У маленькому селі на Охтирщині живе подружжя переселенців з Великописарівської громади, чия доброта давно вийшла за межі звичайного. Для когось вони — Валентина і Серьожа. А для дітей, що колись опинилися в біді, — тихі янголи-охоронці. Їхній дім — це не просто дах над головою. Це місце, де навіть найменше, найслабше дитя знаходить захист, турботу й віру в те, що світ може бути добрим. Кожна їхня історія — не схожа на попередню, але всі вони про одне: про силу любові, яка змінює життя. І сьогодні ми розповідаємо ще одну таку історію. І вона — особлива.
Нотки щастя з ба
4-місячна Мілана з’явилася в родині Валентини та Серьожи, коли батько дівчинки воював. Потім він потрапив у полон, а в мами свої непереливки. Тож патронатне подружжя виховуватиме доньку захисника, поки той не повернеться додому.
Унікальні
Родина Ароянів довгі роки була єдиною патронатною родиною на Охтирщині, тож вважаємо міи’ю з Великописарівщини унікальною в даному напрямку.
Ми вже неодноразово про них писали, і пишемо знову, адже ця родина — джерело добра та людяності. Що вразило цього разу? Чергове немовлятко, яке Валентина та Серьожа взяли собі на виховання попри не юнацький вік: йому – 63, їй — восени виповниться 60.
Мила Мілана
— За три з гаком роки повномасштабної війни ми жодного дня не були без дітей, — розповідає Валентина. — Навпаки, було так, що «старі» ще не вибули, а «нові» вже прибули. Тож певний період виховуємо одночасно усіх.
Коли підліток Влад у нас добував останній тиждень, ми думали, що якийсь період побудемо з чоловіком самі, мовляв, відпочинок з’явився. А потім нас запросили на урочистості до Охтирки, і от повертаємося ми додому, такі вражені та щасливі, з подарунками та подяками. Під’їжджаємо до Кириківки, зупинилися, Серьожа побіг до магазину. І в цей момент – дзвінок з Охтирської райдержадміністрації: пропонують взяти на виховання 4-місячну дівчинку! Я так зраділа, що не передати словами! Повертається з магазину мій чоловік, а я сиджу в автівці з букетом квітів і з такою посмішкою, що він одразу ж зрозумів – щось сталося. Як не як, а вже 30 років разом, вивчили один одного!
Ну я йому і розповіла чудову новину. Тепер раділи вдвох! Розвернули транспортний засіб і поїхали назад до Охтирки: дівчинку нам передали просто у дворі районної адміністрації.
Нам її як винесли, я дивлюся на неї і кажу: «Це ж їй місяці два?». А у відповідь чую: «Чотири!». Виявляється, немовлятко недоїдало, голодувало, вагу не набирало. Батько дівчинки на війні. А мама, залишившись сама, не може впоратися з маленькою дитиною: опинилася в складних обставинах.
Так і з’явилася в нас дівчинка Мілана.
У новий дім – з новими клопотами. Приємними!
Так вийшло, що з орендованого будинку, де мешкала патронатна родина після евакуації до Іванівки, довелося виселитися. Арояни купили собі інший дім.
— Він хоч і невеликий, усього на дві кімнати, зате — затишний і з усіма зручностями, — з гордістю розповідає героїня матеріалу про нову оселю. — Ми його привели до ладу, обійстя засіяли квітами. Тут у нас взагалі справжній райський куточок, бо поруч з домом – ліс та річка!
У будинок родина переселилася в кінці листопада минулого року, а вже в січні він наповнився дитячим лепетом: в родині з’явилася Міланка.
— Найперше, ми зайнялися медичним обстеженням дитини, і медики виявили деякі захворювання, — ділиться сокровенним співрозмовниця. Тож лікарів відвідуємо частіше ніж раніше — зі здоровими дітками. Окрім того, дівчинка мала ще й дефіцит ваги. Але ми її швиденько відгодували повноцінним харчуванням, і вона просто на очах змінювалася та тішила нас стрімким розвитком.
Є контакт?
Зі слів патронатної мами, на початку їм з чоловіком було важко знайти до дитинки підхід, бо вони нічого не знали про неї від її рідних.
— Але все добре, ми з усім й самі впоралися, — розповідає пані Валентина. — Мілана дуже шустра дівчинка. Активна, комунікабельна, допитлива, ще й з вимогливим характером! Якщо чогось хоче – верещить, вимагає, поки не даси.
Вже почала ходити, тож обстежує територію. Ну а ми з Серьожою тішимося: ця маленька дівчинка зробила нас такими щасливими! Наша втіха!
«Діді»
Зі слів пані Валентини, вони як патронатні вихователі, не вчать діточок говорити «мама» і «тато», адже в них є свої батьки. Вчать називати їх «бабуся» та «дідусь».
— Міланка нас обожнює, особливо — Серьожу, зве його «діді», а той аж розпливається в посмішці щоразу, розчулений, — каже жінка. — І ми також її дуже любимо, хоч наявність маленької дитини і суттєво впливає на наше звичне життя. Ми зараз прив’язані до дитини: з нею ні до лісу не підеш, ні до річки. Хоча бувало, що на рибалку все ж таки ходили. Дівчинка нормально витримала той похід, молодчинка.
