Яке воно — життя в евакуації?
НАШ ДІМ — УКРАЇНА!
Про пережите під час пошуку прихистку у безпечнішому місці, після початку повномасштабного вторгнення ворога, продовжують розповідати наші земляки. Вони діляться враженнями від життя у далеких країнах і запевняють, що наш дім – це Україна. Жителька смт Великої Писарівки Олена Государська – одна з них.
—Війна застала нас удома. Ми були в повному розпачі і не знали, що робити: сидіти на місці, чи кудись бігти. Коли обстріли посилилися, наш будинок весь дрижав, як у лихоманці. Мій чоловік Андрій вирішив нас із дев’ятирічною донькою Софійкою вивезти у безпечніше місце. За годину я зібрала в одну невеличку валізку деякі теплі речі, документи й медикаменти — це все, що мені спало на думку в ту мить взяти з собою в дорогу. Швидко злили воду з системи опалення, перекрили газ, все позачиняли, нашвидкуруч заскочили в автомобіль і помчали туди, куди їхали багато людей. З нами виїжджали ще двоє наших землячок. Про це неймовірно тяжко згадувати… — почала свою розповідь пані Олена. — Найбільше мене хвилювали собаки, яких довелося було залишити вдома. Не можу себе вибачити за цей вчинок, тож усю дорогу я відчувала себе зрадницею по відношенню до них, і тільки думка про те, що я, в першу чергу, маю потурбуватися про дитину, на деякий час мене трішки заспокоювала. В моїй голові роїлися різні думки, і, зокрема, про те, що може бути й найгірше… Знайшла якийсь клаптик паперу, на ньому написала номери телефонів, куди можна було б зателефонувати у крайньому випадку, й поклала доньці у кишеню. Їй я наказала в жодному разі цей папірець не викидати, раптом щось з нами, батьками, трапиться. Час від часу я перевіряла, чи лежить папірець в кишені дитини, бо по дорозі бачила просто жах: розстріляні на узбіччях автомашини, а в інших, що поквапом переміщалися в одному напрямку, з батьками їхали перелякані діти, які подушками затуляли скло, що висипалося від обстрілів. До Полтавської області, по Харківській трасі, я доїхала з закритими очима, було страшно, не могла дивитися на потік транспорту, на якому люди рятувалися від війни. Мій чоловік родом із Херсону, деякий час ми жили в Ялті. У 2014-му ми вирішили залишити Крим, тож приїхали до Великої Писарівки. Колись чоловік сказав, що, якщо ворог тільки-но почне лізти далі, він не сидітиме вдома, а піде воювати.
—Отже, Андрій привіз нас до Тернополя, потім ми рушили далі. Їхали довго, бо, через комендантську годину, поїздка затримувалася, тож ми по дорозі просилися переночувати у друзів.
Ми приїхали з донькою до Польщі, а чоловік залишився в Україні. Через деякий час він зателефонував і сказав, що піде у волонтери. Я погодилася з його рішенням, але коли я намагалася до нього додзвонитися, щоб поговорити, він то трубку не брав, то не було зв’язку. Я не могла зрозуміти, чому це так, невже він такий зайнятий волонтерством, що не може відповісти? Коли, нарешті, додзвонилася, попросила надіслати світлину. На ній він був чомусь у військовій формі, а мені пояснив, що таку форму видали всім волонтерам. Через тиждень я дізналася, що ніякий він не волонтер, а військовий, який пішов захищати Україну. І все… Для мене в ці хвилини світ ніби зупинився, — розплакалася Олена.
У ЄВРОПІ — ДОБРЕ, А ВДОМА — КРАЩЕ
— 6 липня цього року ми повернулися в Україну. Я не витримала. Як мені там було нелегко самій, з дитиною! Цього не можна передати! — розповідає жінка. — Європа — це добре. Все у них чудово, вони красиво живуть, я дуже вдячна людям, які мене там прийняли. Спочатку ми жили в отелі, за програмою для українців, а потім ми переїхали до родичів, які нас прихистили на деякий час. Я дуже вдячна Насті і Валентині Кадничанським за чуйність і добро, що не залишили нас самих у чужій країні.
