На заслуженому відпочинку – заслужені оплески та бурхливі овації зі сцени: це – невід’ємна частина життя учасниць самодіяльності комунального закладу «Центр культури та дозвілля» Кириківської селищної ради, серед яких – і Надія Микитівна. Історія про шлях до визнання талановитої вокалістки – в нашій публікації.
Наймолодша з трьох сестер
Народилася героїня матеріалу 3 серпня 1958 року в с. Заводське Кириківської громади в родині трударів – батьки працювали на пункті відгодівлі телят і великої рогатої худоби. Надія була найменшою дитиною в сім’ї: окрім неї вже були дві старші донечки – 5 і 3 років.
– Декретів у ті часи не було, два місяці лікарняних після пологів – і матері виходили на роботу, тому старші бавили менших, отак ми і росли самі по собі, – згадує своє дитинство жінка.
– Хто тоді нянчив дітей? Ніхто! Самі себе доглядали. І ніколи й думки не виникало з приводу того, що нам не вистачає маминої уваги, бо тоді взагалі не прийнято було, щоб мама бавилася з дітками: у неї стільки роботи було! Все ж вручну робилося, до того ж – після важкої фізичної праці на пункті відгодівлі худоби! Працювали в чотири зміни, додому поверталися дуже втомленими, а тут ще й домашнє господарство, городи та купа клопоту. Ще й ми малі – всі троє, один під одного. Та й період був важкий – ніхто нікуди дітей не віддавав, ні в які ясла та дитсадки. Щоправда, старша сестричка була хворенькою, бо народилася з вадою серця.
Тоді ще таких діточок не оперували, а просто віддавали до спеціальних інтернатів для дітей-інвалідів, бо там був спеціальний догдяд за такими дітками. Ніну батьки оформили до Конотопського інтернату, але вона там плакала і страждала, тому її забрали звідти додому. І вона вже нікуди з дому більше не ходила: ані до школи, ані на навчання, ані на роботу. Була такою худенькою та блідою зі своїм слабеньким сердечком, ми її дуже любили, а вона – нас. Старалася допомогти по господарству, готувала їсти, прибирала, прала. Померла сестра в віці 32 років, але не від серця, а від менінгіту: застудилася. А так би може ще й до сих пір жила.
А взагалі ж, дитинство у нас було бідне, та ми про це просто не знали, бо іншого не бачили. Голодні не ходили, але і про якісь смаколики не мріяли. Все необхідне у нас було, а більшого і не хотілося!
Вдома чула лише добре слово та спів
Зі слів пані Надії, вона зростала в дружній родині, за що дуже вдячна своїм батькам.
– Мама з татом ніколи не сварилися, я не пам’ятаю жодного скандалу в сім’ї. На нас, трьох донечок, вони ніколи не підвищували голос і ми не знаємо, що таке покарання. Чи то ми такі слухняні були, чи то батьки такі мудрі, але для нас це було важливо, що ми їх не боялися, а слухалися тому, що любили їх. Сім’я наша була дуже співоча. Скільки себе пам’ятаю (років з п’яти), де б я не була – завжди сиділа серед дорослих у центрі і співала. А точніше – витягувала своїм першим голосом усю родину. Моя найулюбленіша пісня – «За туманом, туманом». Це висока пісня, яку я тягнула скільки могла! Перша партія голосу була лише в однієї мене з сім’ї, а у всіх – друга. Тому без мене не обходилися жодні посиденьки. Тоді ж люди зустрічалися компаніями заради того, аби поспілкуватися та поспівати, і високий голос був просто безцінним даром! Коли я пішла до школи, то мої співи обмежувалися суто шкільними заходами, а я зі своїми вокальними даними мріяла про велику сцену! Виступити на якій мені судилося зовсім не скоро.
По світу – без освіти
Після закінчення сільської десятирічки я поїхала з рідної домівки до Охтирки – працювати на швацьку фабрику. Про те, що дитині після школи потрібно дати освіту – батьки навіть не задумувалися, бо і самі були неосвіченими людьми. Тож, куди мене батько повіз – так значить і треба. Повіз на фабрику – значить треба з цим мовчки погодитися і працювати.
Як зазначає пані Надія, робота була не тільки важкою, а й монотонною і рутинною. Конвеєром по стрічці безперервно йшли вироби, що шили на фабриці – спецодяг, так звана «роба», штани. Відволіктися хоча б на мить заборонялося. За увесь робочий день давали півгодинну перерву, яку працівники могли витратити на обід та туалет. Іноді доводилося обирати між цими двома вкрай важливими природніми потребами. Та все ж таки була одна «лазейка».
