Пішов у засвіти великий друг газети «Ворскла», підприємець, меценат і щирий патріот України — Павло Миколайович Бутенко.
Людина, чий бізнес вороги зруйнували повністю, але не змогли зламати його любові до рідної землі, до людей і до України. На жаль, підступна хвороба забрала Павла Миколайовича від нас.
Пропонуємо увазі читачів статтю із архіву “Ворскли”, що вийшла у світ до 60 річчя Павла Миколайовича Бутенка у 2022 році.
Згадаймо добрим словом цю світлу й сильну людину.
«Шанувати, поважати і цінувати своїх покупців – тоді і буде успіх!»: підприємець Павло Бутенко поділився секретами своєї діяльності
СПРАВЖНЯ ЧОЛОВІЧА ДРУЖБА ІСНУЄ!
Ось що розповідає нам Іван Лукич Тимошенко: «Ми з Павлом Миколайовичем дружимо вже років 40. І за цей час стільки всього між нами відбулося, що і не перекажеш. Але ми досі – справжні друзі, один одного завжди підтримуємо і жодного поганого слова не скажемо!
Павло – сильна духом і характером людина: попри проблеми зі здоровям та пережиті операції, він не здається. Все життя, з молодості, не шкодував себе – багато працював, підлаштовуючись під вимоги часу.
Скільки перепробував різних напрямків заробітку! Всяке бувало, але Паша впевнено йшов далі на шляху до своєї мети – стати успішним підприємцем. І він ним став. І успішність його – не лише в тому, що він вміє заробляти і має прибуток, а у ставленні до покупців.
Особливо це стало видно під час війни, коли на її початку повномасштабки люди не мали змоги розрахуватися в магазинах картками. Павло зробив так, як буде зручно саме населенню: аби дати можливість усім придбати товари, не обов’язково за готівку.
Не в останню чергу завдяки Павлу Бутенку та його колегам-підприємцям, у Великій Писарівці ніхто не голодував, адже він забезпечував магазини продукцією – було і сало, і м’ясо. Всі ми знаємо, які скрутні часи довелося пережити мешканцям інших населених пунктів. А от Великій Писарівці пощастило, бо тут є Павло Миколайович – підприємець, який турбується про людей!».
БЕЗКОШТОВНИЙ ХЛІБ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ…
Найбільше згадують люди березневі дні, коли в населених пунктах країни був страшенний дефіцит, і гроші зовсім знецінилися, бо на них нічого не купиш. А от в торгівельних точках Павла Миколайовича було все. Де і як він це брав – відомо лише йому самому. Але місцеві точно знали: без ризику для життя це не обійшлося. Так і є – поставки товарів першої необхідності відбувалися буквально під обстрілами.
Потім разом з хлібом, який підприємець роздавав безкоштовно, з простріленої машини діставали уламки від мін та снарядів.
Наші співрозмовники так і кажуть: «Якби не Павло Бутенко, війна для усіх нас була б набагато складнішою!».
СЛОВО – ЮВІЛЯРУ
Павло Миколайович – людина дуже скромна, говорити про себе не любить, але здійснити невеличкий екскурс у минуле все ж таки вдалося!
ПРОСТИЙ СІЛЬСЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ
Павло народився і виріс в небогатій багатодітній родині, де, аби щось було на столі, треба тяжко працювати в полі і по господарству. Вже з четвертого класу, тобто з десяти років, школяр почав приносити в сім’ю дохід: випасав сусідських корів. Платили йому за це по сільським міркам непогано, і хлопець зрозумів, що його внесок у родинний бюджет відіграє чималу роль.
Досвід перших заробітків виявився досить вдалим, і в міру дорослішання Паша шукав все нові і нові способи прибутку. Робочим інструментом були, звісно, руки та ноги, адже робота – фізична і виснажлива. Було важко. Зате – надійно. Він розраховував лише сам на себе і свої сили.
Трохи згодом, після закінчення школи, пішов працювати водієм. Стало легше.
ЛИХІ 90-ТІ ЗМУСИЛИ ПЕРЕВТІЛИТИСЯ
А з настанням перебудови з її епохою різких змін, коли українці масово панікували і не знали, як вижити в кризові роки, Павло завдяки своїй гнучкості, практицизму, прагматизму, працездатності і витривалості, втримався «на плаву».
