу, приймали в себе гостей). Усе життя Василя Миколайовича супроводжувала супутниця – гармошка. Його батько, Микола Петрович, теж дуже добре грав на гармошці і так же добре співав, то, мабуть, Василь Миколайович вдався саме в нього. Музика – це його улюблене хобі, яке з часом стало їхнім загальним.
– Жодне свято в селі не проходило без участі мого чоловіка! Ну, а я – завжди поруч. Ми з задоволенням активно долучалися до художньої самодіяльності. А коли підросла онучка Оксанка (їй було 2 рочки), то і вона стала виступати під час різних культурних заходів. Ще зовсім манюня, а вона вже намагалася бути великою артисткою. Разом із дідусем Васею вони розучували пісні і виступали на сцені. Коли онучка стала школяркою, ми віддали її до музичної школи, яку вона успішно закінчила. Для чоловіка ж музика і по сьогодні є сенсом життя. До війни вона лунала у нашому домі щодня. Ми залюбки разом розучували пісні, що нам подобалися, причому як українські, так і російські. Коли була вільна хвилинка, завжди співали. Має гарний слух, сам часто підбирає на слова музику, завжди старається порадитися зі мною, щоб я оцінила його роботу.
Одного разу якось вирішили спробувати взяти участь в онлайн-проєкті, конкурсі «Родинний марафон талантів Сумщини», за що отримали подяки від обласного Управління культури. І залишилися задоволеними не лише від самої участі, а й від того, що й людям сподобалося, і вони оцінили наші старання».
У родини Воробйових багато друзів, із якими вони завжди цікаво і корисно проводять свій вільний час. Ця дружба з роками лише зміцніла й зародила найцінніше – довіру, розуміння, щирість – давно перевірені часом. Майже ніколи не бувало так, щоб Василь Миколайович не порадував друзів грою на своїй супутниці життя – гармошці! А вони, в свою чергу, з задоволенням підхоплювали куплети пісні, створюючи атмосферу душевної насолоди дружніх посиденьок.
КРАСИВЕ І КОРИСНЕ
Подвір’я родини Воробйових, як і їхнє прожите разом життя, завжди квітуче і затишне. Із ранньої весни й до самих морозів біля будинку й навколо нього буяють квіти. Василь Миколайович, як і його господиня, у всьому бачать красу: у буянні трав, у співі солов’їв, у праці на городі, і, звичайно ж, у задушевній пісні. А щастя, виявляється, поруч – усього на відстані руки, куди не глянь. Знали б ви, з якою любов’ю Василь Воробйов розповідає про вирощений власною працею урожай! А як приємно щороку, вже в перших числах червня, смакувати запашною полуницею! А через пару тижнів – і молодою картопелькою. Її урожай господарям вдається зібрати двічі за сезон. Кожна рослинка зазнає стільки уваги й догляду, що результат, безумовно, господарів тішить. І душа радіє як від красивого, так і від корисного.
Про щасливі миті звичайних буднів чи свят ювіляр розпоідає на своїй сторінці у фейсбуці. Там же можна переглянути й відео з записом пісень у їхньому з Вірою Миколаївною виконанні. Кожному, хто сьогодні знаходиться далеко від рідної домівки, родина Воробйових таким чином допомагає тримати зв’язок зі своєю малою батьківщиною. А як же, переглянуть виступ – як вдома побувають!
ВІЙНА ВСІХ ЗМІНИЛА
– Із початком війни багато чого змінилося не лише в Україні. Зміни відбулися і в нашому житті. Але стараємося триматися разом. По-інакшому ми стали дивитися на деякі речі. Наприклад, з’явилось табу на російські пісні; щодня думаємо, чим допомогти ЗСУ (виготовляємо окопні свічки, збираємо кошти на амуніцію хлопцям на «нуль» та інше). По можливості донатимо на прохання військових. Поради, куди правильніше спрямувати кошти на потреби захисників, запитали в Олексія Пасюги, за що йому дуже дякуємо. І все це ми робимо разом із чоловіком. До речі, наш зять (чоловік нашої онуки Оксанки) теж пішов захищати Батьківщину, ще з перших днів. Щойно почалася війна, тож він повернувся із Польщі, де працював. Три дні він ішов пішки до Львова і відразу з’явився у військкомат, щоб стати до лав ЗСУ. Нас це ще більше мотивує допомагати нашим воїнам. Щоразу придумуємо, яким чином їх підтримати. Часом відправляємо їм посилки з домашніми смаколиками. Хлопці дуже люблять пироги з капустою, запечене сало з часником. Завжди намагаємося їм робимо великий яблучний пиріг, який вони з’їдають у першу чергу.
ДОБРО ПЕРЕМОЖЕ ЗЛО
Під час війни у нас у сім’ї з’явилося ще одне хобі. Я почала писати вірші, це – своєрідне вихлюпування наболілого назовні, тобто, те, про що хочеться кричати на весь світ. Це не справедливо і не по-Божому, що нашу націю, нашу Україну москалі хочуть знищити, вибити шахедами і ракетами. Пишу про те, що наші діти щодня живуть у страху, у них немає дитинства, у молоді – юності. Золота нація, а вона гине на фронті. Про це не можна мовчати, про це потрібно кричати, говорити, співати щомиті, щохвилини, – схвильовано розповідає Віра Миколаївна. – Василь Миколайович мої вірші схвалює й до них почав підбирати музику. Щойно створену пісню «Де розквітли ромашки» вже почув світ. Останній вірш «Сонечко маленьке» ми присвятили своїй правнучці Євочці, і Василь Миколайович покладе його на музику, так що знову буде пісня. Ми твердо віримо в те, що життя на землі переможе смерть, а добро – зло».
Колись Василь Сухомлинський сказав, що найпрекрасніші і найщасливіші люди ті, хто прожив своє життя, піклуючись про щастя інших. Такі люди є серед нас, як-от, наприклад, подружжя Воробйових, які зуміли через все життя пронести своє кохання, повагу, зберегти тепло сердець, душевний затишок і добро. Вони – частинка незламної України. А міцні родини – міцна й Україна.
Ювіляру ж бажаємо міцного здоров’я. Нехай гріє сонце, радують близькі люди. Будьте завжди на мажорній ноті, хай Ваша творчість залишає добрий і світлий слід у серцях людей.
Спілкувалася
Олена
ТЯГЛЕНКО
