Колишній кінотеатр «Іскра» у Великій Писарівці — це була не просто стара будівля в центрі селища. Для кількох поколінь великописарівців і гостей селища ця назва закарбувалася у пам’яті як місце зустрічей, дитячих радощів, перших побачень, черг за квитками, індійського кіно, велосипедів біля афіші й того особливого людського гомону, який уже не повернеш, але можна зберегти словом.
На початку червня 2026 року цієї будівлі не стало. Її знищили вщент російські дрони. Спалили те, що пережило десятиліття, зміну епох, людські радощі й печалі, дощі, сніги, ремонти, забуття і повернення в пам’яті.
Ворог знищив стіни. Але не знищив «Іскру» в людській пам’яті.
Будівля була зведена ще на початку ХХ століття. Старожили згадували, що до кінотеатру тут могла бути земська біржа чи якась подібна установа. На фронтоні довго проступав старий напис, викладений цеглою. У 1970-х роках його збили й заштукатурили. Але після дощу літери знову проявлялися, ніби сама будівля вперто нагадувала людям: у мене є минуле, не поспішайте його стирати.
Згодом це місце стало кінотеатром «Іскра». І саме під цією назвою воно ввійшло в пам’ять Великої Писарівки.
Для дітей повоєнної пори «Іскра» була майже казковим місцем. Тут пахло старою залою, квитками, дерев’яними лавами чи кріслами, людським очікуванням і великим кіно. Коли ще не було інтернету, смартфонів і нескінченної стрічки новин, кінотеатр був вікном у світ.
Тут сміялися, завмирали від хвилювання, переживали за героїв, а потім ще довго переказували побачене дорогою додому. Для селищних дітей похід в «Іскру» був подією, яку чекали, як свята.
У повоєнні десятиліття кінотеатр став не просто культурним закладом. Він був місцем, де Велика Писарівка жила вечорами. Сюди тягнулася молодь із різних вулиць, сюди приходили після роботи, після школи, на канікулах, у вихідні.
Особливо яскраво це місце оживає у спогадах Михайла Обідця — колишнього редактора «Ворскли», краєзнавця, а нині провідного спеціаліста Гетьманського національного природного парку. У матеріалі «Науковець з Причепилівки» він згадував своє дитинство на вулиці, яку колись називали Причепилівкою.
Дітей тоді було багато. Сам Михайло Петрович казав — «як комарів». Але гуляти, окрім місцевих полів та лісів, особливо не було де. Тому найбільшою мрією для дітвори було сходити в кіно.
Та зробити це було не так просто. До кінотеатру було не проштовхнутися.
— Очі вилазили, ребра тріщали, — згадував Михайло Обідець невдалі спроби дістатися через натовп до вхідних дверей.
А якщо вже щастило дістати квиток, попереду чекало ще одне випробування — на вході стояла Антонівна. Її у спогадах називали і бабою-жандармом, і Вогнедишним Драконом.
Антонівну знали всі. І вона знала всіх.
Головним критерієм потрапляння до глядацької зали був вік. Якщо фільм «до 16» — то зась. І хоч ти вдавай із себе дорослого, хоч ставай навшпиньки, хоч роби серйозне обличчя — Антонівну було не обдурити.
Але навіть тим, хто вже мав право зайти до зали, сувора контролерка не давала розслабитися надміру. Вона ретельно стежила за поведінкою молоді. Помітить, що хтось у темряві надто захопився не фільмом, а сусідкою чи сусідом, — могла й вигнати з ганьбою.
І це була не просто суворість. Це був такий собі великописарівський кінопорядок. Без телефонів, без шелесту пакетів, без голосних балачок. Хоча, звісно, насіння хтось усе одно намагався пронести. Бо де молодь, там і хитрість.
Оскільки кіно було розкішшю не на кожен день, молодь придумала собі інший спосіб культурного відпочинку — прогулюватися певною популярною територією в центрі селища.
Це місце називали «тирлом».
Слово ніби й не дуже романтичне, бо в словнику означає загін для худоби. Але тодішніх великописарівців це зовсім не бентежило. Навпаки, запрошення на тирло вважалося цілком пристойним подарунком на побачення. Отака вона — сільська романтика: проста, весела і своя.
Тирло біля «Іскри» було простором молодості. Там сходилися дороги, погляди, пісні, велосипеди, армійські відпустки, студентські канікули й дівочі мрії.
Не менш тепло про кінотеатр згадувала і Віра Середа у матеріалі «Вулиця мого дитинства. Моє дитинство у Зеленім Гаї — ІІ». Вона писала, як улітку після десятого класу молодь почала ходити в центр Великої Писарівки, де біля кінотеатру «Іскра» збиралася сільська молодь.
