Боєприпас у полі розтрощив комбайн, але механізатор Віктор Макаров дивом не постраждав і зараз працює на іншій техніці й регулярно здає кров для воїнів ЗСУ.
Життя мешканців с. Братениці відрізняється від тих, хто проживає подалі від кордону. На «нулі» – це коли вийдеш на вулицю і бачиш ворога так само, як і він тебе. Це коли ти починаєш працювати на своєму городі чи в полі й несподівано будь-коли можеш знайти там невідомі небезпечні предмети. «Нуль» – це коли не зважаєш на обстріли і займаєшся домашнім господарством, бо свині чи корови потребують догляду, адже вони, в свою чергу, годують своїх господарів, які, крім власної родини, забезпечують на ринку продуктами харчування інші сім’ї. І такий собі ланцюжок необхідно-важливих справ не можна переривати, бо життя має бути безперервним.
Люди на «нулі» добре розуміють, що життя продовжується, тож мають подбати про те, де заробити копійку, аби завтра було за що купити дітям поїсти чи придбати ліки. Вони відчувають небезпеку, що чатує їх на кожному кроці, але ж поспішають на роботу в поле, бо розуміють важливість сільськогосподарської праці, адже війна-війною, а економіку країни необхідно підтримувати! Часто їм, можливо, не вистачає на найнеобхідніше, але вони поділяться із ближнім останнім, що мають. А ще вони знаходять можливість робити інші добрі справи. Сьогодні жителі села Братениці не живуть, а виживають в умовах жорстокої війни, пристосовуються до всіх незручностей життя, бо не відомо, коли вже «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці?». Вони знають, як ніхто інший, як це жити майже пів року без світла, не мати змогу доїхати транспортом до найближчої «цивілізації», не дочекатися екстреної медичної допомоги чи МНС-ників і при цьому залишатися оптимістами й радіти життю.
Один із них – Віктор Макаров, який народився і виріс тут, у Братениці. Душею прикипів до рідної землі й не уявляє життя без праці на ній. У сільському господарстві Віктор Геннадійович почав працювати з 1992 року, з тих пір, коли ще був колгосп, а після утворення ф/г ім. Шевченка, продовжив трудитися в цьому сільгосппідприємстві механізатором. Техніку знає й поважає, до роботи вдалий, а головне – відповідальний. Про те, що справа, якою займається, подобається, видно відразу, бо розповідає з вогником у очах: «Я працюю в господарстві більше 30 років, мені робота з технікою до душі. У сільгосппідприємстві ніхто з працівників під час війни нікуди не виїхав, крім двох, які опинилися у скрутному становищі. Через ворожі обстріли їхні домівки були пошкоджені, тому, з метою убезпечити свої родини, довелося виїхали подалі від кордону. А так всі на місці. По можливості і сіють, і жнивують. У нашому сільгосппідприємстві вирощують різні культури, такі як кукурудзу, соняшник, сою, на чомусь одному не зосереджуються. Крім цього, на фермі ще й розводять свиней, тож як їх можна залишити, адже за ними потрібен догляд і не по разу в день!» – з турботою розповідає Віктор Геннадійович.
У ф/г ім. Шевченка є всі умови для праці: зарплату виплачують стабільно, за паї розраховуються вчасно, хоч і війна. Тож працівники господарства на роботу і на керівництво не жаліються, а навпаки, вважають, що, коли живеш сьогодні в таких умовах і ще й маєш роботу і зарплатню, – це дуже добре. Та воно й раніше так було, тут кожен працівник — у пошані. Керівник Анатолій Михайлович Мороз – людина чуйна, ніколи не відмовить у допомозі землякам, особливо людям похилого віку. Чи привезти щось потрібно, чи щось зробити по господарству, – забезпечить транспортом, а коли потрібно, то й людьми. У колективі панує дружна атмосфера. «Якби було по-інакшому, то люди тут не затримувалися б, а в нас працює давно вже, в основному, сталий і злагоджений колектив. Ставлення керівника господарства до всіх підлеглих хороше», – ні на що не нарікає пан Віктор.
7 вересня Віктор Макаров, як завжди, виїхав у поле на збирання соняшнику. Через деякий час комбайн, на якому він працював, наїхав на невідомий предмет. Стався потужний вибух. На щастя, він залишився живим, а от техніку потрібно відновлювати.
