Великописарівська громада попрощалася з Павлом Косенком — людиною, яку тут знали як доброго сусіда, надійного товариша й урівноваженого, спокійного чоловіка. Він не любив гучних слів, жив просто і чесно, працював поруч із усіма, хто сьогодні згадує його зі щирим теплом. Для когось він був колегою, для когось — другом, для когось — тією людиною, на яку можна покластися у найважчий момент. Його смерть стала тяжкою новиною для громади, а пам’ять — щирою і людяною, без зайвих пишних фраз, такою, яким був і сам Павло.
ДІМ, У ЯКОМУ ПАНУВАЛИ ТЕПЛО І ТУРБОТА
Народився Павло 29 липня 1971 року в місті Тростянець у багатодітній родині. Пізнавши гіркоту втрати батьків, він осиротів, але не зламався. Дитинство і юність його минули в рідному місті, де він здобув освіту і розпочав свій трудовий шлях.
Близько двох десятків років тому доля привела Павла та його цивільну дружину Галину до Великої Писарівки. Це селище стало для них другою, затишною батьківщиною. Вони придбали будинок, налагодили побут, займалися підприємництвом і швидко обросли друзями. У родині панував мир і спокій. Галиному маленькому синові Дмитрику Павло став справжнім татом і виховував його як рідного.
Та найважливіше рішення, яке вони прийняли, було продиктоване їхнім великим серцем: подарувати свою любов і турботу знедоленим дітям. Тож, за спільною згодою, вони вирішили взяти під опіку рідних племінників Павла — підлітків Олександру та Едуарда, які опинилися в складній життєвій ситуації. Павло замінив їм батька, а Галина — матір, даруючи їм тепло і відчуття справжньої родини.
ВНУТРІШНІЙ СТЕРЖЕНЬ У ВОГНІ ВІЙНИ
Коли в лютому 2022 року російські окупанти принесли війну, мирне життя Великої Писарівки обірвалося постійними обстрілами. Дружина Павла, як і багато земляків, виїхала у Німеччину, але сам Павло, незважаючи на страх і небезпеку, залишився працювати водієм на підприємстві в Охтирці. Він відчував свій обов’язок бути тут.
У січні 2025 року, коли країна потребувала найвідданіших, молодший сержант Павло Косенко став до лав Збройних Сил України. Він служив водієм 1-го автомобільного відділення 2-го автомобільного взводу автомобільної роти. На його плечі лягла надважлива місія — забезпечувати життєдіяльність підрозділів.
ЦІНА, ЗАПЛАЧЕНА ЗА МУЖНІСТЬ
Павлові довелося пройти через справжнє «бойове хрещення» на Курському напрямку. Тут він отримав поранення і вперше подивився смерті в очі. Його дружина Галина згадує ті жахливі події:
«Вони пішли в бій, роту їхню розбили, їх виходило із завдання лише троє… Пораненому в ногу і з контузією Павлові з одним побратимом вдалося повернутися у безпечніше місце».
Після тривалого лікування у шпиталі Павло міг би залишитися у тилу, але він, як справжній воїн, повернувся у стрій. Його служба продовжилася в Дніпрі, а згодом — на гарячому Запорізькому напрямку. Він бачив, як гинули побратими, як війна калічила їхні тіла, але це його не зламало. З часом він ставав лише сміливішим — заради них, заради майбутнього України, яке він так самовіддано захищав.
18 листопада 2025 року серце молодшого сержанта Павла Косенка зупинилося. Він помер під час проходження служби на території тимчасового місця розташування в н. п. Новотроїцьке Запорізької області.
ПАМ’ЯТЬ ПРО ЩИРОГО І БЕЗВІДМОВНОГО
Для всіх, хто знав Павла, він назавжди залишиться зразком щирості, доброти та безвідмовності.
Наталія Жевновата, його подруга та колега-підприємець, згадує: «Він був товариський, безвідмовний… Я щиро вдячна йому за мужність і витримку, за можливість працювати, розуміючи, що завдяки таким, як він, нам нічого не страшно».
Юрій Савченко відгукнувся щемливо: «Царствіє небесне, Павлуша! Ти був справжній! Вічна шана, світла пам’ять світлому чоловіку! Земля пухом!»
Поховали Павла Косенка з усіма почестями на кладовищі Кириківки. Попрощатися з ним прийшли рідні, побратими, вдячні земляки з Великої Писарівки, керівництво громади та близькі йому люди.
Царство Небесне Герою Павлу Косенку. Низький уклін за віддане життя заради майбутнього. Світла і вічна пам’ять.
Олена ТЯГЛЕНКО
