Смак хліба і тиха розмова…

Моя сусідка Дарія Василівна Остапенко — людина, чиє життя нагадує складне мереживо української історії. У свої 98 років вона пам’ятає те, про що ми читаємо лише в підручниках. Більшу частину життя її малою батьківщиною було Білопілля, де вона пережила голодні роки, німецьку окупацію та повоєнну відбудову. Десятки років працювала в школі й виховала не одне покоління. Але на старості літ у її дім знову прийшла війна — через постійні обстріли рідного міста діти забрали її до себе.

Сьогодні ми говоримо з нею про життя. Сидимо на кухні сумської квартири, де завжди пахне її свіжою випічкою та запашним липовим чаєм. У її голосі — спокій, який здобувався майже століттям життєвих випробувань.

— Даріє Василівно, Ви бачили стільки різних епох. Якщо порівняти Вашу юність і наше теперішнє, то що, на Ваш погляд, ми втратили, а що здобули?

— Ой, дитино, світ став дуже швидким. Ми колись, навіть просто як сусіди, мали більше часу одне для одного. Якщо йшли на посиденьки, то на весь вечір, із піснями та довгими розмовами. А зараз поспіхом привіталися, запитали, як здоров’я, — й побігли далі. Усе «на бігу», всі кудись поспішають. Ми втратили вміння просто побути поруч, по-сусідськи погомоніти. А ви здобули велику свободу. Ви можете говорити те, про що ми за моєї молодості боялися навіть думати, а ще маєте унікальну можливість побачити світ, відвідати місця, про які ми читали тільки в книжках. Але застерігаю: важливо, щоб ця свобода не перетворилася на порожнечу в душі.

— Ви часто кажете, що «земля все пам’ятає». Ви стільки років плекали свій сад і город у Білопіллі… Це була просто робота чи щось більше?

— Земля — це єдина правда, яка у нас є. Вона не вміє брехати: як ти до неї поставишся, так вона тобі й віддячить. Для мене робота на землі — це як молитва без слів. Коли я сапала чи поливала там, удома, то ніби розмовляла з предками, які жили тут до мене. Це моє коріння. А людина без коріння — як перекотиполе: куди вітер дмухне, туди й покотиться. Мене от діти забрали від війни, рятували… Я вдячна їм, але серце все одно там, у Білопіллі, де рідна дорога веде до порогу моєї хати. Бо коли ти знаєш, де твоє коріння, де твій дім, тебе ніяка буря не зламає, навіть якщо тимчасово довелося поїхати.

— Сьогодні наша країна знову проходить через страшне випробування. Ось і Вам довелося покинути рідний дім. Де берете сили не падати духом, коли новини приносять лише тривогу? Які маєте секрети стійкості?

— Сила — вона в щоденних справах. Коли навколо хаос і вибухи, треба тримати свій порядок. Я за своє довге життя стільки лиха бачила, що знаю напевне: треба просто робити те, що мусиш, на тому місці, де ти є. Я й тут, у Сумах, встаю, застеляю ліжко, печу різні смаколики, пригощаю всіх, а ще дівчатам із під’їзду в’яжу шкарпетки. Розумієш, страх боїться роботи. А ще я вірю в наш народ. Ми, як той терен: нас і січуть, і морозять, і обстрілюють, а ми все одно навесні розцвітаємо. Я вже геть старенька, але знаю точно: правда завжди випливе нагору, як олія на воду.

— Що з того, чого Вас учили батьки майже століття тому, Ви вважаєте найціннішим сьогодні?

— Чесність перед самим собою. Батько казав: «Можеш не мати багатих чобіт, але май чисту совість, щоб людям у вічі дивитися не соромно було». Це я і своїм дітям передала, і учням у школі. І ще — ніколи не тримати зла, навіть на тих, хто скривдив. Злість — це як іржа: вона спершу того з’їдає, хто її в собі носить. Треба вміти прощати, але й своє боронити міцно.

— Якби Ви могли дати лише одну пораду нашому поколінню, яке зараз крізь вогонь будує нове життя, що б Ви сказали?

— Любіть своє. Не те, що модне чи дороге, а своє — мову, Батьківщину та ту єдину дорогу, що веде до рідної хати. Бо своє — воно гріє, а чуже тільки блищить. І не бійтеся труднощів. Камінь, який обточує вода, стає гладким і гарним. Так і людина крізь випробування стає справжньою. Бережіть і тримайтеся одне одного. Бо, окрім родини та своєї землі, у людини насправді нічого дорожчого немає.

Дарія Василівна замовкла, поправила хустку й знову взялася за своє в’язання. Спиці ритмічно зацокотіли в тиші вечірньої сумської кухні…

Ця розмова залишила в мені відчуття впевненості. Іноді ми шукаємо відповіді на складні питання в розумних книжках, забуваючи, що наймудріші відповіді живуть зовсім поруч — у словах жінки, яка вимушено залишила дім через обстріли, але не втратила внутрішнього світла та віри.

Роман ЯЛОВЕЦЬ,
студент третього курсу Машинобудівного фахового коледжу СумДУ

Матеріал підготовлено під керівництвом Наталії Розторгуєвої.

На фото автора — хата героїні.

Читайте також

Читайте також

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *