Ми тоді жили в Казахстані, це була десь середина вісімдесятих, – пригадує Аня. – І приїхав туди виступати якийсь український ансамбль. Ми теж пішли на концерт, мама одягнула вишиванку. А потім стояла і плакала. Я ще мала була, здивувалася тоді: чому вона плаче? А тепер думаю, що, може, її активність тут, в Україні, – свого роду компенсація за ту довгу відсутність, за тугу, яку вона відчувала багато років…»
Активістка, волонтерка, очільниця обласного «Меморіалу» Світлана Павлівна Ревякіна знайома багатьом із тих сум’ян, хто не вчора, а давно визначив свою ідентичність, своє українство. Від кількох людей, з якими говорила про неї, довелося почути слово «боєць», і воно таки підходить цій невисокій худенькій жінці, яка усвідомлює свою мету і знає свій шлях.
Дорога до себе
Ми виростаємо з того, що у нас закладають у дитинстві. Бувають, звісно, раптові відкриття й повороти, що докорінно змінюють чиєсь життя. Бувають відхилення від магістралі, та все ж те, що закладається у дитинстві та юності, залишає свій відбиток назавжди.
…Перший так званий культурний шок Світлана відчула після шостого класу. Дівчинка, яка росла на Житомирщині, у хорошому селі Великі Коровинці Чуднівського району, переїхала на Сумщину. Тато отримав роботу у Шостці. 1971 рік, нове місто, а в ньому – жодної української школи.
Молодшій сестрі було дещо легше – йшла в четвертий клас, Світлана – в сьомий, де мала перейти на російську на уроках математикиі, фізики… Це було випробування, і найгірше – варіантів не пропонувалося: в школу треба ходити! Мама, Галина Панасівна, учителька історії, вибір мала, тож сказала однозначно, що в російську школу ніколи не піде, і влаштувалася працювати у дитячу бібліотеку. «Заклад теж був російськомовним, – пригадує Світлана, – але мама за рік перевела бібліотеку на українську. Вона й у Сумах потім працювала в бібліотеці, на Нижній Холодногірській. Старше покоління добре пам’ятає її як активну союзянку».
З братом Миколою та сестрою Тамілою: в дитинстві (вгорі) та через роки (внизу).
Втім, і Союз українок, і «Просвіта» були вже пізніше, а в сімдесятих Шостка переважно гордилася своєю російськістю й на тому стояла. Напевно, саме місто, тамтешнє оточення вплинули на вибір Світлани, коли вона вступала до Сумського педінституту.
Педагогічний був закономірним вибором: «…Це кілька наших поколінь. Там працювала мамина старша сестра з чоловіком, Лідія Панасівна і Олексій Петрович Бови. Батьків брат його закінчував; я туди вступила, потім – моя сестра. Мій чоловік, тоді ще майбутній, який за обміном із Казахстану потрапив до Сум, навчався в педі. Старша донька закінчила педагогічний в Алмати, але, коли переїхали сюди, закінчила сумський уже як психолог. І стала там викладачем, захистила кандидатську, а потім, у Сумському держуніверситеті, докторську захистила як психолог. Молодша моя закінчила в педагогічному історію, а потім магістратуру з англійської. Онук старший після СумДУ та армії прийшов у педагогічний у магістратуру…»
Студенти Світлана та Сашко – ще не одружені.
Так утворюються династії, – написали б у історії родини. Та у Світланиному вступі, в її виборі була певна нелогічність, навіяна, нагадаю, Шосткою: вона обрала факультет російської філології.
Батьки не втручалися і нічого не нав’язували. А життя пізніше виявило сенс того вибору: коли з чоловіком поїхала до Казахстану, то мала роботу. З українською літературою навряд чи комусь би там згодилася. «…А російську – хай Бог простить – сто раз попросила пробачення – впарювала казахським дітям цілих 17 років».
Працюючи в школі, зрозуміла, що в Казахстані русифікація була страшніша, ніж в Україні. Там не було уроків казахської мови – тільки факультативно. А казахську літературу, що зовсім шокувало, викладали російські філологи. Тобто казахським дітям викладали казахську літературу, перекладену російською мовою.
Тягнуло в Україну. Зв’язок із Сумами не переривався, як каже Аня, старша донька Світлани, місточок завжди був – бабуня. Вона протягом 90-х надсилала до Казахстану журнал «Відродження», що виходив раніше як «Русский язык и литература в средних учебних заведениях Украины», касети з піснями січових стрільців…
«Уже тут, після повернення, я подивилася фільм «Код нації». І сказала чоловікові: дорогий, я зберегла в собі цей код, і твоє коріння теж повернула додому. Адже його родина з України, може, чули – в Путивльському районі село Ревякіне? Його пращури виїхали в 1905 році до Сибіру за столипінською реформою. А після жовтневого перевороту 1917 року перебралися в Казахстан… Коли повернулися звідти, я вже бабцею була, бо перший онук народився, як мені було ще 38. Але я знала, до кого мені йти й що робити».
