У Великій Писарівці добре знали: якщо людину треба терміново доправити до лікарні, допомогти виїхати з-під обстрілів чи просто кудись підвезти, можна звертатися до Колі Обідця. Він не відмовляв.
Для земляків він давно просто Коля, незалежно від того, хто до нього звертається — ровесник чи людина значно молодша. Повне ім’я чоловіка — Микола Володимирович Обідець.
Під час обстрілів Великої Писарівки він возив людей до лікарні та допомагав їм виїжджати у безпечніші місця. За цей час утратив три автомобілі. А коли після влучання у будинок сусідки вийшов дізнатися, чи потрібна допомога, сам дістав поранення.
Микола Володимирович народився 1963 року. За фахом він ветеринар. Усе життя працював, тримав господарство, лікував тварин. Разом із дружиною Валентиною облаштовував дім і, як більшість людей, розраховував на спокійніше життя після виходу на пенсію.
Але пенсія майже збіглася з початком повномасштабної війни. І замість спокійного життя довелося їздити небезпечними дорогами, допомагаючи іншим.
Коли обстріли Великої Писарівки посилилися, люди почали виїжджати. Вулиці порожніли, будинки один за одним зазнавали пошкоджень, звичне життя поступово зникало.
Микола Володимирович довго відмовлявся залишати селище.
Земляки, які вже виїхали у безпечніші місця, хвилювалися: чому він досі там, де небезпека може з’явитися будь-якої миті?
Його тримали дім, господарство і все життя, прожите у Великій Писарівці. Залишалися там і люди, яким час від часу була потрібна допомога.
Ті, хто ще жив у селищі, трималися одне одного. Телефонували, попереджали про небезпеку, ділилися продуктами, допомагали після прильотів.
До Миколи Обідця часто зверталися, коли треба було кудись дістатися. Він мав автомобіль і не відмовляв, якщо когось потрібно було відвезти до лікарні, в Охтирку чи в інше місце.
Під час обстрілів постраждало і його власне подвір’я. Доводилося латати дах, ремонтувати ворота, прибирати уламки. Та навіть після цього чоловік продовжував їздити й допомагати землякам.
Один із таких випадків у Великій Писарівці пам’ятають особливо добре.
Жінка їхала вулицею на велосипеді, коли ворожий дрон влучив у багажник. Вона дістала тяжкі поранення й залишилася лежати на дорозі.
Люди, які були неподалік, покликали Миколу Володимировича. Зволікати не можна було.
На той час у селищі майже не залишилося цивільного транспорту. Сусіди допомогли обережно покласти поранену в автомобіль, а Микола Обідець повіз її до лікарні.
Жінка вижила. Її встигли доправити до медиків.
— Якщо треба було терміново до Охтирки чи ще кудись, усі знали: Коля відвезе і не підведе. Він сміливий і відповідальний. У Великій Писарівці він був справді на вагу золота, — згадують земляки.
Майже кожна поїздка прикордонними дорогами могла закінчитися трагічно.
Одного разу Микола Володимирович віз групу земляків до Охтирки. У дорозі він помітив дрон, який летів у бік автомобіля.
Люди встигли вискочити з машини й сховатися в кущах. За мить стався перший удар. Потім атаки повторилися. Загалом ворог завдав чотирьох ударів — по автомобілю та поруч із ним.
Машину розбило. Люди дістали контузії та осколкові поранення, але всі залишилися живими.
Це була не єдина автівка, яку Микола Обідець утратив під час евакуацій і небезпечних поїздок. Загалом їх було три.
Нових машин чоловік не мав. На дорогий автомобіль коштів не вистачало, тому купував те, що міг собі дозволити: стареньке й недороге, аби лише їхало.
Сам ремонтував, міняв деталі й підтримував машину в робочому стані. Після обстрілів замість вибитого скла у вікнах іноді була плівка. Але поки автомобіль міг рухатися, Микола знову сідав за кермо.
Для когось це була стара побита машина. Для людей, які залишалися у Великій Писарівці, — можливість доїхати до лікарні, вибратися у безпечніше місце чи владнати термінові справи в Охтирці.
Коли одну автівку було втрачено, Микола шукав іншу — таку ж недорогу. Лагодив її і знову їздив.
Згодом обстріли дісталися і його вулиці.
Одного дня боєприпас влучив у будинок сусідки, яка жила за кілька дворів. Микола Володимирович одразу вийшов із дому, щоб дізнатися, чи вона не постраждала і чи потрібна допомога.
У цей момент неподалік розірвався ще один боєприпас. Уламками чоловікові посікло ноги.
Попри біль і кровотечу, він зумів надати собі першу допомогу. Потім друг, який жив неподалік, допоміг доправити його до лікарні.
Миколу Обідця госпіталізували. Медики надали необхідну допомогу, і чоловік почав одужувати.
Дружина Миколи Володимировича Валентина не раз просила його залишити небезпечне селище.
Він відмовлявся. Вона ж періодично приїжджала до чоловіка, хоча кожна така поїздка теж була ризикованою.
Після поранення Микола Володимирович нарешті погодився перебратися у безпечніше місце.
Зараз він уже виписався з лікарні й продовжує відновлюватися.
— Мій Микола йде на поправку. Я дуже вдячна всім нашим землякам, які весь цей час щиро вболівали за його здоров’я, молилися, телефонували й цікавилися одужанням, — говорить Валентина.
Окремо жінка дякує працівникам Охтирської районної лікарні.
— Селищем уже пішли чутки, нібито на лікування ми витратили якісь захмарні кошти. На щастя, це не так. Хочу від усього серця подякувати медичному персоналу за професійність, увагу, доброту і людяне ставлення. Лікування було безкоштовним. Я дуже рада, що мій чоловік одужує і що нам нарешті вдалося знайти тимчасове житло у безпечнішому місці.
Тепер подружжя потроху облаштовується на новому місці.
Їхня вулиця у Великій Писарівці майже спорожніла. Частина будинків пошкоджена або зруйнована, сади посічені уламками, подвір’я заростають травою.
Там, де ще недавно жили люди, працювали, доглядали господарство й ходили одне до одного в гості, тепер незвично тихо.
— Серце стискається від думки, що туди, можливо, вже не буде вороття, — каже Валентина. — Але десь глибоко в душі все одно залишається надія на майбутнє.
Микола Обідець не любить гучних слів. Він просто робив те, що вважав потрібним: сідав за кермо, коли комусь треба було до лікарні, ремонтував чергову стареньку машину й допомагав людям, які ще залишалися у Великій Писарівці.
Тепер чоловік відновлюється після поранення. А поруч із ним — Валентина, яка нарешті дочекалася, що її Микола погодився виїхати з небезпечного селища.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також