«Виїжджати на поле без дозволу, за яким щоразу звертається керівництво фермерського господарства до військових, не можна, з метою дотримання безпеки, – розповідає Віктор Макаров. – Прилітає часто, тож небезпека на кожному кроці. Коли на полі знаходимо якісь вибухові предмети, тоді про це повідомляємо відповідні служби, а вони приїжджають і ліквідовують їх. Лише після того механізатори виходять у поле й приступають до роботи».
«Жаль техніки, що пошкодилася вибухівкою, – продовжує розповідати Віктор Макаров. – Вона дорога, запчастини на неї теж, тож збитки для господарства, звичайно, великі. У нас техніка вся хороша, сучасна, відомих виробників New Holland та John Deere, і кожен працівник взаємозамінний, бо обізнаний управляти будь-якою з них. Якщо потрібно, то пересяде, на яку потрібно, виїде в поле», — з гордістю розповідає про своє господарство Віктор Макаров.
«На «нулі» – це коли ти працюєш на полі, збираєш урожай, а ось тут, поруч (показує рукою), – ворог. Ми бачимо їх, а вони – нас, – пояснює Віктор Геннадійович. – Раніше ми на обстріли реагували по-іншому: бігали в підвали, постійно прислухалися, куди летить. А тепер почули, що просвистіло над головою, і слава Богу, що полетіло геть, аби тільки не на людські оселі, а ще краще, аби розвернулося та —до них».
На запитання, чи не виникала думка виїхати кудись у безпечніше місце, наш співрозмовник відповів, що поки що ні. «Мене тримає те, що в Братениці я народився, тут я й одружився, – з оптимізмом говорить пан Віктор. – Це мій рідний край, тут ми з дружиною побралися. Вона сама родом із Кириківки, приїхала на практику до нас у колгосп, так ми й познайомилися, а потім створили сім’ю, народилося троє діток. Діти виросли, закінчили школу, поїхали на навчання, потім влаштувалися на роботу. Син Ярослав нині служить у Збройних Силах України, ще з перших днів війни. А це й невістка переїхала поближче до нього, щоб бути поруч і підтримувати хоч морально. Щодня ми з дружиною молимося за сина і всіх воїнів, які відстоюють сьогодні нашу незалежність і наближають перемогу. Жодного разу не подумав, що потрібно кудись виїхати. Хіба що, не дай Бог, виходу ніякого не бачитиму, а так у нас немає, як кажуть, у крові такого, щоб їздити-кататися по світу то в одне місце, то в інше, як дехто. Де б ми не бували раніше під час поїздок по Україні, я завжди думав: чи зміг би я тут жити? І що Ви думаєте? Ні, ніде мені не подобається так, як у нас, у Братениці! Вдома все своє, все рідне. Ми тримаємо птицю, обробляємо городи. Отак і живемо. Ось уже майже пів року без світла, що зникло після чергових обстрілів. Енергетики до нас, на жаль, не приїдуть, бо їм заборонено виїжджати в 5-км зону через небезпеку, але ж ми змогли вже призвичаїтися до таких умов, знайшли альтернативу світлу – є генератор. Тепер уже й не так страшно. Дрова теж є, в хаті взимку, сподіваємося, буде тепло. Наш кум зробив нам хороше водяне опалення, яке працює й без потреби світла, аби тільки нічого «цікавого» не прилетіло, а так жити будемо. Головне – віра в перемогу, в те, що все буде добре в нас в Україні, адже ми віримо у ЗСУ, віримо нашому сину, який там служить».
Ось такі вони, жителі Братениці. Без геройства і вихваляння, а ще встигають між своєю зайнятістю на роботі долучатися до добрих справ – бути донорами, щоб рятувати життя хворих чи поранених бійців ЗСУ. І Віктор Геннадійович – не виняток. До їхнього гурту донорів приєднуються знайомі, куми, цілі родини й організовано їздять робити донації у Суми чи Харків. Минулого разу їх було вже семеро. А недавно вони ще й ініціювали збір коштів у своєму господарстві на чергову поїздку до донорського Центру. Можливо, власним прикладом донори зацікавлять інших своїх земляків, щоб здійснити таку благородну справу! Приєднуйтесь! Разом – до перемоги!
Олена ТЯГЛЕНКО