Хочу сказати, що нам з донькою дуже пощастило, й ми знайшли постійне місце проживання в костелі Святої Терези, там було багато українців. А люди, які нас прийняли, були неймовірні. До нас добре ставилися, я подружилася з поляками, але, на жаль, все рівно самій з дитиною було важко. Хто жив із сім’єю, справа зовсім інша.
Як би до нас не ставилися за кордоном, але ніщо не замінить нам Батьківщину. У Польщі жити добре, але тільки полякам, бо вони у себе вдома. Мені особисто у чужому краї не вистачало чоловікової підтримки, маминої поради, поруч не було нікого із знайомих, рідних. Але я себе заспокоювала тим, що хлопцям на війні набагато гірше.
ШКОЛА ЧИ РОБОТА?
— Через два тижні я записала Софійку до польської школи. У магазині познайомилася з полячкою-продавчинею, яка мені порадила, як зробити документи швидше і краще. До школи Софійка не хотіла ходити. Їй було важко вчити мову й долати мовленнєвий бар’єр. Третій клас донька закінчила добре, пані Божена була доброю вчителькою, як у нас у Великописарівській школі Лідія Дмитрівна чи Світлана Миколаївна. Поки ще й діти сприймали Софійку по-особливому, бо українка. У них четвертий клас, як у нас п’ятий. В такому віці учні вже самі ходять по лекціях (у них так називають уроки). Якось в інтернеті я натрапила на соціальний проєкт для емігрантів, де пропонували роботу, це як у нас Центр зайнятості, тож вирішила працювати швачкою, бо мені подобається займатися такою справою.
І ось переді мною постав вибір: або возити дитину на навчання, або працювати. Я купила Софійці велосипед, і моя дитина сама їздила до школи. За пів року вона у свої 9 років враз стала дорослою. Спочатку тиждень я її супроводжувала до місця призначення, а потім вона вже змогла сама діставатися до школи. В Польщі немає такого, що навчання проходить, наприклад, із 8.00 до 17.00. Заняття в них починалися в різний час. Мені все ж хотілося, щоб донька не сиділа вдома в чотирьох стінах, а спілкувалася з дітьми, щоб розвивалася. Ми домовилися, щоб вона мені повідомляла про те, коли виїжджатиме з дому й коли приїжджатиме. І ось я на роботі, а вона телефонувала й повідомляла, що «Мамо, я вже їду», а потім — «Я вже приїхала». Добре, що школа була недалечко. Але, бувало, що й не зателефонує з якоїсь причини, а я тоді дуже хвилювалася.
У зв’язку з війною, серед польок-швачок було багато й українок. Через рік поляки-господарі вже набирали для роботи лише українок, бо ті дуже відрізнялися працездатністю, креативністю, творчістю. Дівчата шили одяг, різні іграшки. У них з’явилося багато замовників. Я ж займалася безпосередньо ремонтом одягу.
Софійка, крім польської школи, також виходила на онлайн-заняття в українську школу, але через деякий час я побачила, що вона не встигає і там, і тут, бо не вистачає часу. Польська мова їй давалася непогано, навчання відбувалося за шестибальною системою. З математикою ж було складно. Згодом я так зрозуміла, що моя дитина як учениця математичці пані Дороті не сподобалася. Спочатку вчителька говорила, що з предметом у дитини все добре, а потім був просто жах. Я вже й до асистентів підходила, там працювали українки, але й ті відповіли, що така вона пані і є, тож нічого не можуть вдіяти. То вже, кажуть, ваші проблеми.
У мене тепер є з чим порівняти: у нас, в Україні, шкільна програма набагато краща, і вчителі чудові, бо заінтересовані дітей навчити, а не просто випустити їх зі школи у світ. У Польщі ж більш розраховано на те, що діти мають самі подбати про свою успішність, якщо не зрозумів, то ніхто їм зайвий раз матеріал не пояснить. Хоча європейці вважають, що їхня освіта в школі краща. А насправді вони більше уваги приділяють екскурсіям, поїздкам, іграм, а не вивченню предметів.
