Принаймі, так кажуть у народі. А ми поспілкувалися з нашими читачами та почули їхню думку щодо цього, а також – що найбільше запам.яталося в році, що добігає кінця, чого очікують від прийдешнього і чи будуть встановлювати ялинку.
Анатолій Постний, ветеран освітянської ниви:
«Мій 2025 рік був насичений різними подіями, в основному це – волонтерська діяльність у спільноті «Ми тут», що діє в Солдатському. У нас було стільки роботи, спрямованої на підтримку війську, що незчулися, як і рік минув!
Чи будемо ставити вдома ялинку? Ні! Справжнє зелене новорічне дерево ми ставили вже давно, років 15 тому, коли в хаті росли малі діти. А зараз вже немає такої потреби, тому обмежуємося букетом з соснових та ялинкових гілочок, які ставимо у мокрий пісок та у відро. Це значно краще ніж різати та губити живу ялинку.
Є ті, хто ходить до лісу і рубає там собі ялинки навіть попри небезпеку. Але я не хочу.
Чого очікую від 2026 року? Нарешті зробити ремонт у ванній кімнаті! Звісно ж, якщо здоров’я дозволить, бо воно мене останнім часом підводить. А я ще хочу побути корисним не лише для самого себе, а й для своєї родини і своєї громади».
Дмитро Риженко, школяр:
«Цьогоріч я досяг успіхів у спорті, посилено і результативно тренувався в кунг-фу, навчився досконало володіти дерев’яними нунчаками, навчився малювати герби різних країн. А ще робив добрі справи: допомагав батькам по господарству, бавив молодшу сестру та доглядав дідуся. Ну і волонтерством займався. Як і попередні роки, збирав каштани на потреби ЗСУ і брав участь у благодійних заходах, як і вся моя сім’я.
У 2026 році планую вступити на навчання і здобувати професію масажиста. У мене міцні руки і вже є практичний досвід: я роблю масажі рідним людям і їм це подобається!
А ще хочу, щоб у наступному році все погане змінилося на хороше і всі були щасливі!»
Ксенія Безуська, мама 6-річної Вікторії, про яку ми неодноразово писали:
«2025 рік був дуже насиченим на позитивні та негативні новини. Можна сказати, вн був шаленим роком. Батько мого 17-річного сина Олександра 22 травня пішов на війну, а 25 листопада зник безвісти, через що Сашко переїхав з Харкова жити до нас. Тепер у нас знову велика родина: я, моя мама та двоє дітей. Мешкаємо ми в с. Іванівка Кириківської громади. Протягом року займалися пошуками зниклого колишнього чоловіка та здоров’ям Вікусі – їздимо з нею по клініках до Сум та Києва.
Чого очікуємо від прийдешнього року? Звісно ж, щоб батько повернувся додому живим. Здали ДНК сина, чекаємо на результат. Сашко дуже сильно переживає за батька, і це відобразилося на його самопочутті, тому лікуємо його в спеціалістів.
А 21 грудня ми поїхали з Вікою до «Охматдиту» в Київ робити МРТ, від результатів якого залежить – чи дозволять дитині ходити з 1 вересня до школи. Їй пора йти до першого класу, але є перешкоди у зв’язку зі здоров’ям. Тому це магнітно-резонансне дослідження буде вирішальним.
Ще в нас є проблема – потрібно забрати з Великої Писарівки моїх бабусю та дідуся, яким вже 90 та 91 рік. Зв’язку з ними немає, але через сусідів дізнаємося, чи живі. Поки що – так. Але щомиті ситуація може змінитися, тому зволікати не можна, треба їх звідти забирати до себе. Звернулися до «Білих янголів», кажуть чекати. Чекаємо. На війні знаходяться і два моїх рідних брати, яких ми теж з нетерпінням чекаємо вдома.
Щодо ялинки, то встановити і хотілося би, але де ж ми її візьмемо? Та й настрою новорічного немає.
Соснових гілок наламаємо, та й усе!»
Василь Статівка, воїн, який боронить Україну від ворога:
«Найбільша радість 2025 року для мене, так це те, що я вийшов живим з Курського напрямку. Хоч і пораненим. Пережив операцію та лікування, та попри встановлену третю групу інвалідності, не «списався», а повернувся до війська. Щоправда, вже не на фронт, а на більш безпечну посаду, яка дає можливість бувати вдома в оточенні рідних.
Нас, які з перших днів війни встали на захист рідної держави і до сих пір воюють, небагато. Здоров’я все погіршується і погіршується, але ж ситуація в Україні така, що якщо не ми, то хто? Як сказав один мій побратим, який втратив на війні око, що з кожним роком він бачить все краще і краще. Мовляв, ще є порох у порохівницях!