«Про таку дитину можна тільки мріяти!»
Так відгукується про Міланку пані Валентина.
— Їй зараз 1 рік і 3 місяці, вона швидко росте, — пишається своєю вихованкою Валентина Ароян. — Ще з самого початку ми відправляли фото та відео малої її татусю на фронт. Він нам дякував за те, що ми робимо для його доньки. А через те, що потрапив у полон, ми вже знаємо, що до його повернення дівчинка буде жити в нас. І за цей час ми маємо зробити все, щоб віддати татові адаптовану до нормального життя дитину. Я буду рада, якщо після повернення до свого дому Міланка буде вже бігати та розмовляти! Та про таке дитя можна лише мріяти! Її всі люблять тут у Іванівці. Куди ми з нею не підемо, всі її нянькають, всі хочуть потримати на ручках, побавитися з нею.
Та я й сама вже без цієї малої не можу. Вона засне, а я вже чекаю, коли прокинеться і заговорить до мене своєю «тарабарською» мовою.
Завжди мама й тато немовляти
На запитання, чи не важко жити в такому режимі, коли діти в родині не виростають, а навпаки — стають ще меншими, бо на зміну тим, хто підріс і відправся до біологічної родини, знову приходять немовлята, і все починається знову про колу, Валентина Ароян відповіла, що така система їм з чоловіком дуже подобається. Адже чим молодші дітки, тим молодшими вони себе відчувають.
— Ми ростимо немовлятко, наче в молодості свого первістка!, — посміхається Валентина. — Безсонні ночі нас не виснажують, а навпаки дарують життєвих сил та енергії. У нас щодня — відкриття, бо ми радіємо довгоочікуваним успіхам наших дітлахів. От Міланка перевернулася з спинки на животик — і це для нас ціла подія, бо вона цього не вміла робити, хоча за нормами давно пора. А потім дівчинка поповзла, потім сіла. А перший зубчик, перше слово, перший крок! Кожне досягнення — це така радість! Ну от як можна від цього відмовитися? У листопаді мені виповнюється 60, тож оточуючі кажуть, що це вже я точно піду на пенсію і не займатимуся дітьми. А я відповідаю, що яка там пенсія! Працюватиму до тих пір, поки зможу. Бо ці діти для мене – як повітря, я ними дихаю і не уявляю свого життя без них! Я їх люблю!
Важке розставання
Героїня статті зазначає, що найважче в патронатній справі – це розлучатися з вихованцями. Бо вони ж у патронатній родині не на все життя, а – тимчасово, поки в біологічній сім.ї не налагодиться ситуація і соцслужби не дозволять повертатися до рідних батьків.
— Особливо важко віддавати маленьких, яких ми виховували з пелюшок, — зізнається Валентина Ароян. — Це як відриваєш частину себе. Ми з Серьожею дуже болісно пережили розставання з Євою, яку взяли до себе минулого року у віці 1,5 місяці. Так прив’язалися до неї, а вона — до нас. А потім довелося прощатися. Насилу пережили той період. Довго оговтувалися. Ми вже й не вірили своєму щастю, що знову станемо патронатними батьками для маленької дівчинки! Аж тут – подарунок: Міланка!
Голос із минулого
Попри те, що діти в патронатній родині перебувають тимчасово, в душах та серцях патронатних батьків вони залишаються назавжди.
Колишні вихованці не обривають зв’язок з Валентиною та Серьожею. Хоч і нечасто, але телефонують.
— Одного разу — дзвінок. На тому кінці слухавки — наша перша вихованка, — каже пані Валентина. – Зателефонувала, щоб поділитися радісною новиною: вона вийшла заміж і народила сина! Зворушливо до сліз! Приємно, що не забувають!
Головне — любов до дітей
Зі слів пані Валентини, під час війни значно спростилися умови для патронатних сімей. Зараз взяти на виховання дитину легше ніж це було за мирних часів. Наприклад, в нинішніх реаліях воєнного сьогодення немає такої вимоги, щоб житло було обов.язково власним і відповідало за квадратурою на кожного члена родини. Зараз мільйони українців — переселенці. Здебільшого – житло винаймають.
— Зараз у пріоритеті – любов до дітей і створені для них умови, — зазначає співрозмовниця. — Навіть у маленькому приміщенні можна облаштувати місце для сну, відпочинку, занять, гігієнічних процедур тощо. Головне — бажання подарувати хлопчику чи дівчинці тепло та родинний затишок.
На завершення нашого спілкування Валентина Ароян попросила частіше писати про патронатні родини, аби донести до людей, що патронат — це не важка виснажлива праця, а суцільне щастя, що дарує життєдайну енергію. Адже любов, віддана дітям, повертається до того, хто її дитині дає, сторицею! Зігріти теплом чисті ангельські дитячі душі – це і означає бути людиною серед людей. Особливо — серед дітей.
Оксана Ковальова
#родинніцінності #дітивійни #дітигероїв #війнаідіти #доньказахисника #ангелихоронці #любовдоритини #прийомнібатьки #Іванівка #Охтирщина #ВеликаПисарівка #переїздчерезвійну #дітямирнежиття #доброповертається #дітямайбутнє #героїпоруч #усиновлення #дитячесерце #Ворсклагазета
