Кажуть, що справжня поезія народжується в самому горнилі життя. Для Ольги Гриб (псевдонім Анна Ташаніна) з Комишів шлях до віршів став дорогою випробувань, де кожен поворот долі вимагав стійкості, а кожен удар серця перетворювався на риму. Це історія про жінку, яка, попри всі вітри, залишилася вірною своїй мрії, своїй родині та своїй землі.
МРІЯ, ЩО НЕ ЗГАСЛА В БУДЕННОСТІ
Ольга завжди знала своє покликання — працювати з дітьми. Професія вихователя була для неї не просто дипломом, а станом душі. Вона марила гомоном дитячих голосів, коли починала свою трудову діяльність у АР Крим. Життя розпорядилося інакше: у селі, куди вона переїхала три десятки літ тому, не знайшлося місця за фахом. Інша б на її місці зневірилася, але Ольга обрала шлях гідності.
Вона не цуралася жодної важкої «чорної» роботи, пам’ятаючи власне життєве кредо, що згодом виллється в поетичні рядки:
«Хіба статус — вища суть?
Суть в людині має буть».
Вона виховувала себе сама: крізь роки несла потяг до знань, займалася самоосвітою, відвідувала педагогічні семінари та вивчала новинки методики через інтернет. Вона не стала вихователькою за посадою, але стала мудрим наставником для власної долі.
Перші римовані рядочки в Ольги з’явилися десь у 2003–2004 роках, і скоріше це були не вірші, а привітання до днів народження. У 2006 році, за словами поетки, вона вперше написала, на її погляд, твір глибокого змісту.
— Це була невеличка казка з власного життєвого досвіду про наболіле, про те, що світ не такий уже й справедливий, що у ньому людина постійно вчиться виживати і розуміти свою важливість, щоб інші не мали змоги її знецінювати, — розповідає пані Ольга. — Я відчула себе ніби в іншому вимірі, і переді мною постала «мультяшна» картинка: сидить дівчинка в бантиках і вишиває серветочку, яка з часом оживає. І раптом оживають усі герої майбутньої казки: Голочка, Ниточка, Вузлик. І тут між ними відбувається суперечка. Вони по черзі доводять: хто з них найголовніший? І Серветка їх розсудила: «Кожен по-своєму важливий. Головне — те, що я відчуваю Руку, яка вміло направляє дії кожного з нас, і від цього я стаю все красивішою і красивішою».
Символізм казки — це чудова ілюстрація того, що в житті (і в творчості) немає «малих» чи «неважливих» ролей.
КОРІННЯ, ЩО ПРОРОСЛО КРІЗЬ КАМІННЯ
Доля Ольги дивним чином перегукується з долею її матері, Валентини Михайлівни. Корінна кримчанка, перший шлюб якої не склався, була заміжня за росіянином, від якого народився син.
Друге кохання вона зустріла на Херсонщині — співочого полтавця, агронома, який відкрив для неї красу української душі. Вона ж, бухгалтерка за освітою, зналася на квітах, і чоловік її полонив своєю працелюбністю. У любові народилися дві доньки, які зростали в Криму, де повітря було насичене упередженнями про «хохлів».
Ольга закінчила школу. Мріяла стати вихователькою, тож спробувала вступити в педагогічний. Через солідарність із подружкою, яка «провалила» іспити, вона забрала документи. Рік працювала нянею в дитячому садочку. На той час її подружка виїхала на Урал. Відчуваючи свою провину, що Ольга через неї не навчається, покликала її до себе. І дівчина поїхала спробувати себе вдруге. З того часу життя набирало обертів: улюблена професія, заміжжя, народження сина Євгена.
На жаль, сім років подружнього життя були нестерпними. Душа вимагала волі: чоловік виявився «натуральним рашистом», і Ольга, забравши дитину, буквально втекла до батьків.
Згодом Ольга переїхала на батьківщину батька, де проживала її молодша сестра. Там панував зовсім інший світ. А через шістнадцять років туди переїхали і батьки. Татова родина була дуже співочою.
Рідний дядько в Полтаві був директором музичної школи. Бабуся грала на мандоліні, балалайці. І Ольга своєю творчою натурою завдячує саме їм.
— Як зараз пам’ятаю: бабуся грає і співає пісню «Ой, у полі нивка, там дівчина жито жала, сама чорнобривка…». Прадідусь умів майструвати сопілки, мав скрипку, на якій добре грав.
Тато Ольги змалечку плекав у доньці любов до вишиванок, до ікон на покуті, до смаку бабусиних пампушок і розповідав про «копанку» в кінці городу. Саме він засіяв у серці Ольги те зерно патріотизму, яке не змогли випалити роки життя в Росії.