Рік був насиченим не тільки для мене, а й для всієї родини. На службі я окрім своїх прямих обов’язків пишу хлопцям вірші та роблю сувеніри з гільз та ручки з дерева. А вдома – отримую «тирулів» від коханої жінки Неоніли.
– Я тирулів виписую, а ви їх не заробляйте!, – вступає в розмову Неоніла. – За цей рік нам довелося багато чого пережити, особливо – Василю. Ми вдома про війну не розмовляємо, я намагаюся створити такі умови, щоб війна від нього відчепилася хоча б тут.
Чого чекає родина від наступного року? Звісно ж, миру.
– Чекаємо повернення додому не лише живих, а й військових, які загинули на війні, адже поки не похований останній солдат, війна не закінчиться!, – підбиває підсумки бесіди Василь Статівка.
Марія Борода, переселенка з Великої Писарівки до Хмельниччини:
«На жаль, моя діяльність за майже чотири роки війни так і не стала професійною, а до сих пір залишається волонтерською, але я вважаю себе успішною волонтеркою, тому з задоволенням розповім про свої досягнення!
Так, у громадській організації я стала менеджером -координатором. Поки що без заробітної плати, та ми пишемо гранти, тож може щось з того вийде і я нарешті буду отримувати гроші за те, чим займаюся.
Співпрацюю з кав’ярнями, наразі з трьома – на постійній основі. А ще – з магазином. Замовлень стає все більше і я раді, що люди розповідають один одному про мої смаколики і радять їх один одному. Так у мене з’явилися постійні клієнти, які роблять замовлення на свята.
А на ярмарках у школі та садочку мої вироби розметають за перші хвилини, і це також є приємним показником.
Їздили з дітьми до Німеччини на запрошення фонду материнських центрів Mine: відвідала там конференції та форуми, під час яких представники громадських організацій обмінювалися досвідом піклування про внутрішньо – переміщених осіб. Поїздку нам оплатила приймаюча сторона, бо їх зацікавила діяльність нашої ГО «Рада з питань ВПО «Вікторія».
Від 2026 року очікую перемоги України, а також повернення мого дядька з війни, і моє повернення додому (ну хоч і не зовсім додому, але в рідний край до Охтирки, де зараз усі мої рідні.
Чи будемо встановлювати ялинку? Та вона в нас вже з середини листопада стоїть, бо діти попросили!
Іван Воронко, директор Ямненського ліцею:
«Рік, що завершується, запам’ятався мені як керівнику навчального закладу та як голові родини викликами війни та пошуками шляхів їх подолання. Життя в умовах воєнного лихоліття на прикордонні нелегке, але ми справляємося і навіть знаходимо приводи для радості. Наприклад, як не тішитися успіхами своїх учнів, які попри дистанційне навчання закінчили 11 клас з відзнаками і вступили до омріяних вишів здобувати професію, якій хочуть присвятити себе? Як не посміхнутися, коли бачиш через екран, як старанно виводить літери першокласник та складає їх у слова? Та навіть те, що підлітки під час виконання письмової роботи підглядають у телефони, наївно думаючи, що вчителі цього не помічають – це вже привід для гарного настрою, адже все це – невід’ємна частина навчального процесу і ми радіємо в першу чергу за те, що взагалі маємо можливість навчатися і навчати
Ну а те, що дитина скористалася інтернетом і щось там загуглила, щоб дати правильну відповідь і отримати за неї добру оцінку, то це значно краще ніж вона цього не зробить, вийде з уроку з «двійкою» і все одно нічого не знатиме. А так у її голові обов’язково якась корисна інформація відкладеться, бо це ж потрібно спочатку її знайти в пошуковій системі, потім прочитати і після того написати! Тож поки є наш ліцей і є наші учні та батьки, в нашому житті вирує навчально – виховний процес, і його учасникам точно не буває нудно.
Які очікування від прийдешнього року? Хай все задумане у всіх збувається настільки, наскільки це можливо в умовах воєнного часу. Ну а якщо щось і не вийде, то це означає, що є до чого рухатися вперед.
Що ж, побажаємо героям нашого матеріалу і читачам спокійних свят. І хоча вогники новорічної ялинки засяють не у всіх домівках, але ми точно знаємо, що вони засяють у кожному серці з надією на краще. Головне – не зневірюватися, а вірити в себе, свої сили і ЗСУ!
Оксана Ковальова