– Покликали мене в самодіяльність, ну я й пішла. І не прогадала, як виявилося! Співати відпускали завжди!, – посміхається Надія Михайленко, радіючи тому, що вроджений талант став її рятівною паличкою на виснажливому виробництві. – Як тільки майстер увійде до цеху і покличе мене на репетицію – одразу ж відпускали! Аякже, бо я ж відстоювала честь фабрики, виступаючи на різних концертах!
А взагалі ж, як згадаю свою роботу, то аж дивно стає, як в ті часи люди таке навантаження витримували! Мою тодішню роботу навіть не можна порівнювати з нинішніми!
Заміжжя
Пропрацювала Надія на фабриці шість років, а потім пішла заміж.
– Мені на той момент був 21 рік, – ділиться жінка історією створення родини. – А зі своїм майбутнім чоловіком ми були знайомі вже два роки – познайомилися на танцях. Так, попри важку роботу, ще й на відпочинок залишалися сили! Бо молоді ж були! Отже, одного разу їду я вранці на фабрику, аж бачу в вікно автобусу, коли проїжджали повз військкомату, що когось в армію проводжають. Придивилася, а це ж він!
Час плинув швидко, і якось, повертаючись вечором з роботи додому автобусом, побачила його: їхав у Велику Писарівку ставати на облік після демобілізації. І хлопець почав заново зі мною знайомитися. В лютому вже й весілля зіграли. Спільного свята у нас не було, бо в мене помер батько, тому моя родина просто влаштувала скромний сімейний вечір, а його родина грала справжнє весілля!
Звісно ж, я була на ній присутньою, бо наречена ж!, – жартує рані Надія.
Нова сім’я прийняла мене дуже добре. Свекруха виявилася співочою, свекор грав на гармошці, тож я швидко влилася в їхню творчу родину і вже співали всі гуртом. І все ж таки, мій голос був найкращим: окрім мане на сцену не потрапив ніхто. Чи ображалися рідні на мене і чи заздріли моєму успіху? Не думаю. Адже кожен з нас знав власні реальні здібності, радів тому що є і на більше не претендував.
Великою дружньою родиною Надія з чоловіком і свекрами прожили недовго, а потім вирішили облаштувати своє сімейне гніздечко і заради цього пішли працювати на пункт відгодівлі тварин. Там за три роки роботи давали житло, тож наші герої отримали таким чином трикімнатну квартиру.
– Пункту відгодівлі ми з чоловіком присвятили 20 років свого життя, а потім пішли працювати на цукровий завод, – розповідає співрозмовниця. – Удвох пішли, бо чоловік завжди поруч зі мною.
Діти
Синочок Олександр народився у подружжя в 1983 році. А за два роки, в 1985 – донечка Юлія. Зі своїми дітками Надія вже насиділася в декретній відпустці, насолоджуючись материнством.
– Хоч нам давали усього лише рік декрету, але в порівнянні з нашими матусями це і так багато, – каже жінка і з теплом у голосі розповідає про те, яка вона щаслива мама двох дітей та бабуся трьох онуків, яким вже 23,13 та 12 років. Менша онука зараз живе з ними, тож їм з дідусем не нудно.
Після співочої паузи – співоча пенсія
Життя Надії Михайленко складалося так, що вона змушена була зробити перерву в своїх виступах. Певний час була обмежена виключно домашніми співами.
– Був період, коли до клубу брали всіх бажаючих без прослуховування, і люди намагалися туди влаштуватися, бо артистам давали продукти, – згадує моменти свого життя-буття пані Надія. – Я дуже хотіла до того гурту, та туди, мабуть, брали тоді не за талант, а по блату! А вже через роки, коли ансамбль був у іншому селі, керівництво клубу здивувалося: мовляв, а чого ж я до сих пір не в їх колективі з таким шикарним голосом? Ну, я й відповіла, що мене туди просто не брали, бо ніхто нікого не прослуховував.
Проте зараз я вже повністю реалізувала свої творчі мрії! Тричі на тиждень ходжу на репетиції, беру участь у всіх концертах, у тому числі – у виїзних. Співаю соло, дуетом і в ансамблі. Щоправда, репертуар ми змінили з урахуванням воєнного часу, тож пісні зараз у нас – не веселі, а сумні.
Зі слів пані Надії, для неї співи – як жива вода. Лише співаючи, вона змогла трохи відійти від пережитого жахіття, яке спіткало Охтирщину на початку повномасштабної війни.
– Я вже не можу не співати. Якщо потрібно йти на репетицію – кидаю все і йду, – підбиває підсумки нашої бесіди Надія Михайленко. – Співаєш і не чуєш ані тривог, ані сирен. Хоч вони і перебивають мій голос, та все ж таки улюблена справа допомагає з усім впоратися!
На запитання, а чи передався співацький талант від бабусі онучці Софії, яка живе з ними, співрозмовниця відповіла, що ні.
– Соня не співає, зате слухає мої співи, – посміхається героїня публікації. І це моя улюблена, найкраща глядачка.
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
