Нещадна війна в Україні стала найтяжчим випробуванням на міцність, на вірність, на силу любові та патріотизму для кожної людини. Сьогодні нашим славним воїнам ЗСУ випало складати тест на мужність і відвагу. Щохвилини, щосекунди ми завдячуємо їм, що прокидаємося вранці і зустрічаємо новий день, сіємо хліб і лікуємо хворих, продовжуємо жити і мріяти про майбутнє.
Та як би ми не хотіли, щоб додому повернулися живими й неушкодженими всі наші захисники, Україна, на превеликий жаль, продовжує проводжати в останню путь своїх Героїв.
ЛИХА ЗВІСТКА…
І знову Великописарівщина в жалобі. Сумна звістка прийшла з Донеччини. Там, у бою з російським окупантом під Соледаром, був тяжко поранений наш земляк, житель с. Тарасівки Владислав Миколайович Богатиренко. Перебуваючи у госпіталі, на жаль, від ран, несумісних із життям, він помер.
Живим коридором, стоячи на колінах, проводжали в останню путь свого Героя-земляка жителі не лише Тарасівки, а й навколишніх сіл, друзі, бойові побратими. Священнослужитель о. Гліб відспівав захисника Батьківщини відповідно до релігійних канонів. Поховали воїна під залпи останнього салюту на місцевому кладовищі.
Зі словами співчуття до рідних і близьких загиблого звернувся військовий комісар ІІ відділу Охтирського територіального центру комплектування та соціальної підтримки (РТЦК та СП) підполковник Юрій Яцина і голова Великописарівської територіальної громади Людмила Бірюкова, які зазначили, що сьогодні за нашим захисником сумує не лише Великописарівщина, а й уся Україна, бо Владислав Богатиренко до останнього був вірний військовій присязі. Ворог продовжує приносити розруху, смерть, нечуване горе і сльози в усі куточки нашої багатостраждальної держави. На превеликий жаль, не обминає біда і нашу громаду. Скінчився земний шлях Героя, який віддав своє життя за всіх нас, за Україну, але ми маємо пам’ятати його подвиг і продовжити справу, за яку він боровся.
Свій прихисток Владислав навіки знайшов на батьківщині, в с.Тарасівці. Йому було лише 23… Знову обірвалося ще одне молоде життя саме на початку його розквіту.
ХЛОПЕЦЬ НА ВАГУ ЗОЛОТА
Народився Владислав Богатиренко у с.Тарасівці, навчався у місцевій школі, зростав гарним хлопцем. У селі про нього ніхто ніколи слова поганого не сказав. А вдома він був надійним помічником для батьків, любив своїх рідних, мав плани на життя.
Владислав був рішучим у виборі майбутньої професії, тож після закінчення школи вирішив навчатися у філії Державного навчального закладу «Охтирський центр ПТО» смт Велика Писарівка. Роки пробігли, ось уже й спеціаліст є готовий.
«Владислав Богатиренко — це наш колишній учень, — розповідає завідувач філії Державного навчального закладу «Охтирський центр ПТО» смт Велика Писарівка Олена Олексіївна Кальченко. — Дуже гарний хлопець був. Прекрасна людина, скромний, тихий, порядний, доброзичливий. І дуже роботящий. Вчився він у нас у групі «Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування. Тракторист-машиніст сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва (категорії «А1», «А2», «В1»). Водій автотранспортних засобів (категорія «С»)». Виробничу практику проходив у Миколи Івановича Бантова у ТОВ «Мрія». У сільгосппідприємстві відгукувалися про Владислава лише позитивно. Дуже старанний, тямущий, мав золоті руки. Якщо потрібно трактор крутити — крутить, якщо сівалку — теж. У будь-яку роботу вникав, мав бажання всьому навчитися й стати висококваліфікованим спеціалістом, — згадує Олена Олексіївна. — У групі їх було 19 хлопців. Після закінчення навчання, як завжди, я агітую всіх продовжувати здобувати освіту у середніх і вищих навчальних закладах. Але мої хлопці всі вирішили йти служити у Збройні Сили, на вірність України. А мені пообіцяли, що після служби неодмінно все наздогонять. Наші випускники — наша гордість. Як жаль, що гинуть найкращі сини і доньки України. Царство Небесне Владиславу. Не забудемо його ніколи…».
