Семирічна Емілія боялася виходити надвір і здригалася від звуків безпілотників. Після чергового сильного вибуху вона запитала маму, чи вони помруть. За три дні родина Євдокії Гутарєвої залишила Іванівку та виїхала до Полтави.
Удома залишилися нещодавно переоформлений будинок, засаджений город, робота, звичний сільський побут, собака й коти. Але найважливішим було вивезти дітей із місця, де вони вже боялися виходити надвір.
Свою історію Євдокія розповіла журналістці «Ворскли» Оксані Ковальовій.
Євдокія народилася в селі Катанське. Ім’я отримала на честь двох бабусь, по маминій і татовій лініях.
Раннє дитинство минало в рідному селі. Згодом обставини в родині склалися так, що батьки вже не могли належно опікуватися дітьми. Євдокія разом із братами опинилася в Правдинському інтернаті.
Там вона жила й навчалася від нульового до дев’ятого класу. Після випуску вступила до Тростянецького училища, де здобула професію продавця. Згодом навчалася в Краснопільському професійно-технічному училищі на будівельника.
Працювати за цими спеціальностями Євдокії не довелося. Вона рано вийшла заміж і вже у 18 років народила першу дитину, доньку Валентину.
З майбутнім чоловіком Сергієм познайомилася ще в інтернаті. Вони навчалися в одному класі, а згодом створили сім’ю.
Невдовзі після народження Валентини в подружжя з’явився син. Євдокії та Сергію тоді було по 22 роки. Попри молодий вік, вони самі давали раду дітям і господарству.
Коли Євдокія завагітніла втретє, зізнається, що найбільше її лякали не майбутні труднощі, а людські розмови.
— Мені тоді було вже 30 років. Ми жили звичайним сільським життям, але я постійно думала, що скажуть люди. Я сама з багатодітної родини, а наші батьки з нами не впоралися. Через це багатодітність мене лякала. Усі знали, що ми з братами виховувалися в інтернаті, — розповідає Євдокія.
Про своє дитинство Євдокія говорить спокійно. Каже, що в родині були складні обставини, через які діти росли в інтернаті. Та попри все вона зберегла теплі спогади про батька.
Він жив у будинку своєї матері, бабусі Євдокії, неподалік інтернату. Діти могли навідувати його.
— Звичайно, ми любили своїх батьків. До тата я приходила в гості. Він працював електриком, ще й підробляв. Намагався щось нам купити, нехай і недороге. Я досі пам’ятаю морозиво, яким він нас пригощав. Воно було найдешевшим, але для мене найсмачнішим, — згадує Євдокія.
Мама згодом виїхала до Харкова, і зв’язок із нею на деякий час утратився.
Євдокія не звинувачує батьків і не порівнює своє дитинство з життям інших людей. Каже, що вдячна всім, хто свого часу допоміг їй і братам.
Після випуску з інтернату Євдокії було куди повернутися. Вона пішла до батька в бабусину хату, розташовану неподалік.
Будинок був записаний на дядька, але родичі не заперечували, щоб там жила Євдокія, а згодом і вся її молода сім’я.
Дружина дядька працювала в інтернаті й добре розуміла, через що довелося пройти племінниці та наскільки важливим для неї було мати власний дім.
У дядька й тітки були дві доньки. Євдокія з братами підтримувала з ними добрі стосунки. Коли сестри виросли, одна стала лікаркою, інша медичною сестрою.
На будинок вони не претендували й погодилися, щоб він залишився Євдокії та її родині.
— Я ніколи не порівнювала своє життя з життям сестер і не заздрила їм. А родичам вдячна за те, що вони дозволили нам жити в цьому будинку й створити там свою сім’ю, — каже жінка.
Нещодавно Євдокія вже офіційно переоформила будинок на себе. Саме цей дім родині довелося залишити після посилення обстрілів.
Коло друзів родини з часом вийшло далеко за межі України.
