Якби десять років тому Артему Піщанському сказали, що замість кельми та рівня він вправно триматиме турнікет і декомпресійну голку, він би, мабуть, просто посміхнувся своєю спокійною лебединською посмішкою. У його дипломі з ПТУ чітко написано: столяр-муляр-штукатур. Професія мирна, фундаментальна, де головне — щоб стіна стояла рівно. Але життя вирішило, що Артем має рівняти не стіни, а людські долі.
Його шлях до медицини нагадує круто закручений серіал, де головний герой постійно змінює фах, але залишається вірним одному принципу — бути там, де гаряче. У 2014-му він, доброволець, «кошмарив» ворога і ходив у розвідку. Потім змінив камуфляж на чорний однострій патрульної поліції. А коли у лютому 2022-го небо над Сумщиною почорніло від ворожої авіації, Артем знову відчув: старі навички розвідника зараз корисніші за протоколи ДТП.
Почав «партизанити» в рідних лісах, паралельно вивчаючи такмед — спочатку суто для себе, щоб вижити самому й витягнути друга. Як і багато інших історій у рубриці Наші герої Ворскла, цей шлях починався не з наказу, а з внутрішнього рішення.
«Я зрозумів, що вміти стріляти чи мінувати — це база, але без медицини ця база швидко закінчується в першому ж серйозному замісі, — розповідає Артем. — Поїхав на одні курси, на другі. Затягнуло. Мабуть, далася взнаки звичка все робити на совість: якщо вже мурувати стіну, то щоб віки стояла, якщо вже лікувати — то щоб і шансу в смерті не було».
Коли постало питання, куди йти служити офіційно, сумнівів не було — тільки 27-ма реактивна артилерійська бригада. По-перше, своя, рідна, сумська. По-друге — легендарна.
«Тут немає “я”, тут є відчуття ліктя. Це коли ти знаєш: що б не сталось, тебе не лишать. Це традиції, які випалені порохом», — каже сержант-медик.
У навчальному центрі Артем здивував навіть інструкторів. Колишній поліцейський і будівельник увійшов до п’ятірки найкращих курсантів, склавши іспити на медика з максимальним балом. Хоча сам зізнається:
«Кожен виїзд — як перший. Тільки хвилююся я не за себе, а за хлопців. Бо коли в рації чуєш коротке: “Є 300!”, ти не знаєш нічого. Їдеш наосліп у невідомість, готуючи себе в голові до найгіршого сценарію».
Його бойове хрещення в артилерії було динамічним. Був випадок, коли за їхньою машиною полював FPV-дрон. Машина перекинулася, пил, гамір, адреналін зашкалює. Але Артем уже був поруч. На щастя, поранення виявилися легкими. Проте саме такі моменти будують авторитет швидше за будь-які нагороди.
Бойовий медик на фронті — це не просто людина з рюкзаком ліків. Це трохи хірург, трохи атлет і дуже багато — психолог. Такі історії про військових та їхню роботу читайте також у матеріалах:
«Був випадок: наш броньовик “Козак” підбив дрон. Водія наче вимкнуло — ступор, руки заціпило на кермі. У таких ситуаціях “Валідол” не допоможе, треба знайти правильне слово. Привів до тями, заспокоїв: “Друже, всі живі, дихай, треба виїжджати, бо зараз прилетить другий”. Виїхали», — ділиться Артем.
Але медик потрібен і потім, коли треба знову сідати за те саме кермо і їхати під небо, яке кишить ворожими «очима». Саме це і є його робота — латати не тільки тіло, а й бажання боротися далі.
Свій вільний час він витрачає на те, що називає «профілактикою душі» — просто розмовляє з побратимами. А ввечері обов’язково набирає кохану.
Сьогодні старший бойовий медик Артем Піщанський передає привіт усім: від рідного Лебедина до далекого Ужгорода.
«Немає маленьких донатів, є тільки байдужі люди, — підсумовує Артем. — Ми тут тримаємося, бо знаємо, що за нами стоїть країна, яка не втомилася допомагати. Разом ми — як та правильна суміш для штукатурки: якщо добре замішати, ніякий снаряд не проб’є».
Олександр Моцний
Історію про воїна-земляка читайте також за посиланням
