Колись, у зовсім іншому, мирному житті, Руслан Кравченко -27 артбригада, знав прикордоння Краснопільщини як власну долоню. Працюючи торговим представником, він часто долав кілометри тутешніх доріг, знав кожен поворот і кожне село, куди їздив у професійних справах. Тоді він і гадки не мав, що доля готує йому крутий віраж: він повернеться на ці самі вулиці й шляхи вже не з накладними на товар, а зі зброєю в руках у складі 117-ї бригади ТрО.
Те, що раніше було просто робочою логістикою, раптом стало питанням виживання та оборони рідного краю.
Сумчанин, випускник Харківського національного університету внутрішніх справ із вищою юридичною освітою, Руслан ніколи не проходив строкову службу — її в його житті просто не було. Ба більше, за станом здоров’я чоловіка взагалі списали з військового обліку. Він був «чистим цивільним», який за законом не підлягав мобілізації.
Але життя має специфічне почуття гумору.
Ще у 2018 році Руслан раптом відчув непереборне бажання піти до армії та мріяв підписати контракт із 27-ю реактивною артилерійською бригадою імені кошового отамана Петра Калнишевського, де вже служили його товариші.
— Виникли певні проблеми з обліком, — усміхається чоловік. — Довелося навіть «домовлятись», щоб мене таки поставили на облік. Хтось шукає способів, як «відкосити», а я навпаки — щоб стати. Тоді в останню мить плани змінилися, але фраза «ніколи не кажи ніколи» виявилася пророчою. Я і військовим став, і до 27-ї таки потрапив, хоч і через чотири роки.
Передчуття великої війни не залишало Руслана. Каже, що майже точно знав навіть день, коли все почнеться. Речі були зібрані заздалегідь.
Напередодні повномасштабного вторгнення йому зателефонували знайомі із силових структур із коротким запитанням:
— Ти готовий? Бо відлік іде на години.
24 лютого 2022 року чоловік діяв без вагань. Насамперед вивіз родину за межі Сумського району. А коли повертався назад, російські танки вже стояли на околицях міста.
Його батько, який служив у прикордонних військах та правоохоронних органах, тоді сказав:
— Мине тиждень-два, і ці колони тікатимуть назад.
Руслан спочатку не повірив — надто великою здавалася та залізна орда. Але батько мав рацію. Отримавши гідну відсіч від українських військових, територіальної оборони та добровольців, окупанти невдовзі справді почали відступати до кордону.
Той період став часом відчайдушного спротиву та народної ініціативи. Руслан пишається, що разом із побратимами був причетний до втечі російських військ із Сумщини.
Вони перекривали дороги, збирали координати техніки й передавали їх артилерії, яка влучно громила колони окупантів.
Були й майже абсурдні моменти. Через спиляні дерева, якими добровольці барикадували шлях ворожій техніці, виникли непорозуміння з місцевою владою. Мовляв, війна війною, а дерева у заповіднику пиляти не можна.
І це попри те, що серед добровольців був навіть чоловік із третьою групою інвалідності, який узяв до рук зброю та пішов захищати свою землю.
— Немає пророка у своїй вітчизні, — філософськи підсумовує Руслан.
Читайте також
Матеріали із рубрики «Наші герої»
Репортажі із прикордоння Сумщини
Після оборони Сумщини була служба у територіальній обороні. У складі свого батальйону Руслан воював на Донеччині — у районі Лимана та в Серебрянському лісі, який військові давно називають одним із найнебезпечніших напрямків фронту.
Саме там стався епізод, який чоловік пам’ятатиме все життя.
— Ми на УАЗику проривалися через Торське під мінометним вогнем, — згадує Руслан. — Я виходжу на зв’язок із командним пунктом: «Це “Крава”! У нас “Хмара”!» А у відповідь почув лише коротке: «Хлопці, бережіть себе». І все — рація замовкла, зв’язок урвався.
У ті хвилини все залежало від водія — Григорія.
— Це бойовий хлопець, який за кермом старенького УАЗика творив справжні дива. Якби не його майстерність і холоднокровність, чи й була б сьогодні ця наша розмова взагалі… Саме в такі моменти розумієш: без надійного плеча поруч на війні дуже важко.
Цікавість до дротів, рацій та частот у Руслана з’явилася не одразу. Поступово він почав цікавитися військовим зв’язком, хоча раніше ніколи цим не займався.
Можливо, надихнув приклад цивільного зв’язківця з Краснопілля, який за символічну зарплату під постійними обстрілами відновлював інтернет у прикордонних селах Сумщини.
Руслан навчався у майстрів своєї частини, консультувався, підмічав деталі, набирався досвіду.
Коли у 27-й артилерійській бригаді з’явилася вакансія, він не вагався ні хвилини.
Сьогодні Руслан Кравченко — старший сержант, начальник апаратної взводу зв’язку. За його словами, за півтора року служби у 27-й бригаді він жодного разу не пошкодував про свій вибір.
— Тут людське ставлення командирів і робота, від якої залежить життя всієї батареї, — говорить військовий.
Коли ж випадає рідкісна можливість відпочити, Руслан повністю присвячує себе риболовлі.
Спінінги, фідери, човен — це його особиста територія тиші, де немає вибухів, рацій та команд. Є лише вода, світанок і спокій.
Саме риболовля допомагає йому перезавантажити голову після фронту.
І цей внутрішній спокій підказує Руслану головне: Україна переможе.
Бо якщо людина здатна вибороти право захищати свою землю навіть усупереч обставинам, таку волю не зламати жодному ворогу.
Олександр Моцний
Читацте також:
