«Який залізний мотор може вистукати без зупинки 100 років? Ніякий! А людський – може!»: директор Малопавлівського будинку культури Світлана Лебідь розповіла нам історію ювілярши та розкрила секрети її довголіття.
Баба Шура
— Знаю героїню публікації вже давно, з дитинства, — розповідає пані Світлана. — Її чоловік працював разом з моїм батьком на колгоспному току: вони разом і на роботі були, і на кладовищі навіть поховані поряд. Тому ми спілкувалися родинами колись, ще за їх життя, і спілкуємося зараз, коли вони вже пішли від нас. Я знала дружину батькового колеги як бабу Шуру. І завжди називала її саме так. Коли вже стала працювати в місцевому клубі, зрозуміла, що це – талановита яскрава особистість Олександра Степанівна. Бо саме так її там всі називали.
«Есен! Есен!»
З німецької це означає «Їсти! Їсти!». Ці слова Олександра Левченко пам’ятає навіть перетнувши 100-річний рубіж.
Дівчину в віці 18 років вивезли до Німеччини, як і іншу молодь під час Другої Світової війни.
— Її вивезли з другої спроби, — каже співрозмовниця. — Спочатку хлопців та дівчат завантажили до автівки, але юнаки розрізали мотузку і втекли, а вслід за ними – й дівчата. Деякий час вдавалося ховатися та уникати відправлення до чужої країни, та все ж таки за п’ять днів їх знайшли, і їхати довелося. Шурі пощастило: вона потрапила не на завод, а до родини німців.
Перебувала там понад двох років, і цей період згадує з теплом. У сім’ї була донька господарів, тож і до української дівчини вони ставилися як до рідної дитини. Ніколи не ображали, навіть голосу не підвищували, годували добре. Працювати на виснаження не змушували. Всю роботу вона виконувала разом з донькою хазяїв.
Лампочка
Одного разу був випадок з електричною лампочкою. Ці лампочки тоді вважалися новим явищем цивілізації, тож їх ретельно берегли. І от голова родини відправив дівчат до сараю — чистити у корови. Ще й попередив: «Обережно з лампочками!». А Шура, хоч і намагалася акуратно все робити, але зачепила одну. Дуже засмутилася. Не через покарання, якого так і не відбулося, а через сором перед людьми, які до неї — як до рідної, а вона не виправдала їх довіру.
Олександру ніхто не лаяв. Та один лише засуджуючий погляд господаря змусив дівчину знітися і замкнутися в собі. Вона навіть до вечері не спустилася з другого поверху, де знаходилася її кімната. Але хазяї були добрими та мудрими людьми, тому не тиснули на українку, а віднесли їй їжу наверх, щоб вже точно поїла, хоч і на самоті, а не заснула голодною, так і не доторкнувшись до тарілки за спільним столом.
Хрест на маминій могилі
Звільняли Олександру Степанівну з Німеччини американські солдати. Так вона розповідала Світлані Лебідь.
До України дівчина повернулася в 20 років.
Олександра виховувала малого синочка на ім’я Гриша. Ніхто ніколи в неї не питав про батька дитини, а сама вона ніколи про нього не розповідала.
— Якось Олександра, пішовши на кладовище до могили своєї матері, зажурилася, що немає кому й хреста на маминій могилі полагодить, — згадує історію створення сім’ї ювілярки з майбутнім чоловіком. — Люди порадили їй звернутися до Миколи Іваха, який мешкав у тодішньому ще райцентрі Грунь. Тим більше що вона вже з ним була знайома — їх разом вивозили до Німеччини. Тож вони згодом побралися й добре жили. Микола був таким хазяйновитим! Відбудував хату, вмів заробляти гроші, ніякої роботи не боявся. Діточок спільних у пари не було, але Микола цілком замінив Григорію рідного батька. Хлопець виріс достойною людиною.
— Співрозмовниця згадує, як Григорій завжди виручав будинок культури з роллю Діда Мороза.
— Ми його вмовляли, що йому нічого не доведеться говорити, буде лише торбинку носити, — ділиться тонкощами підбору персоналій для масових «Ялинок» директорка Будинку культури. — Отож ми самі з дівчатами співали-колядували, а Гриша ходив з нами такий увесь поважний, бо в нього ж був найдорожчий скарб — торбинка з подарунками! І таке в нас яскраве та цікаве дійство відбувалося!
Вдова, ще й сина поховала
Доля підкидала Олександрі Степанівні випробування за випробуванням: років 20 тому помер її чоловік, а чотири роки тому — й син. Пережити горе допомагала невістка Євдокія, яка проживає в будинку з героїнею статті. Тож, самотньою баба Шура не була і покинутою себе не відчувала.
