Єднаймося! Соціальна згуртованість — заради майбутнього!
«Охтирська публічна бібліотека – це не просто книгозбірня, наразі бібліотека стала центром тяжіння, місцем, де проходять різноманітні соціокультурні заходи, події, зустрічі. Наша бібліотека стала центром соціальної згуртованості», – запевняє директорка Охтирської публічної бібліотеки Наталя Журавель.
Соціальна згуртованість – це наш порятунок в цей час війни, це те, що допомагає від стресу, самотності і вигорання, це те, що допомагає наближати нашу Перемогу. Разом – ми сильні. Сьогодні до вашої уваги репортаж із Охтирської публічної бібліотеки, центру соціальної згуртованості охтирчан. Тут плетуть маскувальні сітки, збирають різноманітну допомогу для ЗСУ і мають можливість бути в курсі культурних подій міста та приймати участь у програмі «Фабрики добра та відпочинку». Як усе починалося і як ведеться нині запитаємо в організаторів та учасників бібліотечних програм соціальної згуртованості міста-героя Охтирки.
НАТАЛЯ ЖУРАВЕЛЬ, директорка Охтирської публічної бібліотеки:
«Все почалося з 2022-го року, коли Охтирка «оговталася» від російського авіа бомбового терору росіян, Коли стало дещо спокійніше, бібліотека запрацювала, ми вийшли на роботу. Як не дивно люди хотіли читати. Та від війни не втечеш, вона всюди, рідні на захисті українських кордонів. І треба хоч якось допомагати ЗСУ. Сітки не були першими. Спочатку працівники бібліотеки почали пекти, збирати смаколики, приносили консервацію, теплий одяг, плели шкарпетки…
Ці приготування бачили користувачі бібліотеки. «А можна й ми щось принесемо?», і долучалися до збору корисних речей для наших захисників. Навіть перехожі, побачивши такий рух, допомагали у зборі. Потім пакували все і додавали ще й ангеликів і браслети-обереги для захисту наших захисників. І відправляли кому треба. Це відбувалося якось спонтанно, це була передача із уст в уста, одне від одного.
Поступово бібліотека переросла у волонтерський осередок. Ми згуртувалися із такими ж об’єднаннями Миколи Данилюка та Геннадія Порохні і взаємодіяли разом. А потім настала зима. Хлопці в окопах, холодних, сирих мерзнуть, не можуть зігріти ні душу, ні тіло. Мій син теж на фронті. І я це достеменно знаю, і болить душа, як і у всіх матерів, дружин, сестер, усіх українських жінок.
Вихід знайшовся – окопні свічки! Надія Михайленко почала їх робити вдома і приносила готові у бібліотеку. А потім до виготовлення окопних свічок включилися всі наші співробітники: різали картон, скручували, вкладали у жерстяні баночки.
Треба зазначити, що мої дівчата підходили до цього процесу вельми скрупульозно, щоб усе було рівненько, якісно, щоб воїни не травмувалися. Для вирівнювання придбали навіть плоскогубці. А потім – питання, як заливати? Де брати парафін? Допомога надійшла від художньої школи. Дали трохи парафіну, залили, зробили перші обігрівачі.
А як же бути далі? Оголосили збори, прийняли рішення: у бібліотеці збираємо кошти на парафін, готуємо картон, збираємо баночки, а Лідія Корабельська заливає свічки вдома. І процес пішов. Поступово до нас підключився охтирський Терцентр (керівник Лілія Неофітіна). Так ми з ними згуртувалися. Окопні свічки вкрай необхідні нашим хлопцям в холодну пору року.
Наразі ми працюємо по запиту. Нещодавно Микола Данилюк забрав на відправку чергову партію окопних свічок.
Маскувальні сітки почали плести з літа 2023-го року. Таку пропозицію дала нам Любов Бобарикіна. На той час їх плели уже в дитячій художній школі. Любов Петрівна прийшла, показала як, натягнули основу у бібліотечному коридорі.
А що далі? Пішли в «Портал», купили основу для маскувальної сітки. Смужки для сіток різали із б/у-шного матеріалу. Мешканці міста, користувачі і працівники бібліотеки зносили заготовки для сіток. І в бібліотеці були купи тканини для сіток. Потім різали на смужки, та й плели сітки.
Користувачі бібліотеки приєднувалися до процесу створення захисту. Згодом стало зрозуміло, що такі сітки дуже важкі. Треба придбати спанбонд – матеріал для сіток. Поставили скриньку, добровільні внески від наших працівників, користувачів і друзів бібліотеки.