Час вилікував зболілу душу жінки, і вона знайшла своє українське кохання, від якого народився ще один хлопчик.
«ХАЙ НІЧОГО ТОБІ НЕ БОЛИТЬ…»
Серйозна поезія «Балада про солдата» прийшла до Ольги Гриб неждано — у 2017 році, після того, як старший син Євген у 2015 році пішов на фронт на схід України, де брав участь в АТО. Тоді він сказав: «Вибач, мамо, я піду служити, я ж так колись рвався…» — ці слова сина стали для Ольги і гордістю, і вічним страхом.
Хоча Євген народився від росіянина, дідусь-полтавець виховав його справжнім українським козаком. Не маючи строкової служби за станом здоров’я, Євген настільки марив армією, що штурмував військкомати, навіть пропонував гроші, аби лише його взяли захищати Україну.
Відслужив за контрактом, повернувся додому. Була перерва до початку повномасштабного вторгнення ворога. І знову обов’язок покликав його боронити свою країну. Спочатку була ТРО, потім – ЗСУ.
Невдовзі захищати Україну пішов і чоловік Володимир. Його шлях до фронту теж був наполегливим: тричі він намагався мобілізуватися, поки нарешті не опинився на службі в Нацгвардії, а потім потрапив на передову. Ольга відчувала кожен його крок на відстані. Коли Володимир отримав тяжке поранення і мовчав, аби не лякати дружину, її серце інтуїтивно відчуло щось недобре і закричало віршем-оберегом.
— Написався в мене вірш. Знаєте, такий — із почуттями любові і переживання за нього, — розповідає пані Ольга і починає читати. У її голосі відчувалося стільки ніжності до чоловіка, прохання залишитися живим. Кожне її слово — це ніби щит від хвороб і нещасть.
«Ось і вечір заснув ялинами,
Я до тебе думками лечу,
Повний місяць над темними
схилами
Він думок моїх голос почув…
Я для тебе розквітну калиною,
Білим птахом злечу в далині,
Упаду дощовою краплиною
В мозолясті долоні твої.
Ніби звістка про тебе,
ріднесенький,
Коли вранці кричать журавлі,
Вітер віє у лузі тихесенький,
Вже примовкли в гаю солов’ї.
Я шепочу до тебе, далекого:
«Хай нічого тобі не болить…»
Серцем лину до серця
рідненького,
Незабутньою стане ця мить…».
СЛОВО ЯК ЗБРОЯ І ЯК ДІМ
Сьогодні творчість Ольги Гриб — це літопис сучасної України. Її «Балада про солдата», присвячена синові, пишеться вже кілька років і триватиме до самої перемоги. Ольга не просто пише — вона об’єднує світи. Для своєї російськомовної мами, якій важко осягнути глибинні підтексти української мови, вона перекладає твори Ліни Костенко, Ніни Багатої, Олександра Кривогуза та власні вірші російською, щоб донести світло правди — так їй легше розуміти поезії.
Пані Ольга знайшла своє коло однодумців серед поетів у Малій Павлівці, де її приймають як «свою» — щиру, відкриту, незламну. Нещодавно у Будинку культури відбувся захід, на який запросили і її.
— Я була вражена гостинністю і щирістю земляків із Малої Павлівки, — поділилася жінка. — Тут відбулася зустріч поціновувачів художнього слова з приводу виходу у світ другої поетичної збірки Світлани Мащенко. Захід був атмосферний, теплий. Мені приємно було відчувати себе тут частинкою великої духовної родини.
Директорці закладу Світлані Лебідь є чим пишатися, вважає Ольга Гриб: Будинок культури – це серце села. Тут проводяться автентичні свята, майстер-класи, місцеві обряди, створено музей артефактів. Заклад «не застряг у минулому»: коворкінги, виставки сучасного мистецтва, поетичні вечори, дипломи та грамоти підтверджують рівень майстерності. А згуртованість жителів, які плетуть маскувальні сітки, організовують збір на допомогу ЗСУ — просто вражає!
Коли пані Ользі неочікувано надали слово, вона прочитала поезії, присвячені сьогоднішнім подіям, що червоною лінією проходять через її творчість.
— Я не шкодую, що моє життя склалося саме так. В ньому було багато хорошого. Хочу, щоб рідні були живі і здорові, і, нарешті, настала перемога.
Свою поетичну збірку «На вітрилах долі», у якій на двохстах сторінках розміщені твори українською і російською мовами, поетеса мріє перевидати виключно українською, бо відчуває в цьому свою нову ідентичність і силу. А ще жінка довела: неважливо, де ти народився чи яку роботу виконуєш. Важливо, чи є в твоєму серці Україна і чи вистачить тобі мужності перетворити свій біль на поезію, яка зігріє інших.
Олена ТЯГЛЕНКО
