Як вчитель, поет, митець та воїн Василь Статівка живе та планує відновлювати й відбудовувати громаду своїми вміннями та талантами.
Герой публікації – мешканець Великої Писарівки, який із самого початку великої війни воює за цілісність нашої держави. У лютому 2022 року Василь Вікторович добровільно вступив до лав української армії. І одночасно з цим зберігає культурну спадщину Великописарівської громади, примножуючи її власними зусиллями.
Ми поспілкувалися з паном Василем під час його перебування на лікування після поранення на курщині.
Василь Статівка: спочатку – боротьба за свідомість
— Ми маємо відбудувати свідомість українців, щоб й Україну відбудувати правильно — насправді незалежною, демократичною та європейською державою», — говорить Василь Статівка.
І починає він із себе: творить, захищає Україну на війні, вселяє віру в перемогу. Василь Вікторович завжди наголошує, що без справжнього усвідомлення своєї ідентичності, історії та цінностей неможливо створити міцну державу. Саме тому, окрім служби в Збройних Силах, він займається творчістю, яка несе в собі потужний ідеологічний та патріотичний зміст.
Василь Вікторович змінює професію
— 22 лютого я відсвяткував срібне весілля, 23-го в мене був день народження, а 24-го прокинувся від вибухів, що лунали з боку російської федерації, — розповідає нам герой статті. — Швидко зібрав тривожну валізу та відправився до військкомату. Там на нас вже чекали автомобілі. Після цього виїхали в Охтирку, а за пів години за нами їхала колона російської техніки.
Матеріали для майстрування Василь знаходив прямо під ногами
— Василь потрапив до мене в загін ТРО 6 березня 2022 року, — каже нам керівник його підрозділу Віталій Цехмістро. — Одразу було видно, що в нього «золоті руки». Приклади для автоматів робив такі, що кращі за “фабричні”! Люди покидали хати, а там дрова лежать на розпалку. От Василь з тих палок і робив приклади під кожного хлопця, під кожну щоку: в когось шия довша, в когось — коротша. А він це враховував і такі зручні приклади болгаркою випилював!
6 березня боїв вже не було, але ми з Василем ходили в нічні дозори: він надійний, на нього можна покластися.
Віталій був свідком приручення Статівкою свого першого каменю. Василь Статівка навіть інструмент з дому привіз спеціально для цього заняття.
— Купа каменів валялася в болоті, — каже Цехмістро. — Ними мабуть греблю гатили! А він взяв один і просто при мені почав його довбати!
Що з цього вийшло – ми побачили пізніше. Пан Василь власноруч почав виготовляти пам’ятники загиблим воїнам Охтирщини.
На курщині
У 2024 році Василь почав виконувати бойові завдання на території російської федерації. Важко, небезпечно, але він і тут займався різьбленням.
— Піднімав з землі уламки дерев і працював, — ділиться з нами секретами поєднання війни з творчістю Василь Статівка. — Найкращим матеріалом є груша, тож використовував її.
Руки співрозмовника створили справжні шедеври з дерева: різблений костур для пересування для товариша, ложки, ручки, копистки, щоб мішати картоплю чи куліш тощо. Електроінструментів на фронті не було, як у майстерні, тож користувався ручними різцями по дереву.
— Вони іноді такі мініатюрні, як інструменти для манікюру, — уточнює військовослужбовець.
Пам’ятник герою
Василь Вікторович нам розповів, що ідея створити перший меморіальний знак на честь загиблого воїна виникла в нього під час вартування на бойовому посту ще в березні 2022 року. Хлопці з 93 бригади заїхали до них у справах, і один з них, вказуючи на вирву посеред дороги, сказав, що на цьому місці загинув побратим Микола Бабко. Боєць був стрільцем-навідником і мав позивний «вай фай».
— Так мені в голову і прийшла ідея увічнити цього загиблого захисника, — каже пан Василь.
Ми вже писали історію про мешканця Донеччини Миколу Бабко, який боронив Сумщину від ворога з перших днів повномасштабної війни. І 27 лютого, загинув, визволяючи Охтирку від ворогів. От Василь Статівка і вирішив увічнити пам’ять героя для нащадків і власноруч створив йому па’мятник. Роботи тривали приблизно півроку. Майстер взяв нікому не потрібний камінь, що довгий час валявся на вулиці. Але як тільки він знадобився Василю, місцеві «ділки» одразу ж зметикували, що на цьому можна заробити і стали вимагати у воїна гроші. Ніякі пояснення, що цей камінь піде на пам’ятник герою, який боронив Охтирку, не спрацювали. Ситуацію врятував підприємець Юрій Лаврик, який, заплатив за камінь, сказав, що таким чином він зможе долучитися до вшанування пам’яті героя.
Під час роботи над пам’ятником сестра загиблого воїна Миколи Бабка Оксана була з Василем та його помічницею Неонілою на зв’язку, погоджували всі деталі.
І Василь, і Неоніла говорять, що це неймовірний процес: перетворення кам’яної глиби на готовий виріб. Як це — вдихати життя в камінь — вони обоє знають як ніхто інший!