Колись до Сумщини приїхали чотири американські волонтерки. Спершу вони орендували квартиру в Сумах, а потім придбали будинок в Іванівці.
Євдокія та Сергій подружилися з дівчатами.
Одна з них, Еніка, яку в родині називають Аннушкою, стала хрещеною матір’ю їхнього сина.
Інша американка вийшла заміж за хлопця, який також навчався в інтернаті. Це подружжя стало хрещеними батьками доньки Євдокії.
Незадовго до повномасштабного вторгнення друзі збиралися разом поїхати на відпочинок до Будапешта. Але американкам надійшло попередження від посольства з вимогою негайно залишити Україну.
Вони виїхали, а за тиждень почалася велика війна.
Згодом Євдокія разом із трьома дітьми їздила до друзів у Будапешт. Їм пропонували залишитися, але родина все ж повернулася до України.
— Ми розуміли, що там безпечніше, але всі мої думки були вдома. Навіть у Будапешті я здригалася від гучних звуків, коли комунальники збирали сміття. Лякав і звук медичного гелікоптера, який прилітав до хворих. Ми ніяк не могли звикнути до їхнього життя, тому повернулися в Україну, — згадує Євдокія.
Згодом їхні друзі переїхали до Португалії, де живуть і нині.
Євдокія каже, що вдячна долі за людей, які зустрічалися на її життєвому шляху.
Серед них називає Наталію Андрушенко, завдяки якій старша донька Валентина почала серйозніше займатися танцями.
Наталія помітила здібності дівчинки й запропонувала розвивати їх. Валентина із задоволенням ходила на заняття, виступала на сцені та їздила з концертами за межі села.
Старшій доньці Євдокії зараз 19 років.
Валентина живе в Охтирці, працює офіціанткою в «Солодкому містечку» та паралельно здобуває освіту маркетолога в Харкові.
З дитинства вона мріяла пов’язати професію з танцями й стати хореографкою.
Поки життя склалося інакше, але цієї мрії Валентина не полишає. Хоче хоча б для себе продовжувати займатися танцями.
Євдокія згадує, що ще в школі донька добре навчалася, співала, танцювала та брала участь у різних заходах.
До останнього Євдокія не збиралася залишати Іванівку.
Її влаштовувало звичне життя. Вона нещодавно переоформила будинок, засадила город, працювала на двох роботах, доглядала дітей і чекала чоловіка, який працював та жив у Полтаві, а додому приїздив на вихідні.
Наприкінці червня неподалік стався потужний вибух.
За словами Євдокії, ударний безпілотник влучив у сусідній будинок біля інтернату. Це було вночі.
— Діти прокинулися від вибуху й дуже злякалися. Особливо Емілія, якій сім років. Я крикнула, щоб вона лягала на підлогу, і ми всі попадали, — згадує жінка.
Після цього дівчинка стала дуже гостро реагувати на будь-які підозрілі звуки.
Коли чула дзижчання безпілотників, у неї біліли обличчя й губи. Вона постійно прислухалася та запитувала, що і де летить.
Чоловік наполягав, що дітей треба негайно вивозити. Євдокія ще вагалася, бо надзвичайно важко було залишити дім, господарство, тварин і все нажите.
Та стан доньки дедалі більше її лякав.
Остаточне рішення Євдокія ухвалила після ще одного сильного вибуху.
— Ми з Емілією були у дворі, коли десь неподалік дуже гучно вибухнуло. Забігли у вуличний дерев’яний туалет і сиділи там. Донька вся тремтіла й запитала мене, чи ми помремо. Після цих слів я зрозуміла, що треба негайно вивозити дитину, — розповідає жінка.
За три дні родина вже була в Полтаві.
Забрати із собою все було неможливо.
В Іванівці залишилися засаджений город, собака та коти.
Євдокія не могла просто випустити тварин і поїхати. Тому вдячна сусіду й родичу Геннадію Рябусі, який погодився за ними доглядати.
Від Іванівки до Полтави родина добиралася найманою машиною близько двох годин.