У НИХ — СВОЄ ЖИТТЯ
— Та і взагалі, спосіб життя поляків відрізняється від нашого, українського. Ми вміємо працювати, так само вміємо й відпочивати. Неділя для нас – це похід до парку, якісь відвідини цікавих місць і таке інше. Поляків же у неділю ніде не побачиш, вони сидять виключно вдома. Магазини в них цього дня зачинені, на вулиці чути і видно лише українців.
Але це все ще й нічого у порівнянні з тим, коли в тебе чоловік на війні, і ти не знаєш, що завтра, не доведи Господи, з ним може щось трапитися, а ти сама в чужій країні з дитиною і не знаєш, куди тоді повертатися. Найстрашніше мені було почути від чоловіка: «Лєна, ти вже доросла дівчинка, тож маєш розуміти, що зі мною може трапитися будь-що і в будь-який момент. Ти маєш бути сильною».
Мене постійно гнітили думки про Андрія, бо не знала, що з ним. Через місяць, як пішов служити, він потрапив на Лиманський напрямок Донецької області, де саме було гаряче, де йшли запеклі бої. Він — там, а я не знаходила місця в чужому краї, бо постійно думала, чи він живий? Мій Андрій устиг побувати в самому пеклі. Одного разу, після чергового бою, ледь залишився живим: їх там так «накривало», як він говорив, його на БТР-і вивіз із поля бою зовсім молоденький військовий. А пізніше, як з’ясувалося, той хлопчина загинув. Андрій дуже переживає, коли втрачає побратимів.
Я — ЩАСЛИВА!
— Ви не уявляєте, яка я щаслива, що я нині в Україні! І моя Софійка теж безмежно рада! Не хочемо повертатися на чужину ні за які гроші! Ми з донечкою переїхали до Хмельницького. Якось моя інститутська подружка, у якої померли батьки, запропонувала нам прихисток у їхньому будинку. І ми погодилися. А ще у нас з’явилася можливість поки що хоч інколи бачитися з нашим чоловіком і татом Андрієм. Наразі, після ротації, він служить у іншому місці. Я знаю, що він не в тому пеклі, у якому був під Харковом, Луганськом чи Донецьком, де дивом удалося вижити, тож мені зараз спокійніше на душі. Чоловік був контужений, але він не говорив, я дізналася про це випадково. Якби хто знав, як нашим хлопцям потрібен після фронту відпочинок, і Андрієві моєму теж, адже він довгий час був там, на передовій, дуже виснажений війною, морально і фізично. Скажу правду, що наші хлопці після того, як побувають там, у справжньому пеклі, стають іншими, на жаль. Але головне, аби були живими, потрібен лише час, разом ми все подолаємо. Софійка наша навчається у рідній школі онлайн. Зараз у мене з дитиною такий собі період адаптації до українського життя. Не віриться, що ми вдома, в Україні. Хай навіть не у власному будинку у Великій Писарівці, в який вклали чимало сил, здоров’я і коштів і де все рідне й дороге, але ж ми серед наших людей, не за кордоном. Більше того скажу, що з нами й наша собака. Я щиро вдячна Людмилі Рисліній, яка доглядала її і наш будинок, незважаючи на такий час. Ціла історія була з нашою домашньою улюбленицею, поки ми зустрілися з нею через півтора року. З Великої Писарівки на попутках довіз її один хлопець, потім вона була в іншого хлопця, потім у волонтерів, тоді її забрав додому товариш мого чоловіка, а потім уже сам чоловік забрав її і привіз до Хмельницького. Тож ми, нарешті, разом!
Життя продовжується, і кожен із нас, хто у тилу, має долучитися до корисних справ і допомогти нашим захисникам перемогти ворога. Ми будемо робити все для цього тут, на рідній землі. Тільки побувавши у чужому краї, розумієш, що свій — наймиліший. Все буде Україна!
Спілкувалася Олена ТЯГЛЕНКО
