Сьогодні Попівка Великописарівської громади порожня. У селі немає жодного цивільного мешканця, туди неможливо повернутися. Але сама Попівка не зникла. Вона існує між людьми — у дзвінках, зустрічах, спільних рішеннях і пам’яті. Саме ця згуртованість допомогла попівцям вижити під час війни й може стати основою для відновлення після перемоги.
Станом на початок повномасштабного вторгнення в Попівці проживало близько 400 осіб. Прикордонне село одним із перших прийняло на себе удар. Колони ворожої техніки йшли його вулицями, обстріли не припинялися, а березень 2024 року став точкою неповернення — люди були змушені евакуюватися, розуміючи, що назад можуть уже не повернутися.
За оцінками українських та міжнародних гуманітарних організацій, за час повномасштабної війни тисячі малих населених пунктів у прифронтових регіонах втратили можливість для життя. Частина з них сьогодні існує лише у вигляді спільнот людей, розкиданих по різних регіонах країни. Попівка — одна з таких громад.

«Ми всі їдемо разом. Ви з нами?»
Ніч евакуації 13 березня 2024 року колишній житель Попівки Андрій пам’ятає до деталей.
— Пізно ввечері постукали у вікно й сказали: на Центральній майже не залишилося цілих хат. Ми всі їдемо разом. Ви з нами? — згадує він.
Рішення не обговорювали довго. Документи й найнеобхідніше були зібрані заздалегідь. Колона рушила, але дорогою виявилося, що одного сусіда з мамою залишили.
— Він кричить: “Куди всі їдуть?” Ми кажемо: евакуація. І він одразу — з нами. Забрав маму й документи, — каже Андрій.
Їхали польовими дорогами, через багнюку. Коли колону помітили з повітря, почалися обстріли з гелікоптера й артилерії.
— Найстрашніше було втратити одне одного з поля зору. Коли моя машина застрягла в танковій колії, дружина й теща штовхали її в темряві. Почалася паніка, — згадує чоловік.
Саме тоді під’їхали двоє земляків з тієї ж вулиці, які виїхали пізніше.
— Вони мене витягли. А потім уже ті, хто був попереду, зателефонували й повернулися за нами. Ми відповідали одне за одного. Це було головне.

«У нас не було варіанту “кожен за себе”»
Для попівців така поведінка була не героїзмом, а нормою.
— Ми ж усе життя жили разом. Як можна було поїхати і не дочекатися сусіда? — каже одна з мешканок.
Саме ця звичка діяти спільно стала тим ресурсом, який замінив людям дороги, будинки й інфраструктуру.
Соціологи, які досліджують досвід внутрішньо переміщених громад в Україні, зазначають: спільноти з високим рівнем міжособистісної довіри та горизонтальних зв’язків швидше адаптуються до втрати дому, краще самоорганізовуються і мають вищу готовність до участі у відновленні. У таких громадах люди рідше залишаються наодинці з кризою.

«Попівка разом» як громада без території
Після втрати села ключовою точкою зв’язку стала онлайн-спільнота «Попівка разом», створена земляком Андрієм Волошенком.
— Я створив групу просто для того, щоб ми не загубилися. Щоб знали, хто де, кому потрібна допомога, хто захворів, у кого біда, — розповідає він.
Згодом група стала більше ніж чатом.
— Тут ми вітаємо одне одного, згадуємо село, домовляємося про зустрічі, збираємо гроші, коли треба. Це наша Попівка тепер, — каже Андрій.
Фактично ця спільнота замінила людям зруйновану інфраструктуру — стала простором координації, взаємної підтримки й ухвалення рішень. У соціології такі зв’язки називають соціальним капіталом — здатністю людей довіряти одне одному й діяти разом. У випадку Попівки цей капітал не зник разом із територією, а став головною опорою громади.

