Що б там не було і що б там хто не казав, а життя — це найкраще, що є на землі. І від того, як людина зуміє його організувати, здебільшого залежить і її душевний спокій, і добробут у родині.
Як живуть сьогодні маленькі села, що тримаються з усіх сил за своїх жителів і не хочуть їх відпускати? Для деяких населених пунктів давно вже пішов відлік їхнього часу навіть не на роки, а на дні, а то й години. А хто в них, як правило, доживає? Це, звичайно ж, старенькі люди, які ще самотужки можуть себе обслуговувати, або ті, які не хочуть залишати роками надбане чи ті, про яких нікому потурбуватися. Село живе, поки в ньому є люди. Хто виїхав зі своєї малої батьківщини, той назад навряд чи повернеться. Хіба що обставини так складуться.
Ось як, наприклад, у селі Дружба Вільненського старостату сьогодні мешкають дві родини. Із одним із жителів цього села Миколою Троховим нам нещодавно довелося поспілкуватися. Микола Іванович приїхав до Великої Писарівки у справах. Зайшов до редакції газети, щоб висловити своє невдоволення з приводу недобросовісної роботи пересувного відділення, а якщо коротко — йому не привозять «Ворсклу», яку він передплатив на друге півріччя. Але ж квитанція є, тож він має повне право вимагати своє. Для родини Трохових газета — перша необхідність, адже в умовах війни, коли немає інтернету чи поганий зв’язок, це єдиний спосіб отримати новини. А звідки він дізнається про місцеві новини? Телевізор дивилися зрідка, останнім часом він перестав показувати. Телемайстер із Пожні Михайло Петрович приїжджав, налаштував канал «Суспільне». Росію антенна добре приймає, але ж її принципово не дивляться.
Від сьогодні, з останньої нашої зустрічі з Миколою Троховим в редакції газети, пройшло вже чотири місяці. Як живуть сьогодні останні жителі села, цікаво, що ж змінилося за цей час у Дружбі? Чи посадили город, чи росте урожай, чи є зв’язок із людьми? Тож попросили Миколу Івановича розповісти.
На запитання, чи виросло щось на городі в цьому році, каже Микола Іванович, що все є. Картопля хоча і наросла, однак зав’язь невелика, капусти насадили 300 корінців. Дасть Бог уродить, каже, буде чим ще й з людьми поділитися. Можливо, відвезуть на потреби лікарні чи військових. Городу тримають 38 соток, однак половину засіяли ячменем. Дощ пройшов, у деяких місцях збіжжя вилягло. «Мабуть, прийдеться самому косити і збирати у скирду, а потім просити комбайн, щоб обмолотив, — бідкається Микола Трохов. — А косити я навчився ще з юності, й відбивати косу теж, хоч і виріс без батька».
У селі помічають кожну деталь, кожну дрібницю. А в такому, як Дружба, коли «цивілізація» зосереджується практично навколо двох жилих будинків, і поготів.
Із «визначних» місць Дружби тут є старенький колодязь, майже пересохла річка Ворсклиця й лелече гніздо. Колодязь останній раз чистили десь у 2000 році. Взявся тоді за цю делікатну роботу Олександр Вялін. На жаль, його немає в живих, але чиста вода у колодязі щодня не дає забути про нього. Мабуть, постарався чоловік на славу, раз і досі вода придатна до вжитку і його згадують. Колодязь — це єдине місце, де можна набрати води і собі, і худобі. Але люди звикли вже до таких умов. Ось лишень потрібно колодязь підлаштувати, зокрема, замінити пару дошок на зрубі. А відро вже Іван Іванович теж підготував, він це вміє: обладнав його обручиком, щоб добре набиралася вода.
Багато років тому річка була улюбленим місцем відпочинку, особливо для дітвори. «Ще в дитинстві і юності берег водойми був облаштований для відпочинку, підлітки облюбували на річці глибоке місце, повісили на дереві «тарзанку» і плигали наввипередки, змагаючись у спритності: хто краще зуміє. Тут проводили свято Івана Купала, ловили рибу на гачок. Але тепер від популярного місця не залишилося нічого, річка майже пересохла, та й ходити туди нікому». Микола Іванович розповів, що недалеко біля його будинку, на стовпі, лелеки звили гніздо, щороку прилітали, щоб вивести потомство. На жаль, цього року гніздо з невідомої причини впало на землю. На тому ж місці лелеки чомусь не захотіли гніздитися заново. Ось так просто прилітає сюди, мабуть, голова сімейства і ходить перед подвір’ям Трохових, на роздоллі, відчуваючи себе господарем цих місць.
А ще каже Микола Іванович, біля них гарне місце для випасу худоби й птиці. Козам є де пастися і курям, які бігають по свободі. А ось кури Кучкових сидять у загороді. Можливо, так вони будуть ціліші, бо коли підростають на полі соняхи й кукурудза, сміливіше почуваються лисиці, тож можуть заглянути й до подвір’їв за смачненькою курочкою.
Із роками у селі побільшало чагарників, а також любителів по-безгосподарському повипилювати дерева для заготівлі дров на зиму. Але Микола Іванович як місцевий декому робить зауваження, щоб не було самочинства.
«Усе ніби ще й нічого, звикли і багато не просимо у влади. Якби ж то на дорозі, що веде до траси, хоча б чимось позасипали ями. За сонячної погоди все це можна пережити, але ж коли дощі, то до зупинки на трасі без гумових чобіт не дійдеш, а там потрібно знімати й їхати у «цивілізацію» без них. Ми й розуміємо, що суттєвої можливості немає, щоб дорогу відремонтувати, але ж, можливо, щось можна буде придумати, бо це все, що нам поки що найбільше потрібно. Ми тримаємо село, а воно тримається за нас, — клопочеться Микола Іванович.
На запитання, чи не збираються вони з дружиною виїжджати наразі кудись, подалі від кордону, говорить: «Поки що не знаємо. Якщо поїдемо, то наші сусіди залишаться зовсім самі. Їм за 80. А старих, зрозуміло, ніякими способами не витягнеш із власної домівки. Родичі їхні у місті, сюди не наїздяться, а ми їм хоч води понаносимо чи коли хліба з магазину привеземо. Жаль їх, — розповідає Микола Трохов. — А взагалі, коли було гучно, дружина якось сказала, що, мабуть, доведеться їхати, тільки ще не знає куди. Каже, залишимо всю живність військовим і поїдемо, а через деякий час передумала».
Як з’ясувалося, Микола Іванович не отримав у липні газету, яку передплатив. А відтак і не дізнався про важливе: під час чергового розіграшу сертифікату на безкоштовне публікування в газеті вітань, оголошень чи реклами, він став одним із володарем цього сертифікату. А коли б отримав газету, то вже був би підготовлений, яким саме правом скористається в газеті за виграний сертифікат. Звичайно ж, ми повідомили Миколі Івановичу про приємну новину і віддали йому номери газет, які він не отримав, — навіщо лишати людину радості і задоволення?
Ось так живуть нині села і їхні жителі. Все нічого, все стерплять, лиш би війна закінчилася. Віримо в це.
Олена ТЯГЛЕНКО