Бути на першій лінії
Вона знала, що їй потрібно до Народного руху. Коли вперше прийшла до осередку, саме тривали вибори. Запитала: вам потрібні люди? Виявилося, необхідні спостерігачі, і Світлана пішла спостерігачем від НРУ.
Як один із найгарячіших спогадів – Майдан. У Києві була з першого дня: їй потелефонували і запитали «Боєць, поїдеш?» – звичайно!
Побиття студентів, марш сто тисяч… Спочатку намагалися влаштуватися в будинку профспілок, але там вже було багато людей, тому ночувала у рідні. А тоді поставили великий намет. «Я жила набігами: Київ-Суми. Тут теж був майдан, – побула, дома щось поробила, і знову поїхала. Бо в Києві були визначені точки, де ми чергували, це переважно урядовий квартал. А в самий страшний день, які і всі порядні люди, ковиряла каміння на Інститутській…»
З однм із лідерів Руху – Борисом Тарасюком.
Світлана згадує події, згадує людей і зауважує, як ті дні назавжди склали ставлення до тих чи інших особистостей. Ні, не однозначний плюс чи мінус, але коли виникають колізії, політичні чи інші розбірки, вона не може бути радикальною щодо когось. Бо пам’ятає спільні непрості дні, холод тих каменів бруківки, хриплі голоси й замацані шарфи, небриті роздряпані обличчя чоловіків і змарнілі – жінок… Вони були з одного боку барикади, і цього не викреслити, хіба – за якихось надзвичайних обставин.
Аня теж пригадує Майдан: «Мама і в четвертому, і в чотирнадцятому не вагалася, одягнула дублянку – «я на Майдан». А того страшного дня потелефонувала: «вирушаємо до Верховної Ради, тут почали стріляти». Я в цей час лекцію читала в педагогічному, щось про культуру спілкування. І розумію раптом абсурдність того, про що я розповідаю, того, що відбувається… Як ми раділи, коли мама повернулася!..»
«Не пригадую, в якому фільмі про героя казали, що він – людина бою. Я б так сказав про Світлану Павлівну, – говорить Олег Медуниця, голова ОУН (б), народний депутат України VII та VIII скликань. – Вона – на всіх акціях, на всіх виборах, у поїздках… Оце відчуття «я маю тут бути» мало у кого є. Це людина, якій до всього є діло, причому без «перегинів». Бо, знаєте, є така «пильність» із елементом абсурду, у неї – ні, все тільки по справі. Я пам’ятаю її ще з тих далеких, перших демократичних виборів, і тоді ще звернув увагу, яка у неї чуйка на правильних людей. У політиці ж завжди є кон’юнктурники, кар’єристи, вона, схоже, їх відчувала. Пригадую, був внутрішній конфлікт у нас в НРУ, одна сторона була одного віку, одного середовища з Світланою Павлівною. Але вона категорично підтримала молодь. Взагалі, мені здається, що слова «молодь – наше майбутнє» для неї, на відміну від багатьох, не гасло, а керівництво до дії».
Так сприймає Світлану Ревякіну і колишній голова сумського Молодого Руху України Андрій Рибалко. Свій відгук про неї він надіслав із фронту: «Світлана Павлівна – активістка з гарячим серцем. Коли я приєднався до Руху в 2004 році, вона вже тоді була незмінною учасницею всіх подій: вибори, мітинги, заходи. Складно уявити будь-який патріотичний захід у Сумах без її участі.
Є дуже багато історій про боротьбу і працю Світлани Ревякіної. Хочу розповісти про одну з них. 2010 рік. Верховна Рада розглядає ратифікацію Харківських угод, за якими Чорноморський флот РФ продовжує своє базування на території України. Переважна більшість суспільства не розуміла, що російська військова база в Криму – це троянський кінь для подальшої анексії півострова. Протестувати проти зрадницької угоди вийшло кілька тисяч українців. Для мене це були перші в житті сутички з міліцією. Окрім нас, молодих хлопців, у них брала участь і Світлана Павлівна. Згодом одного з протестувальників міліціонери намагалися схопити і затримати. Світлана Павлівна була тією, хто відбив і врятував хлопця у натовпі. Поєднання патріотизму, рішучості і материнської любові – це про Світлану Ревякіну».