Почав з торгівлі. Був період тотального дефіциту, люди не мали змоги придбати товари, тож підприємець їм у цьому допомагав – возив продукцію по селах автівкою. Виїзна торгівля передбачала купу всіляких нюансів, але молодий та завзятий чоловік вміло та вдало з усім справлявся. Навіть ризикуючи власним здоров’ям, яке через багато років потім йому «віддячило» за таку безжальну експлуатацію “букетом” різних хвороб.
Та на той момент Павло Миколайович над цим не замислювався: тяжко працював, заробляв гроші та репутацію.
«БЕЗ ПОВАГИ ДО ПОКУПЦІВ НІЧОГО НЕ БУДЕ»
Вже з самого початку підприємницької діяльності чоловік зрозумів, що гроші – грошима, але головне залишатися людиною. Йому не потрібен був прибуток шляхом обману.
Він працював чесно, щоб почути слово «дякую». «Треба шанувати, поважати та цінувати покупців, тоді і успіх буде!», – під таким гаслом Павло Миколайович діяв та розвивав свою торгівлю.
І не прогадав, адже саме завдяки порядності він і досяг того, що має зараз – кілька магазинів у рідній Великій Писарівці та повагу від людей.
ВІДКРИТЕ НЕБО – ЗАВЖДИ ПОГАНО…
Але все це було потім. А цьому передували реалії ринкових буднів – з їх морозними зимами, дощовими веснами та осенями, спекотним літом…Торгівля під відкритим небом – вона така: з замерзшими і навіть відмерзшими руками, коли рахувати гроші закляклими пальцями та давати здачу покупцеві – справжня мука; коли вкриті льодом ноги не рятує навіть відстукування чечітки, коли від натягнутої поверх зимового пуховика теплої куртки не можеш поворухнутися, а не те, щоб збігати до туалету, який, чого там приховувати, був імпровізований – у вигляді якоїсь пристосованої дерев’яної будки. Справжнім трешом були і поїздки з товаром по селах – там свої труднощі.
ХТО НЕ РИЗИКУЄ…
Оті риночні роки були найважчими, тому Павло Бутенко вирішив орендувати приміщення, щоб вийти на новий рівень. Цей крок був із розряду пан або пропав, та чоловік все ж таки діяв на свій страх і ризик. Гарантій, що все вийде – ніяких підстраховок – теж, адже довелося відділитися від товариша і почати все робити самому. А точніше – своєю родиною. З одного боку, це добре, адже сімейний бізнес – така справа, що весь прибуток йде до власного бюджету. А з іншого – всі втрати теж лягають на одну кишеню, тобто на цю родинну казну.
Від ймовірного банкрутства при несприятливому розвитку подій врятувало те, що Павлові не довелося брати кредити та позики в банківських установах: гроші на розкрутку позичив друг.
ТОРГІВЛЯ ВАЖКА В УСІ ЧАСИ
Справа пішла. Поступово, крок за кроком, Павло Миколайович підкорював нові вершини власного бізнесу. А згодом став кращим підприємцем Охтирського району. Нагорождення в філармонії в Сумах запамятав на все життя. Рівно як і запитання, яке йому тоді поставили: що було найважчим?
Пан Павло зізнається, що торгівля – це така діяльність, що важко в усі часи. З 1996 року ніколи не було легко: завжди щось та відбувається таке, над чим представникам середнього бізнесу треба поламати голову.
Єдине, що можна сказати однозначно, так це те, що за ці 26 років Павло Бутенко для себе відмітив: найголовніші труднощі – це конкуренти. Але, саме вони – рушійна сила прогресу! Змушують вдосконалюватися, розвиватися, шукати нові ідеї, чим зацікавити покупців.
“ВІЙНА ПЛАН ПІДКАЖЕ”
Так говорять у народі, і це відчув на собі наш герой. З 24 лютого необхідно було різко змінювати алгоритм дій, перелаштовуватися на роботу з урахуванням воєнного часу, ризикувати життям і не дати померти ані собі, ані бізнесу.
А ще треба допомогти ЗСУ, що і робив Павло Миколайович з самого початку. Він віддавав на бойові позиції і блокпости не лише продукти харчування, а і непродовольчу групу товарів з відділу, що належить його доньці. Підприємець вважав, що якщо продукцію зараз не віддадуть нашим бійцям, то її все одно заберуть росіяни.
