Таким є життєве кредо знаної охтирчанки Наталії ЛАПІНОЇ – відомого педагога та громадської діячки, краєзнавиці та організаторки різноманітних заходів, з яким вона крокує по життю. А ще Наталія Павлівна — добра, чуйна, справедлива і товариська людина, мудра жінка і наставниця.
Початок осені 2023-го видався особливо насиченим на пам’ятні події для цієї неординарної жінки: 15 вересня наша героїня відзначила 80-річний ювілей, а двома тижнями пізніше вийшов Указ Президента України №606 «Про призначення довічних державних стипендій видатним діячам освіти», де серед 10 прізвищ українців і українок є й ім’я Наталії Павлівни ЛАПІНОЇ.
Довідково: державні стипендії для видатних діячів науки, освіти, культури і мистецтва, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту та інформаційної сфери призначаються з метою стимулювання їх творчої праці, засвідчення видатних особистих досягнень. Зокрема, довічна державна стипендія призначається не більш як 100 видатним діячам освіти в Україні, які досягли сімдесятирічного віку.
Отож, удостоїтись такої відзнаки неабияка честь, з чим, від імені читачів газети «Ворскла», й вітаємо Наталію Павлівну. А ще це хороший привід зустрітися і поспілкуватися з давньою знайомою, до того ж, колишньою колегою по роботі. Відразу зауважу: Наталія Павлівна гарний і приємний співрозмовник, їй є про що розповісти, що пригадати та поділитися своїм неабияким життєвим досвідом. Тож розмова виявилася напрочуд цікавою і плідною.
Дитячі і студентські роки
Народилася і виросла майбутня учителька німецької мови у мальовничому селі на Пслі під назвою Бішкінь, що на Лебединщині. Закінчила місцеву семирічку, середню освіту отримала у Малій Ворожбі. Успішно здала вона й вступні екзамени до Сумського державного педінституту, але для навчання цього виявилося замало. Саме тоді вийшов указ очільника радянської держави Микити Хрущова, за яким до інституту зараховувалися ті вступники, які мали два роки трудового стажу. Нічого не поробиш — дівчина залишилась у Сумах і пішла працювати. І не кудись, а в обласне Товариство сліпих. Не мала й гадки тоді Наталія, що ця робота стане для неї не тільки неабиякою життєвою практикою, а й справжньою школою мужності! І це лише за рік роботи на посаді секретаря директора Товариства, між іншим –людини незрячої. Й зараз Наталія Павлівна з теплотою згадує про підопічних Товариства як про людей мужніх, сильних, витривалих, талановитих і розумних, дехто з яких, приміром, чудово грав на музичних інструментах.
Мала й вона тягу до музичної творчості, тож пішла навчатися грати на баяні до музичної школи. Утім, ненадовго, оскільки вирішила ще й навчатися на курсах до педінституту. Тож довелося робити вибір на користь курсів, що врешті й допомогло їй уже наступного року вступити на філологічний факультет педагогічного інституту, де навчалася на вчителя української мови і літератури та іноземної (німецької мови). Навчалася добре і відмінно, а ще – займалася громадською діяльністю. Уже на першому курсі Наталія стала культорганізатором факультету, а згодом – і усього педінституту. І це не випадково: її організаторські здібності добре проявилися ще у шкільні роки: у семирічці вона була головою ради дружини, а в десятирічці — комсоргом школи.
Під час навчання в інституті Наталія уперше побувала за кордоном – в Німецькій Демократичній Республіці (про Федеративну Республіку Німеччини мова, звичайно ж, тоді не йшла), де уперше почула «живу» німецьку мову. Уявіть, наскільки важко було потрапити у першій половині 60-х років минулого століття за кордон, нехай і в країну соціалістичного табору. Для більшості людей це було нездійсненною мрією. А ось майбутній учительці німецької мови це вдалося. Познайомилася вона тоді з німцем-студентом Вільгельмом Лангом — майбутнім викладачем гімназії, професором, з яким, та його дружиною Ганне Лорою багато років товаришували.
Цікаво, що у ті роки практика була відірваною від навчання і доволі тривалою. Й на 4-й курс Наталія, як і її однокурсники та інші студенти педу, пішла не навчатися, а практикувати в школу. На цілий рік! Було це в одному з сіл Конотопщини. А вже на 5-му курсі продовжила навчання та успішно закінчила інститут.
