Тетяна Гордієнко — переселенка з прикордоння, довела, що навіть у чужій оселі й без власної землі життя може початися знову.
ВІД ДВОХ ЛОТКІВ НА ПІДВІКОННІ ДО ПОЛЯ В ТРОСТЯНЦІ
Історія Тетяни — про міцний зв’язок із рідною землею. У 2022 році вона разом із дітьми виїхала до Хмельницького, але вже за кілька місяців повернулася до Великої Писарівки — не змогла жити далеко від дому. Проте восени 2023 року посилення обстрілів змусило родину вдруге евакуюватися. Новим прихистком став Тростянець.
Весна 2025 року була для жінки непростою. Без власної ділянки, у найманому будинку, з відчуттям втрати опори Тетяна ледь не опустила руки. Підтримкою стала давня любов до рослин. Вона почала з найпростішого — посіяла розсаду на двох підвіконнях.
Згодом у Тростянці Тетяна знайшла невелику ділянку в полі поблизу міста, де змогла висадити рослини вже не в лотках, а просто в землю. Саме там вона вперше спробувала працювати із сухоцвітами й зрозуміла, що цей напрямок їй підходить: рослини не потребують постійного догляду, але вимагають терпіння та точності в обробці.
Після переїзду Тетяні вдалося не лише знайти житло, а й поступово стати частиною місцевої спільноти. Найбільше тішить жінку те, як адаптувалися діти. Син Ілля та донька Даша швидко знайшли друзів у школі, відвідують гуртки в Палаці юнацтва та бібліотеку.
Сама ж Тетяна активно долучилася до шкільного життя. Її роботи стали невід’ємною частиною виставок та святкових заходів. На прохання педагогів вона часто виготовляє композиції з сухоцвітів для оформлення залів безкоштовно, вважаючи це своїм внеском у життя громади, яка її прихистила.
КОЛИ КВІТИ — ЦЕ ТЕРПІННЯ
Тетяна зізнається: робота з сухоцвітами здається простою лише на перший погляд. Насправді за кожною композицією — години копіткої праці й постійні спроби та помилки.
— Для дідуха, наприклад, ще не так просто підібрати колоски, — розповідає майстриня. — Їх треба не просто зрізати, а вручну вичистити, перебрати. На один оберіг може піти від півтори до двох сотень колосків. І кожен проходить через руки.
Щоб злаки стали світлими й охайними, вона використовує спеціальну обробку. Каже, довелося довго вчитися й звикати до обережності:
— Тут усе має бути дуже точно. Працюю в захисті, бо це не жарти. Але коли бачиш результат — білосніжний, рівний колосок — розумієш, що воно того варте.
Лагурус, або, як його частіше називають покупці, «заячі хвостики», Тетяна називає своїм «іспитом на терпіння».
— Він дуже гарний, усі його хочуть, але виростити й довести до ладу — ще той клопіт. Любить воду, вередує, не все прощає. Зате коли вдається — композиція виходить ніжна, аж повітряна.
А ромашки — це окрема історія й окрема любов.
— Вони росли біля мого дому у Великій Писарівці, — каже майстриня. — І саме з ромашок у мене був перший продаж після повернення з першої евакуації. Мабуть, тому я до них так прив’язалася.
Сьогодні Тетяна вирощує кілька сортів цієї квітки й жартує, що вже добре знає їхній характер.
— У мене шість сортів ромашки, ми з нею, можна сказати, порозумілися, — усміхається вона. — З неї виходять прості, недорогі, але дуже теплі букети. Людям вони чомусь одразу заходять.
УКРАЇНСЬКА КРАСА У ЄВРОПІ
Про те, як мамині квіти потрапили за кордон, розповідає донька Тетяни Гордієнко — Даша. Дівчинка уважно спостерігала за тим, як із маленької домашньої справи виростала робота, про яку дізналися далеко за межами Тростянця.
— Для мене це спочатку було просто: мама робить букети вдома, — говорить Даша. — Я бачила, як вона довго підбирає папір, стрічки, складає кожну композицію. Вона завжди каже, що навіть найменший букет має виглядати акуратно й достойно.
Під час поїздки до Польщі в межах шкільного проєкту Даша взяла з собою один із маминих дідухів.
