Кажуть, бджоли летять на світло і відчувають добру душу. Анатолій Валентинович Кардашевський був саме такою людиною — сонячною, надійною, з великим серцем, у якому вистачало тепла для родини, друзів, рідної землі й кожної маленької бджоли на його пасіці. 18 липня минає 40 днів, як ворожий дрон забрав життя цього мужнього чоловіка, турботливого батька, дідуся та вірного сусіда.
Осиротів 16-квартирний будинок на вулиці Мирній у Великій Писарівці. Війна розкидала його мешканців по світу, і лише Анатолій Валентинович із дружиною залишалися в рідних стінах до останнього. Понад тридцять років він віддав службі в МНС, рятуючи людські життя та домівки від вогню. Навіть коли пішов на заслужений відпочинок, не міг залишатися осторонь, коли селище здригалося від обстрілів. Професійна звичка й обов’язок честі вели його туди, де палало: він гасив пожежі, допомагав землякам рятувати майно, відводив біду від чужих порогів.
Він загинув, рятуючи свій рідний будинок. Після першого удару ворожого дрона спалахнув дах, і Анатолій Валентинович кинувся гасити вогонь. Другий дрон убив його…
Війна не просто забрала життя, вона позбавила близьких можливості провести його в останню путь так, як він на те заслуговував. Через постійну загрозу від ворожих дронів, які полюють за кожним рухом, Анатолія Валентиновича довелося поховати поспіхом. Тепер він назавжди покинув свій будинок, а його дружині довелося поїхати в чужі краї — бо стіни без господаря втратили свій затишок.
Анатолій Валентинович неймовірно любив життя. Його справжньою віддушиною була пасіка в рідній Олександрівці — селі, яке ворог згодом знищив дощенту. Пасічники — це особливі люди, вони тонко відчувають гармонію природи. Коли через обстріли туди вже не можна було дістатися, він не знаходив собі місця, переживаючи за своїх «крилатих дівчат». Знайомі військові, знаючи цю його пристрасть, періодично передавали: «Валентиновичу, не хвилюйтеся, з бджілками все добре!». І лише тоді на його обличчі з’являлася спокійна посмішка.
А ще він був затятим рибалкою. Справжні рибалки знають, що на березі річки час ніби зупиняється, а розмови там завжди особливі. Анатолій Валентинович міг годинами з азартом розповідати, як обхитрив найбільшого коропа або як бджоли перед дощем стають надто серйозними. Бувало, сидиш із ним, сонце сідає, а він із посмішкою каже: «Головне в рибалці — не риба, а те, що ти бачиш, як прокидається світ».
Він умів помічати красу в простих речах і ділитися цим світлом з іншими. У нього завжди запитували поради: чий мед солодший, де краще клює, як зробити ту чи іншу справу. Він нікому не відмовляв.
Він мріяв про мир, тішився онуком, мав стільки планів на старість… Одна мить — і все обірвалося.
Спіть спокійно, наш дорогий, золотий сусіде. Ми роз’їхалися через прокляту війну, але наші серця залишилися там, на Мирній. Ми неодмінно повернемося. Ми прийдемо на Вашу могилу, принесемо весняних квітів і згадаємо ті теплі вечори, коли ми були разом, Ваші жарти, Ваш спокій і Вашу надійну руку, яка завжди була готова допомогти. Ви до кінця захищали наш спільний дім. Царство Вам Небесне і вічний спокій.
Висловлюємо щирі співчуття дружині, дітям та онуку Анатолія Валентиновича. Світла пам’ять про справжнього чоловіка, рятівника і патріота своєї землі житиме в серцях усіх, хто його знав. Його бджоли тепер літають у райських садах, а він тримає небо над нами.
Вічно сумуючі сусіди
16-квартирного будинку
на вулиці Мирній
у Великій Писарівці
Читайте також
