Вже рік і три місяці на базі Пожнянського будинку культури діє краєзнавчий музей. Про нього – розповідь Оксани Крамської, яка опікується експонатами.
Нове амплуа
Музейною працівницею гпані Оксана стала в травні 2024 року після того, як скоротили її посаду бібліотекарки. Перехід на незнайому раніше діяльність спочатку викликав у жінки певні побоювання. Мовляв, чи впорається? Але вже з першим здобутим експонатом вона зрозуміла, що музейна справа – дуже цікаве та пізнавальне заняття. А головне – важливе. Адже якщо речі старовинного вжитку, якими користувалися наші пращури, не зберігатимуться в музеях, вони помруть разом зі своїми господарями та хатами, так і не діставшись нащадкам.
Експонати до музейної галереї співрозмовниця шукає не сама, а разом зі своїми колегами. Адже всі вони – працівники відділу культури, тож всі дотичні до великої справи збереження культурної спадщини і національних традицій українського народу.
«Вивчаємо історію рідного краю»
Так характеризує свою роботу героїня статті.
— Спочатку ми знаходимо якусь незнайому та незрозумілу річ, а потім вже — інформацію про неї, — ділиться з нами лайфхаками своєї професії жінка. – Є в нас така комп’ютерна хакерша — колега Людмила Іванівна, яка знає, як правильно загуглити і описати те, що потрапило до музею, і щоб пошукова система видала всі подробиці про цю річ: що це та як його використовували в побуті. Наприклад, довго мудрували над дерев’яним виробом, що мав збоку ручку, а знизу – підставку. Що воно таке? Завдяки інтернету з’ясували, що це — масничка.
Довелося поламати голову і над приладдям з дерева. Виявилося, що це – гребло, що чіпляється до ручки коси і призначено воно для підгрібання сіна, щоб утворювався валок.
А от знайдений медальон — монетка з мотузочком, визначений як прикраса для жіночого волосся, так і залишився загадкою: це був цінний аксесуар для багатої жінки чи навпаки — дешевий для бідної?
Інші речі — знайомі: старовинними паньовами поділився староста с. Тарасівка Сергій Зігунов. Їх там багато. В такому одязі виступають учасниці Тарасівського фольклорного ансамблю. Тож вистачило нарядів і для музейної колекції.
Є ще й стародавній сарафан і плаття, що дістали з комодів місцевих мешканок. Музей дав їм друге життя — одяг висить на почесному місці.
Потрібно все!
Скільки на даний момент експонатів у музеї — Оксана Крамська відразу сказати не може. Але зазначає, що збирають вони все, що мало відношення до сільського побуту Великописарівської громади.
— У нас багато глечиків різної форми, а також усякі пасочниці, ступки для збивання маку та масла, посуд для замішування тіста тощо, — розповідає героїня публікації. — Цікава у нас і люлька: збита з чотирьох дошок, а під низом укріплена мотузками. Є й дитяче ліжечко з лози.
Знайшлося місце в музейній кімнаті і вишитим речам, які створили власними руками місцеві рукодільниці. Предмет особливої гордості — картини, вишиті хрестиком.
— Коли розбирали принесені предмети вжитку, побачили одну річ, — згадує жінка. — На вигляд — ганчірка ганчіркою. А коли ми з колегою розтягнули її по боках, то перед нами відкрилася відома картина «Три богатирі». Ми її відреставрували фарбами і повісили до інших мальованих експозицій.
Зі слів музейної працівниці, багато в них килимків на підлогу — «кругів», сплетених зі шматочків тканини.
Для кого?
На запитання, чи є відвідувачі музею в Пожні, що в громаді, віднесеної до зони ведення активних бойових дій, була відповідь, що так. Як правило, це люди немісцеві, які тут тимчасово. І вони дуже дивуються, коли увійшовши до Будинку культури, дізнаються про існування музейної кімнати.
Взагалі, в Пожні на сьогоднішні проживає 280 осіб. Вікова категорія населення – люди переважно передпенсійного та пенсійного віку. Дітей немає, оскільки всі евакуювалися минулого року. Ще й школу ворог знищив, та й навчати вже немає кого.
— Та попри все ми тут живемо і працюємо, нікуди не збираємося виїздити, — на оптимістичній ноті завершує нашу бесіду Оксана Крамська. — Одного разу колега назбирала уламків російської зброї, що опинилися на ганку після обстрілів. А я й кажу їй, щоб не заносила це жахіття до приміщення, бо не хочеться навіть щоб оте страшне знаходилося з нами поруч. Ми тут зайняті важливою справою — збереженням цінностей для майбутнього. І воно неодмінно настане, до музею приходитимуть та приїздитимуть люди з усіх усюд. А ми пишатимемося своєю роботою!
Оксана Ковальова
