“У житті кожен робить свій вибір. Можна все життя стояти на колінах, можна з високо піднятою головою, а можна, взагалі, жити собі потихесеньку й нічого не помічати. Усе залежить від того, що і скільки тобі треба для щастя”, — це слова нашого земляка, великого патріота, народного героя Володимира Лисенка, який загинув за Україну.
Для щастя йому потрібно було багато — насамперед, щоб Україна була вільною, незалежною і процвітаючою країною. Він жив і робив усе для цього. Так жила вся його велика родина. Разом із дружиною Мирославою вони відстоювали свій вибір на всіх майданах і під час Революції Гідності. Це була спільна справа всіх небайдужих українців. Вони стали добровольцями і волонтерами, коли росія увірвалася на нашу землю.
Багато лідерів та активістів руху спротиву загинуло впродовж одинадцяти років російсько-української війни. Та спільна справа боротьби українців за свій вибір продовжується й дотепер. І запорукою сили й витримки стала згуртованість нації.
І цього разу ми розповімо вам ще про одне волонтерське угрупування та її лідера. Ми вже неодноразово про них писали у нашій “Ворсклі”. Та не буде зайвим ще раз нагади про тих, хто наближає нашу Перемогу.
МИРОСЛАВА ЛИСЕНКО
«Володя, якщо я загину, знай, що я тебе люблю», – написала Мирослава своєму чоловікові 18 лютого 2014 року із палаючого Майдану. Вона була на крок від загибелі. Але доля розпорядилася інакше. Вона залишилася живою у тому жахливому протистоянні. З усіх кінців України на Майдан «летіла» підмога. І охтирська команда на чолі з Володимиром Лисенком теж… Із перших днів російсько-української війни подружжя Лисенків стали активними волонтерами. І от Володі не стало. Як жити далі?
«… Володина душа прилетіла в гості. Мирослава заварює каву. Наливає два горнятка, собі й коханому чоловікові:
Володю, що мені робити?
Жити, – чує Мирослава його голос.
Я без тебе не можу.
Треба , Миросю. У нас же діти. Онуків треба діждатись. Ти знаєш що робити.
Мені тяжко без тебе, Володю.
Миросю, допомагай військовим. Треба вигнати ворога. Дітям потрібен мир. Україні – перемога» («Володимир і Мирослава», із оповідання вашої кореспондентки, яке увійшло до альманаху «Українська хвиля» №13).
Діти стали дорослими. Ганна, Інна. Іван Лисенко– активні волонтери і перші помічники. І в них своя історія. Волонтерська діяльність Мирослави Лисенко продовжилася. Тепер – без її сильного і мудрого чоловіка. Та вона це змогла. Вона може. Вона жінка із сильним характером і неймовірною енергетикою. Жінка – лідер, жінка – запальничка, жінка – дія. Мирослава об’єднала навколо себе людей: свою велику родину, друзів, знайомих, працівників свого бізнесу. А ті, в свою чергу, свої родини, друзів, знайомих. Так твориться соціальна згуртованість навколо спільної справи – допомоги військовим на всіх рівнях. Команда Мирослави Лисенко збирає речі, необхідні для фронту, речі для поранених у госпіталі, медикаменти, турнікети та засоби гігієни, робить окопні свічки, буржуйки, плете маскувальні сітки, готує харчові напівфабрикати і пече смаколики, ремонтує військову техніку, збирає кошти на тепловізори, старлінки, дрони… Мирослава постійно на зв’язку зі своєю командою та військовими.
КОМАНДА. «БДЖІЛКИ. ФЕЇ. ПАВУЧКИ»
«Я не змогла б зробити так багато без своєї команди», – запевняє пані Мирослава. А команда, в свою чергу, дякує своїй лідерці, що згуртувала їх разом.
Треба зазначити, що жінки, які прийшли плести сітки у команду Мирослави, не сиділи склавши руки – вони й до того волонтерили по своєму і в інших угрупуваннях, про які ми розповідали у попередніх публікаціях.
Отже, команда «БджілкиФеїПавучки» гуртувалася поступово. А відбувалося це так. Із перших днів повномасштабного вторгнення рфії в Україну, Охтирка, як і всі інші міста й села України, перетворилася на волонтерський мурашник. І в кожного була своя роль, кожен робив те, що в його силах і можливостях. Виникла така собі волонтерська співдружність. Мирослава Лисенко контактувала з Геннадієм Порохнею та іншими волонтерськими командами. Та одного разу минулого року зібралися їхати із допомогою на фронт, потрібні були маскувальні сітки, а у «Славній Горлиці» – черга. Що робити? Знайшли в інших волонтерів. Відвезли військовим. Тоді ситуацію врятували, та надалі це не влаштовувало Мирославу Василівну. І вона вирішили зібрати свою команду по плетінню маскувальних сіток. «Чи зможемо?». Порадилася із подругою Любою Сергієнко, та запевнила: «Ми зможемо все!»