— Я спробувала шліфувати, побачила, як камінь поступово починає блищати, і в мене таке враження з’явилося, начебто в космос полетіла!, — не приховує емоцій жінка.
Скульптура, присвячена Миколі Бабку, була встановлена на його батьківщині – в П’ятихатках Донецької області, на території школи, де він навчався. 14 жовтня відбулося урочисте відкриття пам’ятника.
Пан Василь одразу спланував, що пам’ятників буде два. Мовляв, спочатку хотів виготовити меморіал лише для одного бійця, а потім вирішив створити стелу у пам’ять про всіх загиблих воїнів 93-ї бригади.
— Хлопці того гідні, щоб в моноліті висікти і золотими літерами вписати їх подвиг у захисті нашої держави і міста-героя Охтирки, — говорить воїн-майстер.
Мрія про створення музею: від особистого – до колективного
Російські воєнні злочини не можна забувати, коли будуєш незалежну Україну й знаєш, хто її ворог. Саме з цією думкою Василь Статівка разом із бойовими побратимами та друзями збирає речі, що нагадують про запеклі бої й перемоги українських воїнів. У його колекції — пробиті уламками сумки для гранат, сухпайки, прапори, осколки та шматки розбитої техніки. Все це належало російським солдатам, поки їх загарбницькі наміри не були зупинені українськими захисниками в Охтирці.
— Все це ми збираємо для майбутнього музею там, де громили ворога, — розповідає пан Василь.
Ідею підтримують не лише побратими, а й місцеві жителі та навіть керівництво Великописарівської громади. Спільними зусиллями вони прагнуть створити місце пам’яті, що нагадуватиме про мужність українських воїнів та злочини окупантів.
Чи будуть ці трофеї збережені як свідчення злочинів агресора — вирішать після перемоги. А поки що вони служать своєрідними експонатами для всіх, хто хоче побачити, що приносить війна. Найціннішими Василь та його побратими вважають спаплюжені російські прапори, адже для них особливе моральне задоволення — топтатися по символіці ворожої держави ногами.
Цікаво, що Василь Статівка підготував і оригінальний подарунок для американських журналістів, які приїздили на передову для репортажу: російську кокарду, прикріплену до уламка знищеної техніки. Це стало символічним нагадуванням про те, що російський «героїзм» закінчується там, де починається боротьба українців за свою землю.
З часом плани щодо музею дещо змінилися. Василь та його друзі дійшли думки, що це має бути не просто музей ганебних трофеїв ворога, а передусім музей слави українських воїнів, які здолали грізного супротивника. Ворожі експонати займуть у ньому лише відповідне місце — як доказ поразки окупантів і незламності українського духу.
Пану Василю приємно, що його плани знайшли розумяння та підтримку не лише у друзів-воїнів, а й багатьох земляків та керівництва Великописарівської громади.
Так що можна сподіватися, що омріяний музей буде створено спільними зусиллями.
Унікум
Під час написання статті ми поспілкувалися з багатьма людьми, які знайомі з Василем Вікторовичем. І всі називають його незвичайною людиною: творчою, талановитою, позитивною, працелюбною, життєрадісною та доброю. Він дічно бататогранна особистість: вирощує найсмачніші на Великописарівщині овочі та фрукти, виготовляє чудове вино, варить борщі та «буржуйки», робить та встановлює «приціли» для бойової техніки, а ще — пише вірші та приручає кам’яні брили.
Поранення
ПІд час бовиконання бойового завдання на курщині, Василь Статівка отримав мінно-вибухове поранення: великий уламок пройшов через передпліччя, дивом оминувщи кістку, ковзнувши по ній. Василь Вікторович жартує. Говорить, що пив багато козинячого молока, тож кістки в нього міцні, мов криця.
Ми поспілкувалися з паном Василем під час його лікування в Сумському шпиталі. Василь Вікторович поділився своїми планами відновлювати та відбудовувати рідний край і надалі.
— Витоки культурна спадщина Великописарівської громади сягають далеко в минуле, — каже пан Василь. — Це кобзарський край, і хліборобський, край воїнів, будівельників і митців. То ж маємо продовжувати славні традиції пращурів.
Творчість, як терапія
Під час лікування Василь Статівка не зміг всидіти без діла. Незважаючи на біль у руці, він повернувся до улюбленої справи — майстрування. У лікарняній палаті та реабілітаційному центрі він вирізав, випилював, створював сувеніри для бойових побратимів, а для поранених у ноги робив ексклюзивні ковіньки.
— Рука болить, але коли працюєш, про біль забуваєш, — зізнається Василь. — А ще фізична робота допомагала швидше відновитися. Відчуття, що ти не просто лежиш, а приносиш користь іншим, додавало сил.
Вироби майстра стали особливими символами підтримки для поранених. Кожна річ, створена руками воїна, несла тепло, силу духу та віру в одужання.
Що ж, побажаємо Василю Статівці скорішого одужання. І як би не склалася подальша доля захисника, але ми точно знаємо: він за будь-яких обставин знайде спосіб, як власними руками і талантами працювати на відновлення громади, відбудовувати та примножувати її надбання!
Оксана Ковальова