Наразі донати надходять навіть із-за кордону, із Чехії, наприклад. Так працює соціальна згуртованість. Згодом ми розподілили свої напрямки діяльності: Світлана Савченко, а потім Надія Михайленко відповідальні за матеріал для сіток, закупівлю основи, бібліотекарі плетуть по можливості, користувачі бібліотеки так згуртувалися, що плетуть у дві зміни, смужки нарізають в бібліотеці і вдома. Донати ідуть ще й на закупівлю ліків, засоби гігієни, парафін для свічок. Треба відзначити допомогу коштами і комунікацію від родини держслужбовців Шевченко. Тож, резюмую, що соціальна згуртованість громади важлива, взагалі. А в бібліотеці вона ще й багатофункціональна: Люди гуртуються у спільній справі та в програмах, які організовує та проводить наша бібліотека».
ОЛЬГА М., пенсіонерка:
«У вересні 2022-го року я прийшла в бібліотеку. А чому? Бо випадково чи невипадково почула, що в бібліотеку потрібні баночки для окопних свічок. Принесла. Дивлюсь, бібліотекарки плетуть сітки. Кажу: «А в мене є 200 пар шкарпеток. Може нашим захисникам потрібні будуть?». Кажуть: «Неси. Приходь плести сітки». Шкарпетки передали військовим у нашу військову частину та за призначеннім.
Кожен із нас має свою історію мовного пробудження. У часи, коли українська мова знову набуває важливого значення в суспільстві, дедалі більше людей свідомо переходять на неї в повсякденному житті. Це не просто мовний вибір — це частина нашої національної ідентичності, наше духовне відродження.
Моя особиста історія пов’язана з бібліотекою. Раніше я читала виключно російською мовою, бо так було звично. Українську використовувала лише в офіційних ситуаціях або на уроках у школі. Але все змінилося, коли я вперше взяла в руки українську книгу.
Це був роман Люко Дашвар «Село не люди». Читання далось мені непросто. Я навіть відчувала фізичний дискомфорт, ніби моя свідомість чинила опір, хоча читала подумки. Але вже тоді я зрозуміла: українська – це мова, яка варта того, щоб її пізнавати, нею говорити, думати, мріяти.
Після цієї книги відбулося щось особливе. Незабаром українська стала для мене такою ж природною, ніби я завжди читала лише нею.
Цей шлях повернення до української мови — не тільки про книги. Це про свідомий вибір, який роблять сотні тисяч людей, що розуміють важливість рідного слова.
Сьогодні я бачу, як багато знайових переживають схожий досвід. Обговорювали з ними це. Хтось уперше дивиться фільм без дубляжу, хтось слухає українську музику.
У бібліотеці я рятуюся від стресу, переживання за дітей та онуків. Познайомилася із мандрівниками «Українського клубу Охтирки», мандрували в Опішне і Грунь.
Вдома в’яжу шкарпетки, вдень у бібліотеці плету сітки, також долучаюся до цікавих подій у бібліотеці: тут тобі і малювання, як арттерапія, і майстерки по виготовленню гномів і, взагалі, «Книжковий кайф». А ще познайомилася із творчими позитивними людьми. Так я поступово реабілітувалася. Від стресу допомагає бути і діяти разом, допомагати нашим захисникам. Головне, щоб війна швидше закінчилася.
НАДІЯ МКРТЧЯН, пенсіонерка, в минулому методистка дитячого садочка «Ластівка»:
«До війни я почала читати «Тигролови». Бо прийшов час і я відкрила для себе Багряного, задала собі питання, як це я охтирчанка і досі не прочитала жодного роману нашого земляка? Правда читала по Інтернету. А потім вирішила взяти в руки книгу і пішла в бібліотеку за романом «Сад Гетсиманський». А тут плетуть сітки. І я хочу бути корисною. Так і долучилася до гурту. І мені це подобається. Плетіння сіток схоже на вишивання. Тут не втомлюєшся. Ми ходимо в першу зміну, і так згуртувалися, що вже знаємо все один про одного, і дні народження кожного святкуємо, переживаємо за кожну родину і допомагаємо, якщо хто захворів. Тепер у мене такі гарні подруги з’явилися. І якщо б сказали, що треба для перемоги (…) сіток, ми б плели день і ніч. Дуже співчуваємо нашим сусідам з Великої Писарівки, які втратили свої домівки. Дуже боляче за них. Ми допомагаємо їм, як можемо. Як кажуть, біда навчить бути згуртованими».
