Перший «прильот»
Дружина загиблого жителя Попівки Івана Мусієнка пані Люба розповіла, що все сталося опівдні в четвер. Вони з чоловіком знаходилися в будинку. Аж раптом Іван кудись вийшов, нічого не сказавши. Як виявилося, пішов у сарай. І тут пролунав перший вибух.
— По хаті так заторохтіло, дуже страшно!, — згадує ті події співрозмовниця. — Осколки летіли скрізь! Я вискочила в коридор: вікон вже не було — повилітали. Навколо суцільний пил, скло. Чую – за вікном стогін. Зрозуміла, що то чоловік потрапив під «прильот». Вийшла на подвір’я, а там так стріляє! Мінометні снаряди летять над головою, свистять і розриваються зовсім поруч. Летить і падає. Я кричу: «Допоможіть!», а ніхто не відгукується: сусіди сидять по підвалах та бояться звідти виходити. Поза чоловіка була характерною для бігу, тобто він намагався втекти від вибуху, але той його наздогнав. Іван був ще живий, але сильно поранений: уламок влучив у скроню, рука перебита, ноги побиті, живіт посічений.
Жінка розповідає, як намагалася врятувати життя чоловікові, та через те, що тривали активні мінометні обстріли, не могла ні до кого допроситися. До медиків додзвонитися нереально: відсутній зв’язок. Отак стоялазгорьована Любов посеред вулиці і голосила, благаючи про допомогу. Аж бачить — їде автівка з двома чоловіками. Як тільки Люба не махала руками, вмовляючи зупинитися, вони так і не стали, навіть не загальмували.
Побігла до сусідів у підвал, у якому ховалися односельці — батько з сином. Почувши, що Івану необхідно зупинити кровотечу на травмованих руках, вони негайно побігли в будинок по жгути та зробили перев’язку.
І тут раптом сусід їде велосипедом. Вона його зупинила, попросила з’їздити додому до медикині і покликати її. Невдовзі вже двоє велосипедистів прямували Попівкою до обійстя Мусієнків: місцева фельдшерка, в чому була, примчала рятувати односельця.
Та він вже був мертвий.
Біля зятя
Поховали Івана Олександровича в Охтирці, біля могили зятя, який загинув кілька років тому.
Зі слів співрозмовниці, вона дуже хотіла захоронити чоловіка в Попівці, але через безпосередню близькість до кордону туди, на «нуль» ніхто із ритуальної служби не ризикнув їхати.
Шановна людина
Загиблий мав щиру, світлу та добру душу: завжди намагався всім прийти на допомогу, підтримати. Обожнював своїх донечок Юлю та Аню. Любив куховарити. Кума Ольга, з якою ми поспілкувалися, розповідає, як Іван зайшов до магазину і купив інгредієнти для кабачків: знайшов рецепт смачної страви і вирішив приготувати, потішити рідних.
Був дуже акуратним: завжди в кишені чітко та рівно складена носова хустинка білосніжного кольору. Де б він не був і в чому б не був одягненим, а хусточка — невід’ємний аксесуар будь-якого гардеробу: домашнього, робочого або ж вихідного!
Лісник
Роботу свою Іван любив. Ще змолоду закінчив Чугуєво-Бабчанський технікум лісового господарства і присвятив цій справі 16 років свого життя. Працював по всій Охтирщині: і в лісних угіддях Хухри, і Груні! Аж поки не перейшов до Великописарівщини.
На своїй дільниці, що тягнеться лісосмугою від Попівки до російського села сподарюшиного, він плекав кожну кожне днревце, кожну корисну рослину.
«Іван Олександрович – найкращий!», — так про нього казали колеги та друзі. Адже він і насправді був найкращим: дуже доброю, життєрадісною та оптимістичною людиною. Це якраз той випадок, коли людина всьому світу довела (а в першу чергу собі), що на шляху до поваги та пошани не можуть стати ані серйозні життєві випробування, ані захворювання, якщо вони не озлоблять людину, а навпаки зроблять добрішою та душевнішою. Авторитет серед оточуючих треба завойовувати позитивними якостями характеру і любов’ю до світу та людей. Іван у віці 16 років отримав травму очей (влучила гостра стріла з лука). На все життя в нього був зіпсований зір. Але це не стало на заваді до отримання освіти, улюбленої роботи, створення сім’ї. Навіть для сусідів він був рятівною паличкою: наприклад, чоловік опікувався мешканкою Попівки, якій вже багато років, допомагав їй по господарству, просто морально підтримував.
Прикладом для наслідування – таким усім запам’ятався Іван Олександрович. Його ім’я збережеться в серцях тих, кому він допомагав. І нехай він завжди залишається для нас символом справжньої доброти та сили духу.
Оксана Ковальова