Дуся
За слівами Світлани Олександрівни, пані Євдокія — дуже добра людина, яка зламала всі стереотипи щодо свекрух та невісток.
— Вона була першою директоркою сільського будинку культури, — каже Світлана Лебідь. — Талановита і яскрава жінка, вона й до цього часу бере участь у наших заходах.
А людина яка вона хороша! Одразу знайшла спільну мову з матір’ю чоловіка і так з нею подружилася, що всі милувалися ними. Колись вони ходили співати по весіллях, так і зараз люди згадують: йдуть Шура з Дусею удвох під ручку, а Гриша поруч з ними крокує-супроводжує. Така дивовижна родина!
«Її не застанеш зненацька»
Пані Євдокії — трохи за 70. Спочатку доглядала до смерті свою маму, яка померла 6 років тому. А тепер доглядає свекруху — мешкає з нею в одному будинку.
— Олександра Степанівна завжди чистенька, охайна, нагодована, — розповідає Світлана Лебідь. — У хаті — тепло, чисто та затишно. І це не тому, що хтось має зайти, а тому що в них так заведено. Дусю не застанеш зненацька, бо в неї завжди порядок. Доглядає за свекрухою як за рідною мамою.
Доярка
Співрозмовниця зізнається:
— Ми були вражені життєлюбством і чудовою пам’яттю 100-річної бабусі. Із щирим захопленням дізналися, що вона багато років працювала дояркою на фермі — відповідальною, непростою і водночас дуже важливою для села справою. Разом з тим вона була надзвичайно талановитою людиною: любила виступати на концертах, грала на балалайці, раділа глядацьким оплескам і оваціям. Усе, що вміли сільські жінки, вміла й вона — шити, в’язати, господарювати. Її життя — приклад сили, працьовитості та багатогранності.
«Прийшли надихнутися Вашою енергією!»
Із такими словами Світлана Лебідь разом з учасницями народного ансамблю української пісні «Сусідки» увійшли 9 травня до будинку Олександри Левченко, аби привітати її з 100-річним ювілеєм.
— Нас було десь осіб 15, ми підготували для ювілярки насичену програму, — каже директорка. — Свято вийшло таке душевне, тепле. Згадували випадки з минулого, разом і сміялися, і плакали. У Олександри Степанівни чудова пам’ять і ясний розум. Вона може в подробицях згадати випадки 70-річної давнини: така вона незбагненна – людська пам’ять! Старенька ще й до останнього читала, тож вона — повноцінний співрозмовник, все так цікаво розповідає. Щоправда, вже тривалий час знаходиться в лежачому стані через перелом ноги. Але з нами спілкувалася сидячи та з задоволенням.
Хочу зазначити, що бабуся має статус остарбайтерки і перебуває на обліку в німецькому благодійному фонді. У них — вся інформація про своїх підопічних, тож постійно їм допомагають. Перша гуманітарна допомога на початку війни була саме від цього фонду: представники розвозили її по домівках адресно.
А коли дізналися, що Олександра Степанівна зламала ногу, то забезпечили її всім необхідним для домашнього догляду, в тому числі — памперсами. Така увага — безцінна.
Рекорд
— Олександра Степанівна встановила рекорд — без зупинки і без запинки прочитала напам’ять вірш тривалістю 6 хвилин!, — пишається своєю землячкою директорка будинку культури. — Безумовно, це справжній талант! І вірш такий актуальний – патріотичний, хоча й з минулого. Тож для всіх нас, гостей свята, бабусине виконання стало ексклюзивним подарунком!
Щастя є!
Ювілярка прожила довге, та чи щасливе життя?
Це запитання авторка матеріалу задала співрозмовниці, на що та відповіла: «Так, ювілярка – щаслива людина, адже мала улюблену справу, захоплення творчістю, що відволікало від буденності та рутини».
Яких нащадків залишила по собі? У Олександри Левченко був один син, є троє онуків та шестеро правнуків.
Довгожителі
Ми поцікавилися у Світлани Олександрівні, чи є ще окрім героїні статті люди, які перетнули 100-річний рубіж або ж до нього наближаються?
Світлана Лебідь відповіла, що Олександра Степанівна — найстарша жителька громади, але на підході ще дві пані, яким 97 та 98 років.
Тож ми щиро бажаємо всім довгожителькам многая літа, а всім, хто їх не забуває — здоров’я та натхнення, щоб потім поділитися з нами та читачами «Ворскли» чудовими історіями неймовірних мешканців!
Оксана Ковальова