ІРИНА ПАНЧЕНКО, пенсіонерка родом із м. Бучі, куди потрапила із Чорнобиля:
«Я в бібліотеці із осені 2022 року. Від стресу потрапила в лікарню, там почула, що в бібліотеці плетуть сітки. Поверталася додому та й зайшла в бібліотеку… І досі сюди ходжу на сітки. Ми розробили свій фірменний знак – «жовто-блакитне сердечко», зв’язане гачком, яке кріпимо на виготовлену сітку».
ОЛЕНА КУРИЛО:
«Я читачка бібліотеки. Періодично її відвідувала. Коли почалася війна, була біженкою у Литві. Та все ж повернулася додому, в Охтирку. У бібліотеку потрапила восени 2023-го року. Там уже плели сітки. Я теж долучилася. Якщо не можу нормально донатити, то хоч чимось треба бути корисною. Різала смужки. Знайшла тут подруг і однодумців, нових знайомих. Тішуся і радію, що в нас така патріотична бібліотека».
ЛЮДМИЛА ФІСЮКОВА, пенсіонерка, в минулому працівник статистичного відділу Охтирки:
«Я хочу, щоб наша Україна була вільною, незалежною, процвітаючою країною. Коли почалася велика війна, тобто повномасштабне вторгнення, я переїхала на малу батьківщину, в Хухру. Моя землячка Надія Михайленко, бібліотекарка, живе там постійно. Якось ми з нею побачилися і вона повідомила, що в міській бібліотеці плетуть сітки. Я зрозуміла, що теж можу таким чином допомагати наближати нашу перемогу. Я – пенсіонерка, автомата не втримаю в руках, а плести, або різати смужки для сіток можу. Мені це потрібно. Це покликання моєї душі. І я повернулася в Охтирку. Живу неподалік бібліотеки. І, взагалі, я бібліотечна людина. Так взимку 2022-го я долучилася до гурту. Тут зібралися гарні люди. Це наша спільна справа. У мене материнська любов до наших захисників, коли їх бачу, хочеться кожного обійняти, поцілувати, подякувати. Я впевнена так відчуває кожна українська жінка,. І хочеться подякувати нашій бібліотеці, що так згуртувала нас».
ЛЮДМИЛА АНТОНОВА, пенсіонерка:
«Коли війна прийшла на нашу землю, я вимушена була рятуватися у Малій Павлівці, долучилася до волонтерів у сільському клубі. Десять місяців жила там. А потім доля занесла мене в Париж. Ще й там десять місяців перебувала. А душа болить за Охтиркою. І найболючіше мучило, що син мій Гриша воює, захищає Україну, може явиться додому, а там нікого немає.
Зустріла випадково Люду Фісюкову, яка повідомила, що в бібліотеці плетуть маскувальні сітки. Зрозуміла – треба допомагати. В бібліотеку пішла з оберемком пошитих рукавиць для військових. Та й долучилася до гурту у грудні 2023 – го року.
Моя рідня живе в Білорусі. Вони не вірять і не розуміють, що таке війна, і яке горе принесли нам росіяни. Та ми все одно переможемо!»
НАДІЯ МИХАЙЛЕНКО, провідна бібліотекарка:
«Моя сестра, Тетяна Сліпченко зі своєю родиною, плели сітки ще влітку 2022 – го на Партизанській у волонтерів Каніщевих. А потім волонтери зайнялися іншим напрямком діяльності, в них залишилося багато матеріалу для сіток. І ми з Танею перевозили те все в бібліотеку.
Наразі мене делегували займатися замовленнями та закупівлею матеріалу для сіток. Роботи багато, та ще й суто свою бібліотечну ж ніхто не відміняв. Вражає , як працює ланцюгова реакція, що створює соціальну згуртованість нашої громади. До нас прийшов Віктор Шевченко, у нього син воює. «Треба сітку!». Задонатив скільки треба. Згодом залучив до спільної справи свою спільноту держслужбовців, і це вагомий вклад.
Із уст в уста передається потрібна інформація і спонукає до дій. І волонтерські осередки Охтирки взаємодіють між собою. Наша бібліотека в центрі міста, то ми на виду. Як приклад, виносять сітки на відправку, підходять люди, військові, їхні рідні, просять своїм захисникам, бо всім треба захист. Наші жіночки плетуть у дві зміни. Замовлення на сітки різних розмірів. Черга записана. Головне не падати духом. Все буде добре. Все буде Україна!».
Як бачите, тема соціальної згуртованості – це наші історії, і наша спільна справа, від якої залежить всім нам, громадянам непереможної України.
Валерія Бакуліна