Житло шукали поспіхом, адже треба було десь ночувати. Погодилися на перший прийнятний варіант.
На час розмови з журналісткою Євдокія з дітьми прожила на новому місці лише два тижні.
Повітряні тривоги та загроза російських ударів залишаються і в Полтаві. Однак після постійної близької небезпеки в Іванівці діти почали спокійніше спати й уже не боялися кожного виходу з дому.
— Діти виспалися, і це для мене головне. Значить, ми все зробили правильно. Тут багато гуляємо, бо є куди піти з дітьми, є можливості для їхнього розвитку. Емілія ще реагує на повітряні тривоги, бо минуло зовсім мало часу. Але вона вже не боїться гуляти під відкритим небом. В Іванівці боялася виходити з дому, а тут сама проситься надвір, — говорить мама.
Родина потроху облаштовує побут в орендованій квартирі.
Для Євдокії міське життя незвичне. У селі вона постійно працювала у дворі, на городі й ще встигала на дві роботи.
Тепер побутових справ менше, а часу з дітьми більше.
В Іванівці Євдокія приватно доглядала літню жінку.
Спершу допомагала кумі з Охтирки наглядати за її родичкою. Майже щодня протягом пів року їздила до бабусі, привозила ліки та продукти, допомагала по господарству й виконувала термінові справи.
Згодом Євдокії запропонували роботу санітарки в Іванівській лікарні на чверть ставки.
Її день починався о 5.50.
Спочатку вона їхала велосипедом два кілометри до підопічної бабусі, виконувала найнеобхіднішу роботу, а потім долала ще кілометр до лікарні, де мала бути о восьмій ранку.
— Бабуся іноді мене жаліла й казала, щоб я лише все підготувала, а далі вона сама. Наприклад, почистила й нарізала овочі для борщу, а вона вже його доварить. Але я намагалася все встигнути. Ставлюся до людей так, як хотіла б, щоб ставилися до мене, — говорить Євдокія.
У Полтаві вона також планує шукати роботу. Розуміє, що чоловікові непросто самому забезпечувати сім’ю.
Сергій поки просить дружину відпочити й більше часу приділяти дітям.
— Не скажу, що нудно. Просто незвично. Раніше часу постійно не вистачало, а тепер його стало більше. І цей час я віддаю дітям, — каже жінка.
Син Євдокії Андрій захоплюється футболом.
Він народився 7 вересня. Саме під сьомим номером грав Андрій Шевченко, тому батько й наполіг назвати сина Андрієм.
Сергій сам любить футбол і підтримує захоплення сина.
— Коли Андрій просить купити м’яч, я шукаю дешевший, щоб зекономити. А тато, навпаки, бере дорожчий, але якісний, — усміхається Євдокія.
Хлопець займався футболом ще вдома.
Охтирський тренер побачив у ньому здібності й сказав, що хлопець має перспективу. Ще до евакуації Андрій приїздив до Полтави та грав із місцевою командою.
Полтавський тренер запросив його до спортивної школи.
Раніше родина не знала, як організувати навчання. Батько жив і працював у Полтаві, а мама з дітьми залишалася в Іванівці.
Після переїзду це питання вирішилося саме собою. Тепер Андрій має можливість продовжувати заняття футболом.
Семирічна Емілія перейшла до другого класу.
Вона поки цікавиться різними заняттями, але найбільше хоче спробувати гімнастику.
Після пережитого в Іванівці дівчинка ще не позбулася страху повністю. Вона реагує на повітряні тривоги, прислухається до гучних звуків і не завжди одразу може заспокоїтися.
Проте мама вже бачить зміни.
Удома Емілія боялася виходити на подвір’я. У Полтаві почала сама проситися гуляти.
Для Євдокії це один із головних доказів, що рішення про виїзд було правильним.
Євдокія бачить переваги життя в Полтаві.
Тут більше можливостей для навчання й розвитку дітей, є спортивні секції, робота та звичайне міське життя.
Проте родина не відмовилася від думки повернутися до Іванівки.