Учительські роки
Доля розпорядилася так, що за розподілом Наталія Павлівна потрапила в Охтирку, у найвідомішу в місті десятирічку – середню школу №1. Було це у 1965 році. Як пригадує наша героїня, педагогічний колектив добре зустрів молоду вчительку німецької мови. Директором тоді працював Феодосій Іванович Панасюк. Згодом, значно пізніше, очолював навчальний заклад і його син – Анатолій Феодосійович Панасюк. А ще, за 41 рік роботи в школі, працювала Наталія Павлівна й під керівництвом Володимира Кузьмича Максименка, Миколи Івановича Шульги, Івана Івановича Троценка, Ірини Володимирівни Михайленко, Ольги Миколаївни Сотнікової. Увесь цей час мала свої класи, де була класним керівником.
Учителька завжди шанувала дітей, ніколи їх не принижувала, тож і учні її любили.
— Кожен із них є особистістю — говорить Наталія Павлівна. — І для мене не має значення — відмінник це чи двієчник. Я щаслива своїми учнями, — продовжує вона, називаючи прізвища своїх вихованців Наталії Стахович (Ковтун), яка наразі очолює один із медичних закладів у Сумах, полковника Віктора Герасименка, вчительку ЗОШ №8 Людмили Радченко, Ірини Горбушко з Пологів, Сергія Копила та багатьох інших.
Пишається учителька тим, що 36 її учнів згодом стали учителями іноземної мови, перекладачами, журналістами. І працюють вони не тільки в Україні, а й у Сполучених Штатах Америки, в Німеччині, Австрії, Швейцарії та інших країнах.
Одночасно з роботою у школі, більш як 10 років працювала вона старшим викладачем іноземних мов на вечірньому факультеті Охтирського філіалу Харківського політехнічного інституту. За успіхи на педагогічній ниві її нагороджено численними відзнаками Міністерства освіти України, обласного, міського відділів освіти, міськвиконкому. Наталія Лапіна — вчитель-методист вищої категорії. Звичайно ж, такі нагороди та звання слід заслужити. Зокрема, й проведенням «відкритих» уроків та інших заходів як для міста, так і для області та України.
Клуб інтернаціональної дружби
У школі Наталія Павлівна знайшла для себе продовження наукової роботи, якою займалася в педінституті й навіть збиралася вступати до аспірантури. Це — Клуб інтернаціональної дружби, що, безперечно, був гордістю навчального закладу. Тут діти, передусім, поглиблювали свої знання з німецької мови, а ще виховувались у дусі дружби між народами різних країн, радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму. Це наша історія, й не згадати про це буде неправильно.
Клуб інтернаціональної дружби у школі №1 був тим місцем, де учні листувалися з ровесниками із сімох республік колишнього Радянського Союзу, а також зі школярами Німеччини, Болгарії, Угорщини, Югославії, Польщі, де проводилися ті чи інші заходи, присвячені різноманітним святам — як тим, що відзначалися ледь не в усьому світові (Новий рік, Міжнародний жіночий день тощо), так і національних свят різних країн, вечори інтернаціональної дружби. Уявіть собі: у ті далекі радянські часи Наталія Лапіна дозволяла собі (та й учням, звичайно) наряджати ялинку і прикрашати її вітальними листівками на німецькій мові до 25 грудня — на католицьке та протестантське Різдво (варто нагадати, що в Україні лише з 2017 року це свято стало державним вихідним). Мабуть, на той час це було дещо крамольним… А ще Клуб інтернаціональної дружби відвідувало чимало гостей з різних країн, передусім з НДР, хоча, навіть за часів Радянського Союзу приїздили й гості з ФРН. Усіх їх Наталія Павлівна приймала та частувала удома, більше того, бувало що й український борщ варити німкень навчала. Нерідко й сама бувала за кордоном, де відбувалися нові знайомства, встановлювалися нові зв’язки.
Побувала Наталія Лапіна у багатьох країнах світу — Німеччині, Польщі, Угорщині, Болгарії, Австрії, Швейцарії, Туреччині, Єгипті та інших. Зокрема, неодноразово відвідувала НДР та, згодом, Німеччину, де тепло її приймали, особливо у школах та гімназіях. «У Требніці зустрічали неначе космонавтку!», — підкреслює Наталія Павлівна.
