Тоня Сотник зажурилася. Ось уже другий день нічого її не радує, не тішить, не звеселяє. Ніхто їй не милий і нічого не хочеться робити. Вона сама визначила свій стан – депресія, апатія і тому подібне. Що робити? А щось же тре робити, бо таке існування для неї неможливе, це для неї неприйнятно. Життя повинно вирувати. Та, мабуть, останнім часом життя її занадто вирувало, що аж спіткнулося. Зупинка – то треба зупинитись, оговтатись, бо світ полетить шкереберть.
Тоня зробила зусилля і вийшла на ганок. Першими її привітали квіти, які вона саджала навесні. Вони дзвеніли росою після нічного дощу. Квіти їй посміхалися і ніби промовляли: «Тонечко, не квапся, зупинись, і доторкнись до вранішнього сонця, до прийдешнього дощу, вони залишили свій слід на наших стеблах та пелюстках».
Так, Антоніні здалося, що до неї промовляють її квіти. Кошлато-пишні чорнобривці пишалися і простягали різьблені віти, айстри тільки почали розкривати свої брунатні стрілки, далі до сонця тяглися жоржини червоного кольору. Ні, краще сказати – черленого кольору. На сітку поплелися грамофони – провісники ранку, бо по обіді вони змінюють колір з індиго на гранатовий і закриваються.
Поряд з ними майорять майори різнокольорові: кремові, мов вершки з кави, рожеві ніби серпанок, просто червоні і насичено червоні з жовтими оксамитками всередині. Чому саме майори, а не генерали? Хтозна. Майори наче військові стояли струнко, чітко, прямолінійно тримаючи голови на стовбурах і листя їхнє таке шорстке і насторожене. Біля них кублиться красоля з прозорими ніжними викрутасами й листям неслухняним. «А де ж це сховалися мої гладіолуси?». На цьому питанні залунала мелодія з мобільного.
То вже нетерпляча люба сестричка Люба. Чому саме в ту хвилину, коли вона згадала про гладіолуси? Бо то були улюблені квіти Люби, які їй, зазвичай, дарували на день народження.
Тоні подобалося розгадувати цікаві збіги життя. Вона вважала їх знаками долі. То що за звістку несе моя Люба?
– Привіт!
– Привіт, моя люба сестричко! Чому сумний голос? – запитала сестра.
– Бо сумно.
– Гей, любасю, ти що? Сьогодні ж свято. Я вітаю тебе зі святом Маковею.
– А так, так, свято меду й маку.
– Отож, а ти сумуєш. Пам’ятаєш, як у дитинстві мама робила маківку – пекла маторжаники, м’яла мак. І в глиняну миску все це і на додачу мед із водою.
– Звичайно, пам’ятаю. І діти мої любили таке. І було це в нас традицією. Але ж мами немає, діти десь далеко, а самій святкувати не цікаво.
– Тоню, перестань скиглити. Сходи до храму. У нашу українську церкву.
– У церкву? Але це ж треба ще йти. А нікуди не хочеться рушати.
– Йди і буде свято. Нарви квітів. І обов’язково зірви квітку соняха, бо то ж оберіг родини.
– Спробую.
Тоня, послухавши сестру, пішла на город. Там росли декілька розкішних соняхів, з величезними тарілками насіння, лапатим листям, а поряд причепилися ще й купа маленьких квіточок-сонечок. Так, один сонях-оберіг є. Треба обов’язково чорнобривці – мамині квіти. А ось і айстрочки серпневі, бабусі називали їх гайстри… Так, яку ж іще квітку додати?
О, нагідки для мого жіночого здоров’я! Цікавий букетик виходить, для всього роду призначений?! Ой, лишенько, а для моєї невісточки і малої принцеси-онучки Марточки? Для цих дівчаток трояндочки підійдуть і маленький жовтий гладіолус для любої Люби. А квітів маку немає. То ж треба і не квіти, а макові голівки, щоб голова не боліла.
Де ж їх узяти? О, у сусідів під тином сховалися. Тоня додала трійко голівок до свого чар-зілля. Настрій непомітно підіймався., життя почало оживати.
І чоловік веселішав, допомагав лаштувати святковий кошик. Дякувати Богові, кошик Тоня придбала минулого року на Сорочинському ярмаркові. Тож обов’язково туди потрібно покласти слоїк меду. І затягнути кошик святковою стрічкою. Що ще? Ну. Звичайно, воду та макові калачі. Не спекла – не біда, можна по дорозі в крамниці купити. Все ж бо повинно бути. Так і зібрала Антоніна святковий кошик. Одягнула вишивану сорочку, а про шалик згадала в останню хвилину. В храм же треба заходити з покритою головою.
