Село Копійки Великописарівської громади під час війни остаточно спорожніло: якщо раніше там мешкало десять осіб, то зараз залишилося лише четверо. Наймолодші мешканці покинули рідні домівки в розпал березневих подій. Їхня історія – в сьогоднішньому матеріалі.
Хуторяни
Світлані Тарасенко – 35, все своє життя вона прожила в рідних Копійках, і вважає їх найкращим місцем у світі. Тут народилася її дитина, тут живе її бабуся Ольга (їй – 74). Мама Світлани Наталія мешкає в сусідніх Розсошах.
І хоч після закінчення школи пані Світлана вивчилася на економіста в Охтирському коледжі, та все ж таки працювати за освітою не стала, а повернулася в рідне село. Дві корови, домашня птиця, інше домашнє господарство – це якраз те, що приносило реальні кошти, хоч і дуже нелегкі, але цим жінка займалася з задоволенням. Це її свідомий вибір, це її можливість бути незалежною ні від кого, це її життя.
Донечка підросла, навчалася у Великописарівській школі. У вільний від навчання час бавилася на безкрайніх хуторських просторах, а також допомога дорослим у хатніх справах.
За межі Копійок і взагалі Великописарівської громади, мама з донькою виїжджали нечасто: на закупи до Богодухова та Охтирки. Побувала дівчинка і в Харківського зоопарку – Світланин брат звозив. Співрозмовниця вважає, що їх життя в Копійках було досить насиченим і повноцінним, і вони там були щасливими. Можна і в невеличкому селі бути щасливими.
Війна
Після повномасштабного вторгнення розмірений побут родини був нещадно зруйнований російським агресором. Світлана з донькою та бабусею трималися до останнього – нікуди не виїжджали. Та коли одного разу півтори години просиділи в погребі, бо ворог нещадно гатив по селу, і снаряди розривалися на їхньому подвір’ї, родина вирішила евакуюватися.
— Ми почекали, поки вибухи вщухнуть, посідали в автівку і чимдуж помчали з Копійок до Розсошів, жили якийсь час у мами, — розповідає жінка. — Потім брат знайшов нам квартиру в Богодухові, і ми переїхали туди. Корів і інше господарство позбували за безцінь. Адже терміново потрібні були кошти на проживання.
Додому
Всі ці переживання та тривоги негативно вплинули на здоров’я. Зі слів пані Світлани, наслідки довготривалого перебування в страху і стресі наклали свій відбиток. Стан здоров’я суттєво погіршився у всіх трьох: неї, доньки та бабусі. Та ще й складнощі адаптації на новому місці додають певних проблем. Від рідного дому до Богодухова — немало в умовах бездоріжжя — 25 км, але додому дуже сильно тягне. Світлана їздить до Копійок щотижня. Серце крається від вигляду будинку, що постраждав внаслідок обстрілів. Дісталося і дому бабусі. Жити неможливо ні там, ні там. А на відновлення потрібні чималі кошти, яких у родини немає. Тож, поки що мови про повернення в рідні краї не може й бути.
— Скільки ми ще житимемо в Богодухові, невідомо, — каже Світлана. — Але ми розуміємо, що поки що тут безпечніше, ніж вдома. Та й Алінка знайшла тут собі нових друзів, є з ким спілкуватися й ходити на річку. Донька перейшла до 9 класу, залишається навчатися дистанційно у Великописарівській школі, бо звикла до своїх вчителів. Переходити до школи в Богодухові не будемо.
На запитання, в чому ж основні складнощі адаптації в евакуації, героїня матеріалу відповіла, що все впирається в гроші. В Копійках сім’я мала стабільний дохід з домашнього господарства. А в місті все це необхідно купувати, ще й за оренду житла платити. Світлана поки що шукає роботу, тому дуже вдячна родичам, які допомагають фінансово: без їхньої допомоги точно не впоралися б!
Що ж, побажаємо родині пані Світлани та усім, хто змушений був покинути рідний край скорішого повернення на батьківщину, до свого місця сили та до свого звичного життя, що робить їх щасливими!
Оксана Ковальова