Громада стає психологічною опорою
Психологиня Ірина Машніцька, яка працює з людьми, що втратили дім і громаду через війну, пояснює: саме згуртованість і відчуття «ми» часто стають ключовим фактором виживання і подальшого відновлення.
— Коли люди втрачають дім, вони втрачають не лише стіни. Руйнується відчуття безпеки, передбачуваності, опори. У таких умовах громада фактично бере на себе роль стабілізатора психіки, — говорить фахівчиня.
За її словами, спільні дії — евакуація разом, підтримка одне одного, збереження контактів — допомагають людям не «розсипатися» після травми.
— Коли людина знає, що вона не одна, що є ті, хто подзвонить, приїде, допоможе, — це суттєво знижує рівень тривоги і дає сили рухатися далі, — пояснює психологиня.
Ірина Машніцька наголошує: саме такі спільноти мають значно вищий потенціал для відновлення після війни.
— Відбудова — це не лише про інфраструктуру. Це про людей, які готові домовлятися, брати відповідальність і підтримувати одне одного. Якщо зв’язки між людьми збережені, відновлення можливе навіть після повної втрати території, — зазначає вона.
За словами психологині, для багатьох внутрішньо переміщених громад збереження традицій, спільних спогадів і постійного контакту — це не «життя минулим», а важливий крок до майбутнього.
— Пам’ять про село, спільні історії, навіть онлайн-спільноти — це місток між тим, що було, і тим, що ще може бути. Це дозволяє не застрягати в травмі, а трансформувати втрату у ресурс, — підсумовує Ірина Машніцька.

«Ми відкрили двері і не рахували людей»
Алла і Віктор — вихідці з Попівки, які вже понад 20 років мешкають в Охтирці. Коли почалася велика війна, вони одними з перших почали приймати земляків.
— Спочатку приїхали одні, потім другі. Ми перестали рахувати, скільки людей у нас живе, — згадує пані Алла.
Люди жили в будинку, у підвалі, всюди, де було місце.
— Головне було — щоб усі були живі й у безпеці. Це ж свої, — каже вона.
У цій родині до останнього жила Зоя Баранова з чоловіком. Жінка була тяжко хвора.
— Вона повторювала: “Мені хоча б одним оком поглянути на свою хатину. Хочу побачити, яке буде село після війни”, — згадує Алла.
Зоя померла вночі.
— Я написала в групу “Попівка разом”. За годину відгукнулися сорок шість людей. Наче ніхто не спав.
Провести Зою в останню путь приїхали близько сорока попівців.
— Це були не родичі. Це була громада, — каже Алла.
Схожа історія повторилася в Богодухові під час поховання Ольги Остапенко — попівці приїхали з різних міст, щоб вона не була самотньою навіть на чужій землі.

«Ми беремо відповідальність, коли інакше не можна»
Окремі вчинки громади стали проявом активної позиції. Коли виникли бюрократичні перепони з похованням загиблого воїна-земляка Руслана на Алеї Слави, Алла прописала у себе його матір.
Так само завдяки землячці пані Ользі вдалося поховати іншого героя з Попівки — Олександра — поруч із побратимами.
— Це не про документи. Це про гідність, — кажуть попівці.
Життя після втрати села
Після евакуації шляхи людей розійшлися. Пані Любов, яка працювала в школі, змушена була піти на м’ясокомбінат.
— Фізично важко. Але я знаю, що не одна, — каже вона.
Пані Марія, вчителька, змогла знайти роботу за фахом в Охтирському районі.
— Дорога далека, але я рада, що працюю з дітьми. Це тримає, — говорить жінка.
Подружжя Ольга і Микола до війни мали магазини у Великій Писарівці та Попівці. Вони працювали до останнього, поки бізнес і житло не були знищені обстрілами.
— Ми залишилися без усього. Тоді я згадала бабусю. Вона колись пекла пиріжки, щоб вижити, — розповідає пані Ольга.
Сьогодні жінка знову пече — хліб, піцу, пиріжки.
— Це не просто заробіток. Це спосіб не опустити руки і тримати родину, — каже вона.
«Попівка — це не точка на мапі»
Сьогодні Попівка не існує як територія. Але існує громада людей, які зберегли зв’язок, довіру і відповідальність одне за одного.
— Село можна зруйнувати. Людей — ні, — кажуть попівці.
Саме такі спільноти — збережені не на мапі, а між людьми — після перемоги можуть стати основою як для повернення на рідну землю, так і для створення нових форм життя громади.
Їхній досвід показує: відновлення після війни починається не з бетону й техніки, а з людей, які здатні діяти разом. Попівка втратила землю, але зберегла громаду. А це означає, що після перемоги вона матиме майбутнє — у тій формі, яку оберуть самі люди.
Олена Тягленко
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