В храмі ще служилось… Отець Андрій урочисто промовляв до своїх парафіян і вони повторяли за ним слова молитви і, перехрестившись, схиляли голови в пошані до слова Божого. Головному настоятелю допомагали диякон і хлопчики-помічники. Всі вони були у святкових ризах: у червоній сам отець Андрій, а помічники у жовтих. Наверху співали жінки з церковного хору – просили у Бога милості для парафіян, для святих отців церкви, для захисників України та для всіх українців і всіх мирян.
Антоніна пробралась крізь натовп, ближче до священнодійства і дослухалася до молитов, молилася разом з усіма і схиляла голову в пошані… Потім поставила свічку за упокій померли свого роду, назвала всіх. Кого пам’ятала і любила в своєму житті, хто відійшов у той світ, також поставила свічку за все Небесне військо: хлопців з Небесної Сотні і за тих чоловіків, що полягли за Україну. Підійшла до ікони Миколая угодника й подякувала за все, що він давав до цього часу і попросила підтримати в подальшому житті. Бо багато ще хочеться зробити і для цього потрібне здоров’я.
«Дай Боже здоров’я…» А Микола-угодник дивиться так суворо і з піднятою рукою… А на шворці ікони – прикраси, що люди раніше віддали за своє здоров’я. «Чи допоможе святий Миколай і мені?», – повторює Антоніна за батюшкою і разом з усіма: «Отче наш.. Хай буде воля твоя, хай буде царство твоє, як на небі, так і на землі… Збав нас від лукавого…». Хай буде так, як треба.
Отець Андрій розповів про значення свята цього, про святих мучеників братів Маккавеїв, про матір їхню Соломонію та вчителя Єлеазара. Всі вони загинули за віру. І про Адама і Єву розповів, про гріх первородний і про святу воду, і про Богородицю…
Парафіяни вийшли з храму і вишикувались в очікуванні освячення дарів земних. Люди поставили кошики з квітами, медом, хлібом-калачами та водою. Чекали виходу святкової процесії служителів церкви. Багато діточок крутилися поряд своїх батьків. Тоня також поставила свій кошик і роздивлялася на інші. Кожен по своєму прикрасив свої пожитки: жовто-блакитними стрічками, вишитими рушниками чи яскравими серветками. Особливо виділялася одна родина. Кошик біля них був надзвичайно святковий, наче картинка.
Мабуть, придбали на петрівському ярмарку – продавчині з Дніпра торгували такими чарівними кошиками, дощечками, картинками, магнітами, ляльками. На кошику була прикріплена картинка з квітами. І маленькі акуратні троянди виглядали звідти разом із маковими голівками і колосками.
Тоня відчула ще більше радості, і в якусь хвилину зрозуміла, що диво можна створювати самій. І виявляється це так просто. Просто з квітами прийти в храм.
А потім отець Андрій разом із помічниками щедро окропили святою водою перші літні дарунки і привітали із Першим Спасом. Наповнена святом і якоюсь незрозумілою новою радістю, Антоніна поверталась додому. І вже з нетерпінням чекала наступного Спасу, Яблучного. А поки що треба триматися Успенського посту.
Зайшовши на домашній поріг, Антоніна згадала, як бабуся розкидала мак по кутках та на порозі, та й собі так зробила. І охрестила чарівним зіллям свою домівку.
Потім затіяла шуляки-маторжаники, так називала мама ці прісні оладки. Так як у мами не вийшло. Хтозна чому. Нам’яла маку у череп’яній мисці. Миску цю Тоня придбала в Опішному, мамина залишилась у господарстві сестрички Люби. У миску з маком підлила меду, нарвала маторжаників, залила холодною водою. Добре! Таке просте й смачне. Ото й свято.
А післяобід пішов дощ. Заснував небо й шелестів собі потихеньку в садку. Мабуть надовго. Ну що ж, можна почитати «Століття Якова». Цікаво ж було дізнатись нове, тобто справжнє про Україну. Нове, тому що про те нам раніше заборонялося знати. А так цікаво. Виявляється, все воно було не так, як нам розповідали у школі. Залунав мобільний. «О, хто це мене згадав?» – зраділа Тоня. Згадала давня подруга із минулого. Світлана запрошувала на зустріч із якимось знаменитим земляком. «Хм-м, ще невідомо чим знаменитий?» – подумала про себе Тоня.
Валерія Бакуліна.
Музеї Охтирки: як краєзнавчий музей пережив війну і зберіг пам’ять
Читайте також
