Іноді достатньо однієї старої фотографії, щоб людина на мить повернулася додому — до свого двору, річки, дороги, якою ходила до сестри, або мосту, яким щодня їхала на роботу.
Так сталося й цього разу. Ми опублікували архівне фото ремонту містка в Попівці у 2012 році — і під ним почали з’являтися спогади земляків. Для когось це просто старий міст. А для когось — ціле життя.
Наша перекличка знову продовжується. І знову завдяки вам.
Ольга Гуцал народилася в Попівці, жила у Великій Писарівці, нині мешкає у Кириківці.
Побачивши знайомий міст, вона згадала одразу кілька періодів свого життя.
«Для одних це був міст щастя, для інших — дорога додому через річку, для когось — дорога до лісу, де можна було провести час на природі», — пише Ольга.
Уперше вона перетнула цей міст ще дитиною, коли автобусом їхала з рідного села до школи. Тоді їй здавалося, що міст такий довгий, ніби й сама річка стала ширшою.
Потім були роки роботи у Лугівці. Майже щодня Ольга їздила велосипедом через цей міст із села до райцентру.
Згодом він став, як вона каже, «дорогою від дому додому».
А потім з’явився ще один спогад — уже про онука. Живучи біля річки, хлопчик любив гуляти з бабусею мостом, ходити по високих бордюрах, тримаючись маленькою рукою за її руку.
Згадує Ольга і зовсім прості речі, які тепер здаються безцінними: спів пташок, весняного соловейка, шум Ворскли, лісове повітря.
«Чи буде ще така щаслива година, щоб можна було перейти цю річку, хоча б по розбитому мосту, послухати, як шумить навесні водичка у Ворсклі, почути спів пташок, пройтися лісом і дихнути на повні груди тим повітрям — своїм, свіжим, чистим і найдорожчим».
І ще одне бажання: вийти на гору й хоча б здалеку побачити Попівку — село, де вона народилася, де минули дитинство й юність.
На той самий міст відгукнулася і Ніна Тараненко.
Її історія вмістилася у кілька речень:
«Через цей місточок я ходила до сестрички в гості, а тепер війна розкидала нас по інших землях, а душа там, у рідному селі».
І ще одна землячка — Людмила Гиря.
Вона також упізнала міст на нашій старій фотографії:
«Місточок біля нашого двору у Попівці. Все дитинство пройшло на річці. І калюжа, яка майже ніколи не висихала. Все таке рідне і болюче. А зараз ми проживаємо в місті Ромни».
Ось так одна фотографія 2012 року раптом відкрила одразу кілька людських історій.
Для когось — дорога до школи. Для когось — на роботу. До сестри. До лісу. До річки. До власного двору.
Тепер це ще й дорога в пам’яті.
А Антоніна Мовчан розповіла зовсім іншу історію. Хоча й вона — про місця, які стали частиною людини.
Від народження і до 69 років пані Антоніна прожила у Великій Писарівці.
У 2024 році, як і багато інших земляків, змушена була залишити селище. Спочатку переїхала до Кириківки, потім — до Харкова.
Зараз вона живе з дітьми й онуками.
«Мені затишно і комфортно, вони зігрівають мене любов’ю і увагою, але душею і серцем я вдома», — пише Антоніна.
Велику Писарівку рідною вважають і її діти та онуки. Для них, говорить пані Антоніна, це місце сили.
Особливо боляче їй дивитися на знищення будівель, з якими пов’язане майже все професійне життя.
У школі Антоніна Мовчан пропрацювала 42 роки.
Більше того — разом із колегами свого часу вони навіть допомагали будувати нове приміщення школи.
Потім було ще шість років роботи у професійно-технічному училищі.
Тепер зруйновані обидві будівлі.
Для когось це просто інформація про пошкоджені або знищені об’єкти. А для людини, яка провела там десятиліття, — величезна частина власного життя.
Та найбільше, зізнається Антоніна Мовчан, болить інше.
Неможливість поїхати на могили рідних.
«Не можемо відвідати і навести лад. Думки про це постійно».
Ця тема вже не вперше звучить у нашій перекличці. І що більше земляків відгукується, то очевидніше: для багатьох неможливість відвідати кладовище стала однією з найболючіших ран вимушеного переселення.
Антоніна намагається підтримувати зв’язок із земляками, яких доля розкидала Україною та світом.
І дуже точно пояснює навіщо:
«Так трішки легше дихати».
Мабуть, у цих словах є й відповідь на питання, навіщо ми продовжуємо нашу перекличку.
Щоб трішки легше було дихати.
Щоб людина в Харкові знала, що її пам’ятають у Ромнах. Щоб землячка з Кириківки прочитала спогад про той самий міст. Щоб хтось упізнав Попівку, Лугівку, Велику Писарівку не лише за назвою, а за маленькою деталлю, яку пам’ятають тільки свої.
Ми можемо шукати старі фотографії, піднімати архіви «Ворскли», показувати, якими були наші села й Велика Писарівка десять, двадцять чи тридцять років тому.
Але справжнє життя цим фотографіям даєте ви.
Тому не лише читайте нашу перекличку — розповідайте про себе.
Де ви зараз? Як ви? Що стало вашим новим домом? Які місця з Великописарівщини згадуються найчастіше? Міст, школа, вулиця, ліс, річка, магазин, сусідський двір?
Можливо, у вас теж є історія, яка починається словами: «А я пам’ятаю…»
Пишіть у коментарях. Можна додавати фото — старі й теперішні.
Бо з таких маленьких спогадів поступово складається велика пам’ять про наш край.
Своїх не губимо. «Ворскла» об’єднує.
Читайте також