«Гарний був хлопець», — говорять про Владислава Богатиренка земляки, — прекрасної душі, відкритого і доброго серця. Жив та радів світу, людям, які оточували його. Не можливо загоїти біль і гіркоту втрати. Вічний спокій його душі. Дякуємо йому за наше життя».
СЛУЖИВ НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНИ
Коли прийшов час служити в армії, Владислав Богатиренко без вагань заключив контракт. А коли почалася повномасштабна війна, він залишився відданим присязі і рідній Україні, продовжив стояти на захисті цілісності і безпеки держави. Владислав був на передовій, у гарячих точках, бачив, як гинуть його побратими, як проклята війна калічить людські долі. Під час одного з боїв під Соледаром Донецької області наш земляк був тяжко поранений, а ось його бойовий побратим миттєво загинув поруч. А в нього був ще шанс… Але хоча й доправили Владислава до госпіталю, через отримані рани, що виявилися не сумісними з життям, 16 липня він помер…
Немає нічого страшнішого для батьків, як ховати власних дітей. Не можна передати словами, що пережили після звістки про загибель сина батько Микола Володимирович і мама Людмила Дмитрівна!.. Чи оговтаються вони від думки, що його вже немає серед живих? Навряд чи… Війна навіки розлучила їх із найдорожчим, що у них було.
НЕ ВСТИГ НАБУТИСЯ РАЗОМ
Пішов Героєм у інший світ син, чоловік, брат. Без батька залишилося двоє дітей.
Свою долю – дівчину Крістіну – Владислав Богатиренко зустрів під час служби. Між молодими людьми зав’язалися стосунки, що переросли в палке кохання.
— Познайомилися ми з ним у 2021 році у м. Лисичанську, згадує дружина Владислава Крістіна. – Тоді Владислав разом зі своєю військовою частиною перебував у цьому місті приблизно місяців вісім. Сподобалися одне одному, почали зустрічатися. А у квітні 2022 року ми вже одружилися. Спочатку жили у Бахмуті, потім переїхали до Києва, а згодом – до Сум. Вирішили поближче бути до Владової батьківщини, у безпечнішому місці. Моя мама теж переїхала разом із нами, там у мене нікого не залишилося. Здавалося, що ось-ось закінчиться війна, і ми всі заживемо щасливим життям, виховуватимемо діток, – розповідає дружина загиблого. – У Сумах народилася наша донечка Єва. 19 липня їй виповнилося пів року. Владиславу інколи щастило бувати у короткочасних відпустках. Тоді він насолоджувався спілкуванням із рідними, грався з донечками. У квітні ми їздили до нього в Краматорськ, Ізюм, коли він лікувався у госпіталі після поранення. А потім ще бачилися в кінці червня. Це була наша остання зустріч… У Владислава були дуже добрі стосунки зі своїми старшою сестрою Оксаною і молодшим братом Ванею. Він завжди старався всім допомогти, чим міг. Не забував і про своїх батьків. Влад обожнював своїх донечок-дівчаток, не жалів для них нічого, балував їх гостинцями й зайвою увагою. І чоловіком він був лагідним, щедрим, добрим. Для нього я завжди була Сонечко Миколаївна. Так він мене називав, коли бажав доброго ранку чи на добраніч. І мені завжди було приємно це чути. У нас навіть імена по батькові однакові. Ті короткі відпустки пролітали, наче мить, ми не встигали набутися разом. Жаль, що він мало пожив на світі, і ми зовсім мало часу провели разом. А стільки було планів!..
Кажуть, щоб мати Україну — треба бути українцями. Владислав боровся за свою Батьківщину — квітучу, барвисту, неповторну, за те, щоб кожен українець міг вільно дихати на своїй українській землі. Він один із тих, хто стояв до останнього і готовий був іти вперед.
Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України В.Ф. Залужного за мужність і відвагу у грудні 2022 року Владислав Миколайович Богатиренко був відзначений почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест». А у квітні 2023 року він був нагороджений відзнакою командувача Сухопутних військ Збройних Сил України — нагрудним знаком «За особисту хоробрість».
Страшну ціну платять сьогодні Герої за нашу свободу. Нехай якомога швидше повернуться додому з Перемогою мужні воїни! Бережіть себе, наші рідненькі, задля своїх рідних, для нас усіх, для майбутнього!
А ми маємо постійно пам’ятати про тих, хто зараз на фронті величезними зусиллями і ціною власного життя стримує ворога, допомагати їм наближати Перемогу і з повагою ставитися до них.
Олена ТЯГЛЕНКО
