З того дому, який досі сниться
Після радіо прийшло телебачення. Потім з’явилися, магнітофони, плеєри, відеомагнітофони, касети, диски. Далі — інтернет, стрічки новин, швидкі формати, що народжувалися і зникали майже непомітно. Світ раз по раз захоплювався новим і так само швидко втомлювався від нього.
А газета весь цей час була поруч. Вона ні з ким не змагалася і нікого не наздоганяла. Просто жила. Тихо спостерігала за злетами й занепадом модних форматів і залишалася на своєму місці.
Мабуть, саме тому ми пам’ятаємо її з дитинства. Як тримали газету мама й тато. Як читав дідусь чи бабуся, підсунувши стілець до вікна, щоб світло падало на сторінку. Як у домі ставало тихо бо всі були зайняті читанням.
Це – про «районки», в тому числі й про нашу «Ворсклу», що сьогодні створюється не в рідних стіна. Редакція зараз зруйнована КАБами та мінами. Видання — в евакуації, але газета виходить. Друкована. Регулярно. Усупереч усьому і на подив багатьох колег, які давно попрощалися з папером і пішли виключно в цифру.
Ми не проти інтернету. Навпаки. Він швидкий, зручний, потрібний. Ми користуємося ним щодня, щоб земляки з соцмереж та сайту медіа «Ворскла» якомога оперативніше знали, що відбувається вдома. Але без друкованої газети немає основи. Немає того, що можна взяти до рук, покласти в шухляду, передати дітям, відкрити через десятки років.
«Ворскла» у ногу з часом змінила формат. На її сторінках ви не побачите новин, які застаріють за кілька годин. Тут залишається інше. Історії про людей. Про події в нашому краї. Про життя прикордоння. Про те, що важливо зберегти не на кілька хвилин у стрічці, а надовго. Для архівів. Для пам’яті. Для майбутніх підшивок, у яких колись шукатимуть відповіді на просте запитання — як ми жили і як трималися.
Сьогодні «Ворсклі» потрібна підтримка. Не колись, а саме зараз.
Місячна передплата — це вартість одного літра бензину чи солярки. Для кожного окремо — небагато. Для газети — можливість і далі виходити у світ.
Якщо для вас важливо, щоб у нашого краю була своя жива історія на папері, давайте збережемо її разом. Для себе. Для дітей. Для тих, хто відкриє «Ворсклу» через багато років і відчує — це було справжнє.