— Хочемо додому. Але зараз там жити дуже небезпечно. Постійні обстріли, багато людей виїхало. Ракети чи великі безпілотники іноді хоча б можна почути. А FPV-дрон може з’явитися раптово, і людина просто не встигне сховатися, — говорить Євдокія.
Вона згадує знайомих, які також залишили свої домівки.
Одна жінка з Катанського разом із дітьми спочатку виїхала до Охтирки.
Інша сусідка народила третю дитину й виїхала з немовлям. За кілька днів у їхній двір влучив дрон.
— Добре, що на той час їх уже не було вдома, — каже Євдокія.
Згадує й інший випадок у сусідньому селі. Жінка несла у відрі воду корові, коли неподалік стався вибух. Його було чутно навіть в Іванівці, розташованій за кілька кілометрів.
Євдокія не береться вирішувати за інших, коли саме треба виїжджати.
Розуміє, що залишити власну хату, господарство, город, тварин і звичне життя надзвичайно важко.
Але для неї вирішальними стали слова доньки.
— Коли дитина запитала, чи ми помремо, я зрозуміла, що іншого рішення немає. Ми виїхали й жодного разу про це не пошкодували, — говорить мама.
Подруга Євдокії Галина Демидович зізнається, що довго не могла повірити в те, що родина наважиться залишити Іванівку.
— Я сама з Рябини, а заміж вийшла в Іванівку. Родину Євдокії знаю давно. Наші доньки навчалися в одному класі. Я бачила, скільки уваги Дуся приділяє дітям. Валя добре навчалася, танцювала, співала, всюди виступала. Євдокія завжди підтримувала дітей у тому, що їм було цікаво, — розповідає Галина.
Коли почалася повномасштабна війна, родина Галини виїхала з Іванівки, а Євдокія із Сергієм залишилися.
— Я не думала, що вони колись наважаться поїхати. Але настав час, коли залишатися стало надто небезпечно, — говорить жінка.
Начальниця Центру культури та дозвілля Кириківської селищної ради Людмила Макайда пам’ятає Євдокію та Сергія ще дітьми.
Вона відзначає, що подружжя приділяє багато уваги вихованню дітей, підтримує їхні здібності та допомагає розвивати захоплення.
Попереду в Євдокії та Сергія нові турботи.
Треба звикнути до міста, знайти роботу, облаштувати побут, влаштувати дітей на заняття й поступово призвичаїтися до життя на новому місці.
Емілія сумує за собакою, який залишився в Іванівці. Андрій мріє про футбол. Валентина не полишає думки про танці та професію хореографки.
Усі вони хочуть повернутися додому.
Але тільки тоді, коли дім знову стане місцем, де дитина не питатиме маму, чи вони помруть.
Оксана Ковальова
Газета «Ворскла» виходить у друкованому та PDF-форматі. У кожному номері ми розповідаємо про людей Охтирщини, життя прикордонних громад, евакуацію, волонтерство, військових і земляків, які починають усе спочатку.
Друковану газету можна передплатити через «Укрпошту» або безпосередньо в редакції. PDF-версію можна отримувати в будь-якому куточку України та за кордоном.
Передплатний індекс — 61564
Телефон і месенджери — 066 717 28 98
Електронна пошта — vorskla930@ukr.net
Ворог атакував Охтирщину дронами. В Іванівці поранені люди, біля Охтирки знищено три АЗС — про атаку на Іванівку наприкінці червня.
Історія однієї евакуації — розповідь родини, яка була змушена залишити свій дім через війну.
«За одну хвилину все стало зовсім іншим». Дрон знищив будинок у Катанському — історія евакуації 85-річної жительки після удару по її оселі.
Життя дорожче за врожай. Трагедії прикордоння, які мають зупинити тих, хто вагається — чому повертатися до небезпечних населених пунктів нині не варто.
Щоб «Ворскла» й далі була з вами — як передплатити друковану газету або PDF-версію.
Читайте також