— Я трохи хвилювалася, бо не знала, як люди на це відреагують. Але ми подарували дідух консулу, і я пояснила, що це український оберіг, зроблений із колосків. Було дуже приємно бачити, що це зацікавило.
Згодом мамині композиції поїхали ще далі — до Німеччини та Франції. Один із букетів з українськими колосками нині прикрашає оселю мера французького міста.
— Мені подобається думати, що частинка нашого дому тепер є в різних країнах, — каже Даша. — Це не просто квіти, це наша історія.
Водночас дівчинка зазначає, що для мами не менш важливими є й замовлення з Тростянця. Особливо напередодні 1 вересня чи Дня вчителя — варто лише викласти фото в соцмережах, як букети знаходять своїх покупців.
КВІТИ ЯК ТЕРАПІЯ ТА МАЙБУТНЯ ФЕРМА
Окрема кімната в домі, де нині мешкає родина, для Тетяни Гордієнко стала місцем тиші й зосередженості. Тут пучками стоять сухоцвіти, на столі — стебла, а в повітрі відчувається запах трав. Саме тут, як зізнається жінка, їй найпростіше впоратися з тривогою й думками.
Тетяна говорить, що робота з квітами стала для неї своєрідною терапією. Коли руки зайняті, з’являється відчуття порядку й контролю. Особливо підтримує те, що люди повертаються за букетами знову — це дає розуміння, що її справа потрібна.
Про те, що квіти знаходять відгук у людей, свідчать і самі покупці. Жителька Тростянця Олена розповідає, що випадково побачила фото букета з лагурусом у соцмережах і одразу звернула увагу на деталі. Коли ж забрала замовлення, найбільше вразило пакування — усе було охайно й продумано. Букет, каже вона, стоїть уже давно і зовсім не змінив вигляду.
Волонтерка Світлана згадує, як композиції Тетяни везли на благодійний ярмарок до Франції. За її словами, люди не одразу вірили, що це справжні квіти. А коли дізнавалися, що вони вирощені на Сумщині, ще й у прифронтових умовах, охоче забирали їх із собою.
Є серед покупців і ті, хто повертається не вперше. Микола, мешканець громади, згадує, як замовляв у Тетяни дідух на Різдво — як подарунок для родини. Йому запам’яталася тонка робота й акуратність кожного колоска. Тепер, каже чоловік, чекає весни, щоб замовити ромашки.
Поступово у Тетяни з’являються й плани на майбутнє. Чоловік Сергій підтримав її, подарувавши професійну книгу «Квітник на зріз», ну і в роботі обіцяє допомогти. Тепер жінка мріє про власну мініквіткову ферму. У новому сезоні вона хоче розширити посіви, додати живі квіти — жоржини, гладіолуси, айстри. Для неї важливо, щоб ці букети залишалися доступними, простими й теплими — такими, що створюють затишок навіть у непрості часи.
ПОРАДИ ВІД МАЙСТРИНІ
Тетяна говорить, що після переїзду найважче — це відчуття, ніби тебе вирвали з корінням. Коли немає свого дому, землі, звичних людей поруч, дуже легко опустити руки й закритися в собі.
— Багато хто з нас зараз почувається «перекотиполем», — каже вона. — Ти ніби живеш, але не розумієш, за що вчепитися.
На її переконання, врятувати в такі моменти може проста річ — знайти своє «зернятко». Те, що вмієш і любиш робити руками, навіть якщо це здається дрібницею. Не обов’язково одразу думати про заробіток чи великі плани.
— Коли ти щось робиш і бачиш результат, — розквітлу квітку, красиву композицію, зроблений дідух, — з’являється відчуття, що ти ще здатен творити, — ділиться майстриня. — А раз можеш створити щось маленьке, значить, із часом зможеш і більше.
Тетяна переконана: відновлення починається не з гучних рішень, а з щоденних кроків. Навіть у новому місті, без звичних умов, можна поступово знайти своє місце, якщо не здаватися й дозволити собі почати з нуля.
— Я дуже хочу, щоб наші земляки не опускали рук, — додає вона. — Навіть якщо зараз важко і здається, що все втрачено, життя триває. І кожен із нас може знайти в ньому нову опору.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