Та й для декого з членів Клубу те шкільне листування продовжується й донині: воно переросло у дружбу з людьми з інших країн та відвідини одне одного. З теплотою згадує Наталія Павлівна президентів та членів Клубу, зокрема, про першого президента Валерія Лавриненка, відому охтирчанку Євдокію Шейко (її навчала також в інституті), лікаря-онколога Віктора Дейніченка та багатьох інших. Цікаво, що Віктор, який є уродженцем с. Сонячне, згодом, навчаючись у медінституті, започаткував там Клуб інтернаціональної дружби.
Чимало було зустрічей з іноземцями і в інших куточках Радянського Союзу, найбільше — у Києві та Москві. Й неодмінним атрибутом її одягу завжди була вишиванка. Упевнена, наша героїня, що знаходились вона в ті часи у полі зору КДБ, що й не дивно. Приміром, запрошував її у гості до себе в ФРН колега — викладач гімназії, професор, письменник Ульріх Молль. Ось тільки ніхто не випустив радянську вчительку до капіталістичної країни. Хоча він був у неї в гостях в Охтирці. Такі були часи…
Дослідження спадщини Івана Багряного
Й до цього Наталія Павлівна теж, як то кажуть, доклала руки.
Почалося усе з того, що в одній з охтирських газет вона прочитала статтю директора музею Олександра Галкіна про маловідомого на той час у наших краях та, водночас, знаного у світі репресованого українського поета, письменника, журналіста, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно) охтирчанина Івана Багряного (спр. ім’я — Іван Павлович Лозов’ягін) — автором «Саду Гетсиманського», «Марусі Богуславки» та багатьох інших відомих творів.
Дізналася, що похований він у Німеччині, до якої саме збиралася у чергову поїздку, у місті Новий Ульм, що неподалік від Штутгарта. Щоправда де саме — невідомо! З цього приводу зателефонувала до професора Ульріха Молля та попросила його відшукати могилу Івана Багряного. Той, у свою чергу, звернувся до адміністрації Нового Ульму…
Поїздка до міста, де бере свій початок величний Дунай, запам’яталася нашій героїні на все життя. Представники міської адміністрації відвезли гостей на кладовище та показали могилу Івана Багряного. Там Наталія Павлівна набрала в шкатулку землі, яку згодом передала в Охтирці першій дружині Івана Багряного — Антоніні Дмитрівні, яка розповіла їй про жахіття, які довелося їм пережити, про переслідування її чоловіка.
Зустрілася вона й з другою дружиною Багряного – Галиною Єлізарівною, що родом з Тернопільщини, на якій наш земляк одружився в еміграції. Побувала у будинку, де жив видатний земляк. А ось з його дітьми від другого шлюбу – Нестором і Роксоланою, не зустрілася — вони перебували у США (у 2006 році, під час урочистого відзначення в Охтирці 100-річчя від дня народження Івана Багряного авторові цих рядків пощастило зустрітися та познайомитися з Нестером у міському краєзнавчому музеї. Між іншим, рішення щодо відзначення 100-річного ювілею Багряного тоді приймалося на рівні ЮНЕСКО ).
А ще, додому повернулася Наталія Лапіна з книгами Івана Багряного, які придбав для неї Ульріх Молль – «Людина біжить над прірвою», «Тигролови», «Скелька» та ін. З Галиною Наталія Лапіна листувалася з десяток років після цієї поїздки.
Пригадала Наталія Павлівна й іншу історію, що пов’язана з ушануванням пам’яті Івана Багряного. Одного разу в Охтирці разом із поважними гостями, відомими громадськими діячами, поетами і перекладачами Іваном Драчем — першим головою Народного Руху України та Павлом Мовчаном — головою Всеукраїнського товариства «Просвіта», побувала й донька Івана Багряного Роксолана. Приєдналася до цієї делегації, що згодом відвідала села Скельку та Куземин, який тривалий час вважався батьківщиною поета, й Наталія Лапіна. І яке ж було здивування, коли в Охтирці вони випадково зустрілися з Борисом Зосімовим — сином Івана Багряного від першого шлюбу. Так несподівано відбулася зустріч і знайомство двох дітей нашого видатного земляка….