ЇСТИ ЧИ ЖИТИ?
Ми попросили Павла Миколайовича розповісти історію, що почули з вуст місцевого жителя, про забезпечення магазинів під обстрілами. І Павло Бутенко поділився з читачами подробицями деяких поїздок за товаром.
Так, одного разу, коли поверталися з Охтирки, звідки привозили хліб, потрапили під ворожі обстріли. В машині пробили колеса. Зупинятися було небезпечно, тож рухались, аби як. А вже на блокпості військові сказали, що в автівці щось димить. До Великої Писарівки дістались благополучно, а разом з хлібом діставали уламки снарядів.
Ще один випадок був з ковбасою. Домовилися з Богодухівським мясокомбінатом за товар, а вони телефонують і кажуть, що попереду – вихідні, тож, якщо встигнете сьогодні забрати продукцію – добре. А ні – то й ні.
П’ятниця, на годиннику – майже 17.00. До Богодухова – 30 км. «Ризикнемо? Встигнемо? – спитав Бутенко у свого колеги Богдана Скоромного, і, отримавши стверджувальну відповідь, скомандував: «Полетіли!».
Дорога була поганою, але на підприємство потрапили вчасно, до кінця робочого дня. Та треба було ще назад повернутися, а о 18.00 розпочинається комендантська година. Що робити? Ризикувати далі…
Тільки-но виїхали за Богодухів, як з лісу виходять чоловік тридцять зі зброєю наперевіс. Павло Миколайович та Богдан серйозно перелякались: час зараз такий, що додому можна і не дістатися… В темряві намагалися розгледіти повязки на формі військових. І коли побачили, полегшено зітхнули: наші….
В ДУШІ НЕ ВИСТАЧАЄ СЛІВ ВИПРАВДАННЯ
Людина, про яку ми зараз пишемо – справжній патріот. Ще наприкінці зими в нього всі питали, чому він нікуди не тікає зі своєю родиною? «В тебе що, не вистачає грошей, аби пересидіти десь у безпечному місці?!», — кололи у вічі деякі знайомі. Та чоловік відповідав: «Грошей – то в мене досить, а от в душі не вистачає тих слів, якими і потім зміг би виправдати свою втечу з рідної землі».
В нього навіть і думки не було, аби кудись рухатись. Він і його родина до останнього вирішили залишатися в Великій Писарівці. Будь що буде. Але це буде вдома.
«ВОРОГИ НЕ ДОЧЕКАЮТЬСЯ, А ФОНТАН Я ЗРОБЛЮ!»
Герой статті – оптиміст і патріот. Громада в руїнах, коштів на відбудову немає і чекати немає звідки. А в нього – свої плани щодо благоустрою селища. Мріє встановити в центрі Великої Писарівки красивий фонтан. «У Сумах є, в Охтирці – теж. А ми чим гірше?!», – щиро каже співрозмовник. І ми йому віримо: він – зробить! Адже такій неймовірній людині під силу абсолютно все. Попри всі негаразди і складні обставини.
Ось такий він, справжній українець Павло Бутенко: зробив себе сам. Простий сільський хлопчина без освіти, власним розумом оволодів усіма необхідними знаннями та довів, що його шлях до успіху вистелений практичним життєвим розумом і чеснотами – порядністю та повагою до людей…
Оксана КОВАЛЬОВА
Павло Миколайович умів мріяти навіть тоді, коли навколо були руїни. Він говорив про фонтани — як про знак життя, про красу, яка обов’язково повернеться. Бо вірив, що селище відбудується, люди вистоять, а Україна переможе.
Його патріотизм не був показним. Він проявлявся у щоденній праці, у підтримці ЗСУ, у допомозі громаді, у простому людському слові й у вірності друзям. Павло Миколайович знав ціну дружбі, тримав слово і завжди підставляв плече тим, хто потребував підтримки.
Він був меценатом не заради подяк, а за покликом серця. Допомагав тихо, не афішуючи, бо вважав це нормою для справжнього чоловіка і громадянина.
Світла пам’ять Павлу Миколайовичу Бутенку — людині, яка жила для людей, вірила в Україну і залишила по собі добрий слід.
