Тепер уже можна сказати, що він мій. Ну як мій? Наш.
Тата — Бориса Олексійовича Пасюги.
Тут жила вся наша родина.
Тут була мама.
Тут росли діти, звідси вони йшли до дитсадка, потім до школи. Далі — у своє життя — у медицину, в ЗСУ.
Будинок був великим, кількаповерховим, але кожен куточок якого був рідним і дорогим, бо тато будував все власними руками.
Дякуємо небайдужому сусіду, який з маслозаводу зняв момент знищення родинного обійстя. Не злякався, хоча в небі були ворожі дрони.
Це потрібно — для фіксації російських злочинів, для нагадування, хто наш ворог і через кого знищують наше селище.
Фото зроблено здалеку, з труби маслозаводу, з великим наближенням, тому воно не дуже якісне. Але все зрозуміло без зайвих пояснень.
Хтось каже — пощастило, бо зможемо отримати компенсацію.
Тато не хоче і не подає на неї.
Каже, чекатиме, поки росія почне виплачувати репарації після нашої перемоги.
Я відповідаю а раптом це буде не скоро?
Він каже – нічого, буду чекати.
Дякую, тато.
Дякую усім, хто підтримав.
Для нас це важливо!