Вивільнили частину господарського приміщення, працівники Іван і Олег змайстрували конструкцію для плетіння і наступного дня, 1 квітня 2024 року, до роботи по плетінню маскувальних сіток приступили перші волонтерки: Тетяна Глушкова, Ольга Косарєва, Валерія Бакуліна, Алла Гончаренко та Любов Сергієнко. Поступово приєднувалися інші. Інформація передавалася із уст в уста. Із різних сотень Охтирки сходилися, з’їжджалися жіночки, в основному пенсіонерки, але із активною громадянською позицією. Є в команді і молодші, які приходять у вихідні або після роботи. За спільною справою стоїть особиста історія кожної.
Тетяна ГЛУШКОВА:
«Мирослава сказала треба, значить треба. Я належу до родини Лисенків, і ми завжди разом, і завжди підтримуємо одне одного. Володимир Лисенко – наш брат. І ми завжди думали і діяли так, як і він. Він, хоч і був наймолодшим у родині, та в дорослому житті нас гуртував, об’єднував. І ми не можемо його підвести. Тому робимо все, щоб наблизити нашу Перемогу, щоб звільнити Україну від ворогів».
Ольга КОСАРЄВА:
«Наш родинний девіз: «Завжди попереду!». Володя був у нас головний ідейник і прапороносець у місті. Віг гуртував і об’єднував охтирську спільноту: разом прибирали смітники, чистили річку, разом відпочивали й працювали. З початку війни, з часів АТО, зустрічали наших воїнів із прапорами жовто-синім і червоно-чорним, а тепер, проводжаємо в останню путь загиблих, віддаємо шану кожному герою. Неодмінно із прапорами. Традиції, започатковані нашим братом, продовжуємо і робимо все, що треба, що в наших силах. я вже пенсіонерка, багато не втну, тому слухаємо Мирославу. З перших днів повномасштабного вторгнення допомагала в пекарні, пекли пиріжки для військових і цивільних, в’язала шкарпетки і килимки для наших захисників. А коли Мирослава сказала «завтра на сітки і запросіть своїх подруг» – завдання було виконано. Так і плетемо сітки дотепер. А ще я швачка: постійно шию прапори, вони постійно потрібні. А на стабілізаційні пункти для поранених бійців потрібен адаптивний одяг – то нашила вже приблизно 1000 штук. Шкарпеток нав’язала приблизно півтисячі. Кожного українця заділа війна, тому соціальна згуртованість у цей тяжкий час так важлива для України. Разом ми сильніші».
Валентина КУЖЕЛЬ:
«Всі ми різні, а країна у нас одна. Тому важливо працювати разом заради нашої України. Раніше я плела сітки у «Славні», а коли почула, що плетуть неподалік від мого дому, долучилася до «Павучків». І постійно запрошую своїх сусідів і знайомих до важливої справи».
Наталка БЕЗСМЕРТНА:
«Я прийшла в магазин і почула, що тут в’яжуть маскувальні сітки. Це було рік тому, перед Великоднем. Я не можу стояти осторонь. Хочу допомагати. Спитала у дівчат: «Помічники потрібні?». «Так!» Тому я тут уже рік».
ЛЮДМИЛА:
«Я з’явилася у компанії Бджілок не так давно. Спочатку великої війни виїжджала з Охтирки та врешті повернулися. Потім відходила від стресу. Та прийшов час і я доєдналася до колективу, і разом плетемо. Я не можу багато часу приділити, бо працюю, та після роботи і у вихідний обов’язково приходжу і плету. Я прийшла сюди за допомогою – знайомому захиснику потрібна була сітка, і мені без зайвих запитань Мирослава виділила. З того часу я долучилася до допомоги нашим військовим. Ми всі прагнемо, щоб Україна була. І щоб ніхто не зазіхав на нашу територію».
Ніна ЯРЕМЧУК:
«Колись я працювала у Мирослави в магазині. У квітні минулого року вона мені зателефонувала, поцікавилася моїм здоров’ям і запросила доєднатися до гурту по плетінню сіток. Я прийшла, бо як же інакше? Спочатку тільки різали смужки, а потім і плести навчилася. Мені вже багато років, та дуже переживаю за своїх дітей та онуків і за всіх наших дітей. Щоб дітям не бути тягарем, своє здоров’я стараюся підтримувати скандинавською ходою, дієтою, заохочую до здорового способу життя своїх сусідів, знайомих. І моєю супутницею стала Тетяна О.
Дорогою запросила до нашого гурту плетільниць. Так нас ставало більше. Разом веселіше і корисну справу робимо і спілкуємося про все на світі, а найбільше хотілося б, щоб скоріше закінчилася ця війна, звичайно, нашою Перемогою».
Любов СЕРГІЄНКО, вірна подруга Мирослави і постійна її супутниця по дорозі до військових:
«Трішки покаталися, проїхалися по дуже знайомим шляхам. Все доставили. Подяка від захисників». Вони довіряють одна одній. А це вкрай важливо у екстремальній ситуації. А їх було чимало. Люба працює на залізниці. У вихідні і вільний час – вона на місці, плете сітки. «Тут усьому навчать пенсіонерки: і досконалості мови, і огородницькій справі, і здоровому способу життя, і політику, і книги можна обговорити. Багато чого. Цікавий такий колектив зібрався!».