Кінозал був заповнений на всі сеанси. За квитками стояли великі черги. До «Іскри» здебільшого приїжджали на велосипедах. Їх ставили великою купою біля афіші. І що цікаво — у спогадах не лишилося розмов, щоб хтось украв велосипед. Стояли собі, чекали господарів, як прив’язані до довіри.
Перед сеансами й між ними молодь гуляла алеями від теперішньої бібліотеки до кінотеатру «Іскра», а також невеличким парком, де нині ротонда і великі блакитні ялини. Ходили туди-сюди, розмовляли, придивлялися одне до одного, домовлялися про побачення.
Тут закохувалися. А потім створювали сім’ї.
Особливо пожвавлювалося біля кінотеатру, коли у відпустку приходили хлопці з армії. А якщо це були моряки — то вже ціла подія.
Безкозирка, тільняшка, брюки-кльош, блискуча пряжка — і вся молодь дивиться. Дівчата, як згадувала Віра Середа, були від них у захваті.
Біля бібліотеки хлопці співали пісень, ходили до кіоска, де продавалося пиво, а дівчатам купували цукерки-подушечки, льодяники або горошок, загорнуті в кульочок чи обгортковий папір.
Сьогодні це звучить майже як кадр із старого доброго фільму. Без декорацій. Без постановки. Просто Велика Писарівка, літо, вечір, кінотеатр «Іскра» і молодість, яка ще не знає, що колись стане спогадом.
Окрема сторінка пам’яті — індійські фільми. Їх тоді любили надзвичайно. Плакали, сміялися, співпереживали героям, а пісні й образи з екрана ще довго жили на вулицях.
У спогадах Віри Середи є і Радж Капур, і стара гармошка, і пісня з індійського кіно, яку на вулиці грав Льоня. Це добре показує, наскільки кіно входило в щоденне життя.
Фільм не закінчувався після сеансу. Він переходив у пісні, жарти, манеру говорити, у вуличні вечори й навіть у хлопчачу хвацькість.
«Іскра» була місцем, звідки ці образи розходилися селищем і жили далі.
Колишній кінотеатр «Іскра» був помітною частиною центру Великої Писарівки. У матеріалі «Ворскли» «Улюблена рубрика повертається на сторінки газети» згадувалося старе фото початку 1950-х років із колекції Петра Хирного. Читачі впізнали на ньому колишній кінотеатр «Іскра», центр селища і мотоциклетний пробіг.
Такі будівлі інколи здаються звичайними лише тим, хто проходить повз поспіхом. А насправді вони тримають у собі цілу епоху.
Де стояла черга за квитками.
Де хтось уперше взяв когось за руку.
Де хтось дивився кіно, а хтось більше дивився на сусідній ряд.
Де Антонівна наводила лад краще за будь-яку охорону.
Тепер цієї будівлі немає.
На початку червня 2026 року колишній кінотеатр «Іскра» у Великій Писарівці був знищений вщент. Його спалили російські дрони.
Неодноразово до цього в будівлю влучали міни та дрони.
Згоріла не просто стара споруда. Згорів один із символів Великої Писарівки. Місце, біля якого колись збиралася молодь. Місце, куди діти проривалися крізь натовп, аж «очі вилазили й ребра тріщали». Місце, де Антонівна-Драконівна стерегла порядок, де крутили індійські фільми, де біля афіші стояли велосипеди, де хтось уперше домовлявся про побачення.
Це місце, де селище було молодим.
І, може, саме тому стара назва так тримається в людській пам’яті. Бо «Іскра» справді світила. Не електрикою. Людьми.
А тепер світитиме пам’яттю.
Наталія ПАСЮГА
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Науковець з Причепилівки
Спогади Михайла Обідця про дитинство, Причепилівку, Антонівну-Драконівну, кіно і повоєнну Велику Писарівку.
Вулиця мого дитинства. Моє дитинство у Зеленім Гаї — ІІ
Теплі спогади Віри Середи про молодість, тирло біля кінотеатру, велосипеди, черги за квитками й вечори в центрі селища.
Улюблена рубрика повертається на сторінки газети
Стара світлина початку 1950-х років, на якій читачі впізнали колишній кінотеатр «Іскра» і центр Великої Писарівки.
1 травня. Рік тому Велика Писарівка пережила атаки дронів і мінометні обстріли
Матеріал, де згадується історична будівля колишнього кінотеатру «Іскра», яка постраждала від російських атак.