Громадська робота і сьогодення
Це те, чим пронизане усе життя Наталії Лапіної: від шкільних та студентських років — до сьогодення. Звісно ж, усе, чим займалася і продовжує займатися наша героїня перелічити доволі складно. Тому, назвемо найголовніше. Була вона свого часу президенткою жіночого районного клубу «Червона гвоздика», заступницею голови Спілки жінок Охтирщини «Лада», діяльність яких була спрямована на вирішення важливих особистих питань жіноцтва, материнства і дитинства, лекторкою товариства «Знання». Яких тільки заходів вона не організовувала та не проводила, гуртуючи навколо себе жінок-активісток, прославляючи жінок-трудівниць! Це і виставки-продажі кондитерських виробів, виставки мод та зачісок, парад двійнят тощо. Як правило, під час їх проведення не обходилося без сюрпризів. Одного разу навіть допомогла організувати відпустку юнака, який проходив строкову військову службу в НДР. Та так, що той несподівано для матері з’явився на сцені під час її вшанування! А з лекціями Наталія Павлівна побувала на багатьох підприємствах, в організаціях і установах нашого краю.
Чимало зробила Наталія Павлівна й для Охтирського міського краєзнавчого музею. Приміром, передала до його фондів книги Івана Багряного, документи та фото, зібрані у Німеччині вже згаданим Ульріхом Моллем, а також власні сімейні реліквії — вишиванки та вишиті рушники. А ще вона постійно долучається до заходів, що там проводять.
Свою активну життєву позицію зберігає президентська стипендіатка й до сьогодні. Вона бере активну участь у народному хорі ветеранів війни, праці і військової служби, що діє при Міському центрі культури та дозвілля «Кнєжа», а ще двічі на тиждень відвідує Охтирський міський територіальний центр соціального обслуговування населення. Там вона разом із сестрою Лідією та іншими жінками і чоловіками співає «для душі» під керівництвом Надії Шандиби. «Пісня, — говорить Наталія Павлівна, — додає настрою, єднає, а ще це час для спілкування».
Побачити Наталію Лапіну можна на різноманітних заходах, а, інколи, й у інших несподіваних містах.
Так, 1 вересня минулого року несподівано зустрівся з нею біля зруйнованого приміщення міської ради, де саме працювали журналісти телеканалу «Рада» в рамках телемарафону «Єдині новини». Тож провели з журналістами та знімальною групою пару годин…
Поцікавився під час розмови автор цих рядків й тим, яким чином стільки встигає пані Наталія, та чи є у неї хобі. Жінка відповіла, що день у неї розписаний якщо не по хвилинах, то по годинах: «зранку встаю і молюся за Перемогу, далі п’ю чай на травах — з квіток чорнобривців, снідаю, вожуся на кухні». Додаючи, що «гарні речі слід робити зранку». Вона, приміром, вітає людей з днем народження… Щодо хобі, то це фотографія, музика, подорожі. Свого часу, приміром, двічі піднімалася на Говерлу, а ще близько двадцяти років водила автівку. Добре володіє Наталія Лапіна комп’ютером та інтернетом, є активним користувачем та дописувачем соцмереж. У цьому вона може дати «фору» й на пару десятків років молодшим людям.
80-річний ювілей, який Наталія Павлівна нещодавно відсвяткувала, укотре підтвердив ту повагу, якою вона користується в Охтирці та за її межами як з боку своїх колишніх учнів, так і друзів та знайомих. Чимало з них незважаючи на такий складний час навіть прибули до Охтирки, щоб привітати ювілярку в урочистий день та побажати їй міцного здоров’я і довгих років життя під мирним українським небом, нових перемог та звершень. А ще подякувати за тепло та людяність, які вона дарувала і продовжує дарувати людям («Люблю людей і друзів» — це ще одне її життєве кредо).
Дозвольте, шановні читачі «Ворскли», й від вашого імені приєднатись до привітань на адресу цієї мудрої жінки та видатної педагогині і побажати їй знаходити у собі життєві сили та енергію, щоб не зупинятися на досягнутому, завжди бути оточеною турботою і щастям, а ще — отримувати насолоду від подарунків! Хай навіть вона і полюбляє більше дарувати їх, ніж отримувати!
Борис ЧИКАЛО