…На запитання, що було для неї найстрашнішим у цій великій війні, Світлана відповідає не зразу. Знаю про її волонтерство – ще з 14-го. Чула, як готували та возили їжу захисникам Сум, коли вулицями йшли російські танки… Та й розмовляємо з пані Світланою у приміщенні громадського об’єднання «Сумський Бабський батальйон. Тил», де поруч плетуть сітки для армії її соратниці та соратники.
«…Найстрашніше за роки війни, що прийшлося похоронити дитину… Це теж війна. Її забрала війна. Маринка хворіла. Лікувалася в клініці в Лютіжі. Стабільно ніби все було. Та під час коронавірусу двічі не змогла поїхати на процедури. А коли поїхала, виявилося, хвороба поновлюється. Знову почали лікувати активно, воно почало відступати, і треба було ударно все робити. І от їй у понеділок треба знов їхати в Лютіж, а його в четвер бомбувати почали… Зв’язалися з лікаркою, вона сказала, що найближче, найвірніше – це Брно, онкологічний центр, але швидко. А що значить швидко?.. В стані страшного стресу – гуманітарним коридором, на кордон, перейти кордон… Правда, вже в Польщі, Чехії її волонтери супроводжували. Передавали з рук у руки. Але час було втрачено…
Багато було страшного. Коли Андрійка Лозового втратили і тільки через дев’ять місяців змогли поховати… Найстрашніше, коли діти, а Молодий Народний Рух – це діти, гинуть. Не страшно те, що ми там бігали, не спали, пережили облогу, то все… А діток втрачати…»
Молодша донька Світлани в Чехії з дітьми, працює. «Чехи молодці. Вони наші поїзди евакуаційні зустрічали на пероні з табличками «педагоги». Зразу всіх зібрали, поселили і потім прилаштували до роботи».
Аня служить. Спочатку на неї у військкоматі подивилися як на непорозуміння: доктор наук рветься в армію?! Та за кілька місяців потелефонували: формується спеціальний підрозділ, потрібні психологи. Тому й на мій дзвінок відгукнулася, але зразу розмовляти не могла: саме було шикування. Потім скаже: «Мама – це приклад, енерджайзер, активатор, за яким не можеш встигнути і який не дає тобі залишатися пасивним. Вона в цьому. І, мабуть, у цьому, в людях, які її оточують, – і її порятунок у важку хвилину…»
«Лупайте сю скалу…»
На початку 14-го сумська організація «Меморіалу» працювала номінально, було таке собі затишшя. А в кінці літа Світлані потелефонувала Катерина Білолюбська, свого часу голова обласного НРУ, до виїзду з Сум, і очільниця «Меморіалу»: «Їдемо на конференцію в Київ».
Світлана Ревякіна та Катерина Білолюбська.
Тоді Лесь Танюк склав повноваження, вибрали головою Степана Кубіва.
«…І за обідом Кубів підійшов до нас: а як же там у Сумах? Немає голови, – кажемо. А що, запитує, майданівці не можуть це взяти в свої руки? Їдемо назад, я питаю Катерину Григорівну: а що він мав на увазі? А вона: те, що і я маю на увазі, – тобі братися за цю роботу».
Багатьох засновників сумського «Меморіалу» вже не було, хоча й вони були не власне репресовані – діти репресованих. Звичайно, допомагали соратники, ті ж самі рухівці: Михайло Скорик у Шостці, Михайло Герасименко в Лебедині, Олександр Довгаль у Білопіллі, у Бурині – брати Баранови… Є поруч козацький отаман Віктор Азаренков, Мехрібан Салманова, брати Лазаренки, Олексій і Олександр, Вікторія Жукова – донька колишньої директорки бібліотеки Лариси Миколаївни Погорєлової, яка пішла на пенсію та вже на другий день з’явилася у волонтерів і досі плете сітки… Але «своїх» для широкої роботи недостатньо. Тому Світлана пішла до шкіл, до бібліотек: ми всі робимо одну справу, разом будемо працювати. І працюють.
«Мені кажуть: як ти можеш без офісу? А нащо він мені? Буду там сидіти? Якщо щось треба – до бібліотеки, і там проводимо захід».
Основним у роботі вона вважає те, що записано в статуті Меморіалу, – збереження історичної пам’яті. На жаль, при наближенні до теми, картина виявилася не дуже гарною, особливо, що стосується освіти. Досі пригадує, як пішла на традиційну педконференцію поспілкуватися і почула від учителів: скільки вже можна про це говорити! Зверталася: давайте попрацюємо з дітьми, адже багато хто на канікулах їде по селах, то хай розпитують старших про 30-і роки, про голод, репресії, записують, – поки є живі свідки. У відповідь чула: «Ми хоч би в програму вкладалися!» І це – вчителі!..
