У кутку нашого старого саду вони з’являлися щороку. Приходила весна, і між старими яблунями проступали сині цятки. Проліски. Свої, домашні.
Той сад залишився нам у спадок від колишньої господарки. Ми його не викорчовували. Новий заклали ближче, не в кінці городу, а поруч з будинком, а цей залишили. Можливо, саме через ці проліски.
Бо де ще так – виходиш на город і в тебе вже є свій маленький ліс.
Там усе було трохи інакше. Старі яблуні, що давно не дають врожаїв, сливи, які цвітуть, як уперше, липа, що дає тінь навіть у найспекотніший день, і бересток, який, здаться взагалі в садку недорочний. А його ніхто й не садив, сам виріс. І під ними — навесні ці проліски. Не потрібно було їхати в ліс, шукати, вгадувати місця. Вони росли вдома.
Минулого року ще вдалося встигнути. Побачити, як вони цвітуть. Сфотографувати — тоді просто «на пам’ять». А виявилося — на згадку.
Бо зараз туди не поїдеш. Обстріли, дрони…
4 квітня 2025 року проліски ще цвіли. Цікаво, як цього року? Може, вже відцвіли. А може, ще тримаються, бо раптом господарі скоро повернуться.
Чекає сад. Чекає земля, яку не забули. Бо як би далеко не були люди, як би не розкидала їх війна — думками вони все одно тут.
Дехто вже не повернеться. Багато хто тепер похований на чужині. Бо стали внутрішньо переміщеними — без свого двору, без свого саду, без можливості навіть перед Великоднем прийти на могили рідних, прибрати, постояти мовчки.
І це, мабуть, одна з найважчих втрат — коли навіть пам’ять не має місця, куди повернутися.
Але ми повернемося.
Не всі в це зараз вірять. Комусь важко уявити, що тут знову буде тихо. Що знову можна буде просто вийти в сад, без страху підняти голову до неба і почути не дзижчання, а тишу.
Але ми повернемося.
І знову зайдемо в той куток старого саду. Подивимося весною під ноги — а там вони. Проліски. Які чекали.