1000 МАСКУВАЛЬНИХ СІТОК – Є!
Об’єднання назвали «Павучки». А захисник на позивний «Док» подякував за допомогу і написав: «Дякую вам. Ви справжні Бджілки Феї». Це звучало ще краще. Отак і створилася група «БджілкиФеїПавучки». І поступово вона збільшувалася. А потім дехто перейшов на домашній формат плетіння, або в іншу групу. Разом за 11 місяців сплели 1000 сіток. Дуже хочеться, щоб закінчилася війна, звісно нашою перемогою, і щоб сітки не були потрібні. А спільних важливих справ буде ще більше в мирній Україні.
МОТИВАЦІЯ
Ірина ФЕДОРЕНКО, 40 років, економіст, до великої війни працювала в індустрії краси:
«Ми повинні разом працювати на Перемогу. Не тільки хлопці, наші військові повинні захищати нас, наші території, але й цивільні також. Якщо ми сидітимемо склавши руки, то хтозна чого дочекаємося. У мене багато знайомих хлопців на фронті. І я вирішила, що домашня їжа їм буде потрібна, щоб підтримувати їхні сили й дух. Тому створила у вайбері групу «Допоможемо нашим захисникам» і написала про своє рішення, попросила про допомогу. Повсякчас хочеться підтримувати і допомагати нашим хлопцям. І мої подруги, куми, сусіди і друзі по соцмережах так налаштовані. Ми зорганізувалися і працюємо на Перемогу: збираємо кошти на потреби військових, виготовляємо енергетичні батончики і готуємо сухі супи. Для супів потрібні овочі, для батончиків – сухофрукти, мед і горіхи. Кожен учасник нашої групи долучається по своїм можливостям: коштами, допомогою на кухні, ділиться овочами або їх переробкою. Я придбала сушарку. І вона працює цілодобово.Мої перші помічниці мої куми: дві Альони: Троценко і Ставицька. Вони працюють, а у вільний час мені допомагають, і син Андрюша теж у нашій групі. Надалі планую купити автоклав-реторд, щоб робити консерви. Я працюю на своїй кухні. Мені так зручно. Дівчата приносять перероблене, почищене, а я сушу, контролюю. Потім разом пакуємо. Андрійко чіпляє наліпки з інструкцією. У групі постійно звітую про збори коштів, витрати, зроблену іі відправлену продукцію. Чесно кажучи, часу не вистачає. У добі тільки 24 години, якби більше… Можна б розширяти підприємство, але для цього потрібно кошти, приміщення. Це вже інший формат. Поки що так. Хлопці вдячні за супи, кажуть: «Добріших не пробували». А мене це мотивує, хочеться ще більше їм допомагати і підтримувати. Питаю: «Що вам ще треба?» У відповідь: «Кулемет!». Виготовлену продукцію приношу пані Мирославі. Раніше було по різному: хлопці самі забирали, або відправляла Новою Поштою. І треба, щоб вдома постійно був запас, бо можуть зателефонувати і сказати: «Ми приїдемо через годину, другу». Тож, стараємося, щоб у нас завжди все було».
ВОЛОНТЕСЬКА ЗГУРТОВАНІСТЬ
«Дякуємо нашим захисникам за наш захист! Гарно коли волонтери співпрацюють між собою», – говорить Мирослава Лисенко. Соціальна згуртованість допомагає у спільній справі. Волонтери об’єднуються, щоб бути мобільнішими і ефективнішими у різноманітних ситуаціях. Мирослава вдячна за допомогу своїм колегам Дмитру Каніщеву, Вадиму Линнику, Олегу Погорєлову, команді Володимира Кучерявого,родинам загиблих захисників Охтирщини, волонтерським осередкам Малої Павлівки і Чернеччини, БФ «АХІЛ» і ТОВ Аскольд Сервіс».
ВДЯЧНІСТЬ
Олександр НЕСТЕРЕНКО, генерал-майор, заступник командувача Сухопутних військ ЗСУ: «Завдяки вашій активній позиції і невтомній праці досягаються важливі результати, які допомагають країні вистояти у боротьбі за своє майбутнє… Ваша діяльність є важливим внеском у формування сильного та єдиного українського суспільства»
БІЙЦІ 93 ОМБР на Курахівському напрямку:
«Ми дуже вдячні вам за допомогу!. Бажаємо здоров’я. Слава Україні!». Таких побажань у групах «Павучків» дуже багато, і місця не вистачить, щоб записати в одній публікації.
1 березня Мирослава Лисенко приймала вітання із днем народження: «Скільки тепла і любові отримала від вас у свій день народження, що зрозуміла живу недаремно. Ціную кожного, дякую кожному!!! Ми неодмінно переможемо!».
Валерія Бакуліна