Зовсім свіжий приклад: проводила бесіди до роковин Голодомору. В бібліотеці зібрали два класи восьмикласників, прийшли вчитель історії та, звичайно, класні керівники. «Сидять дітки, ти їм розповідаєш, а вони «хі-хі». Я й не витримала, кажу: знаєте, я не належу до тих людей, які схильні начебто оберігати дітей, щоб ви жили, не знаючи ні про що, щоб тільки вчилися, їли, веселилися… Я не з тих. І думаю, для вас важливо, щоб ви кожного дня чули, які страшні втрати на фронті, про важкі поранення. І що значить, коли попадає до бліндажа снаряд. Що залишається від людей. Як потім збирають по шматках і пізнають лише по ДНК… Коли будете все це знати, а не слухати дурнувасті пісеньки в навушниках, тільки тоді будете розуміти значення того, про що я вам розказую. Бо це ланцюжок один: багатьом поколінням заткнули роти і заборонили говорити про те, що було насправді. І ваші батьки, хоч уже й можна, вам не показали і не роз’яснили. А той один учитель історії нічого вам не зможе пояснити, коли будете сидіти й хіхікати. Попритихали. Може, щось і залишиться в голові?..»
Для когось розуміння власної приналежності є природнім, для когось – набутим, а для когось залишається мейкапом. І тоді замість обличчя – грим. І вчитель, виходячи з класу, вже на порозі переходить на російську, бо «так привикли». Ну, передпенсійні – можливо, а тридцятилітні? І чому й до чого «привикли» діти, яким по 13-14, вже дев’ять років із яких іде війна з росією, але вони цвірінькають російською, бо «так удобнєй»? Що вже там говорити про вивчення історії!.. Хто їх батьки? Хто їх вчителі? Чим наповнені вони?..
«Тому скрізь просуваю одне: люди добрі, якщо ви будете викидати свою історію, будете розповідати, що вулиці не треба перейменовувати і пам’ятники не треба знімати, бо «це наша історія», то добра не буде. Це не наша історія. Це історія, яку ви прийняли за свою, а вона от зараз виявила себе в оцій страшній війні. Стала її причиною. А наша історія забута. Але ж це треба докладати зусиль, щоб дізнаватися наново, щоб хотіти це знати! Легше, звісно, коли перед тобою болван стоїть радянський і йому, не думаючи, кланятися…
І коли я бачу, як до пам’ятника виходять одні начальники, інші, на третій рік ще інші й усі читають заготовлені промови, а самі ніколи над цим не думали… Коли хтось кілька років сміявся і казав «сеньйор голодомор», а тепер вийшов зі свічкою стояти і хоче, щоб я йому повірила?.. Я бачу своє завдання в тому, щоб пробивати цю стіну, зберігати історичну пам’ять. Щоб ланцюжок усіх подій вкладався в головах як єдине ціле. І розуміння було: зло, яке було забуте, не покаране, обернеться ще більшим злом».
Сьогоднішні будні.
У Веретенівському притулку, коли возили харчі для евакуйованих херсонських собак.
***
– А як ваш чоловік ставиться до вашої активності?
– А чоловік каже: я з тобою всією душею. …Розумієте, наш СББ-тил працює, так, ми на підтримці стоїмо. Але ми не могли б нічого цього робити, якби не було за нами наших чоловіків. У кожної з нас такі дядьки: попросиш – привезе, попросиш – зробить, ножиці принесеш – наточить. Сказала, що сьогодні не прийду, будеш сам ночувати – ніколи рот не відкриє.
24 лютого, коли ми всі рвонулися сюди, наші чоловіки всі у вестибюля стояли на підхваті. Це дуже велике діло, коли ти можеш хату залишити і піти робити свою справу.
– А втома?
– Ой, іноді хочу в нірку залізти і тихо посидіти… Це зараз я пішки добігаю, а коли в третій школі сітки плели, треба було щодня їхати маршруткою. От встаю рано й думаю: мабуть, я сьогодні висплюся і побуду дома. Потім розповідаю дівчатам: поки я все це думаю, виявляю, що вже на зупинці стою. Дівчата сміються, бо це ж не одна я така.
– У кожного, так чи інакше, бувають плани. Що головне собі плануєте Ви?
– Перемогти москалів – сама головна справа. Все інше потім.
Алла ФЕДОРИНА
Фото авторки та з особистого архіву Світлани Ревякіної.
