Війна увірвалася в життя Артема Радаєва раптово — як і в життя тисяч інших дітей із Великописарівської громади. Переїзди, втрати, розірвані дружби, навчання “через екран” і та тиша всередині, коли дитина раптом стає надто дорослою.
І Артем — лише один із дітей війни не лише великописарівського прикордоння. Його ровесники, старші й менші, розкидані війною по всьому світу. Чи може щось їх об’єднати, повернути відчуття спільноти, справжньої дитячої дружби й звичайного — безпечного — дитинства?
Цифри підтверджують те, що бачать батьки
За даними UNICEF, майже 30% українських родин відзначають у дітей емоційні та поведінкові труднощі, а понад 50% батьків щодня хвилюються за психічний стан своїх синів і доньок. Найчастіше йдеться про підвищену тривожність, порушення сну, замкнутість, різкі зміни настрою та втрату інтересу до навчання й спілкування.
Водночас результати спільних досліджень українських психологів і міжнародних гуманітарних організацій у 2023–2024 роках показують: кожна друга дитина в Україні переживала щонайменше одну подію, пов’язану з війною, яка мала сильний психологічний вплив — обстріли, евакуацію, втрату дому або тривалу розлуку з близькими.
Для дітей із прикордонних і прифронтових громад ці показники ще вищі. За оцінками фахівців, до 60–70% таких дітей мають симптоми хронічного стресу: постійну напругу, страх гучних звуків, труднощі з концентрацією уваги, емоційне виснаження. Близько 40% дітей зізнаються, що відчувають самотність і брак живого спілкування з однолітками через переїзди та дистанційне навчання.
Для Великописарівської громади ці цифри — не суха статистика. Дорослі бачать це щодня: у тому, як діти реагують на сирени, як важко їм зосередитися на уроках, як вони втомлюються від постійної невизначеності. Саме тому сьогодні для дитини так важливо мати місце, куди можна просто прийти — без пояснень і без страху.
Місце, де знають по імені. Де не кваплять і не змушують “триматися”. Де можна бути собою — навіть якщо сьогодні важко підібрати слова.
Для дітей Великописарівської громади такими просторами стали релоковані до Охтирки структури селищної ради — Будинок дитячої та юнацької творчості (БДЮТ), Інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ) та Станція юних натуралістів (СЮН). У тимчасово орендованих приміщеннях вони щодня, крок за кроком, допомагають дітям відновлювати те, що війна розсипала: довіру, зв’язки, відчуття «я не сам».
Далі — про Артема та його друзів, їхню боротьбу за дитинство і бажання допомагати іншим.
Коли діти підтримують дітей
Директорка БДЮТу Світлана Курило підкреслює: універсальних рецептів немає.
— Потреби та обставини кожної дитини індивідуальні. У БДЮТі 123 вихованці обрали для себе різні напрями — художній, декоративно-ужитковий, військово-патріотичний, реабілітаційний. Але за цими назвами — не просто заняття за розкладом. Це можливість для дитини знову відчути: я можу, я потрібна, я частина команди, — говорить вона.
Один із моментів, де особливо добре видно, як дітям важливе спілкування, — обласний артмарафон добрих справ «Діти — дітям».
— Ми вчилися ділитися і підтримувати одне одного. Діти створювали роботи, готували невеликі подарунки для ровесників із вразливих категорій. В дитячих очах було багато
Діти розкидані по світу, але вони не самі
Про значення таких ініціатив говорить і соціальна служба. Любов Нечвоглод, фахівчиня Служби у справах дітей Великописарівської селищної ради, зазначає:
— Сьогодні особливу увагу потрібно приділяти дітям. Вони гостро реагують на втрати й нестабільність. Залучення дітей і батьків до спільних творчих справ допомагає їм зрозуміти: вони не залишилися наодинці зі своїми переживаннями.
За її словами, навіть короткі спільні заходи мають велике значення для дітей-сиріт, дітей у прийомних і патронатних сім’ях, а також ВПО. Простір спільнотворення, створений за підтримки ГО «Райз+», став місцем, де діти знову відчули радість зустрічі й підтримки.
Тут важливо не “чим зайняти”, а як підтримати
Задля соціального згуртування БДЮТ налагодив співпрацю з Охтирським молодіжним центром. У межах проєкту «Надання послуг з психосоціальної підтримки в Сумській області» для дітей проводять індивідуальні консультації, групові заняття, арттерапію та казкотерапію.
Психологиня Ірина Машніцька пояснює, чому саме творчі формати роботи є такими важливими:
— У воєнних умовах дитина постійно перебуває в напрузі, навіть якщо зовні здається спокійною. Через малюнок, ляльку чи вигадану історію вона може винести страх або сум назовні. Це знижує напруження і запобігає агресії чи замкнутості. Так починається відновлення.
Фахівчиня також дає практичні поради батькам:
– не знецінюйте переживання дитини словами “нічого страшного”;
– намагайтеся зберігати хоча б мінімальний розпорядок дня — це дає відчуття стабільності;
-дозволяйте дитині говорити або мовчати — без тиску. Відчуття, що поруч є дорослий, якому можна довіряти, — вже половина шляху до внутрішньої опори.
Наші діти побачили, що можуть змінювати світ
Окремий і надзвичайно важливий напрям — робота з дітьми з особливими освітніми потребами.
Директорка ІРЦ Ірина Романенко говорить про це просто й щиро:
— Таким дітям особливо потрібні любов і довіра. І дуже цінно, що вони відчувають підтримку не лише від фахівців, а й від своїх ровесників.
Нещодавно на благодійній виставці-продажу в Малопавлівському будинку культури три дитячі роботи продали по 300 гривень кожну. Кошти долучили до спільної скарбнички на придбання приладу «Чуйка», що дозволяє завчасно виявляти ворожі дрони й зберігати життя українських воїнів.
— Наші діти побачили, що їхня творчість може реально змінювати світ, — говорить Ірина Романенко.
Діти стають знову дітьми
Оксана Радаєва, мама 12-річного Артема (ВПО), говорить про те, як переїзд змінив дитину — і як у БДЮТі вона ніби “повернулася” — знову стала, як була раніше.
— Переїзд вплинув на психологічний стан мого сина. Чуже місто, навчання онлайн, відсутність живого спілкування його гнітило. Тут Артем несподівано зустрівся зі своїми однокласниками. Із дітками працюють психологи, волонтери. Разом із дітьми ми беремо участь у арт-терапіях тощо. Добре, що є такі місця, куди хочеться повертатися знову і знову.
Сам Артем каже:
— Я тут зустрів друзів ми можемо займатися чимось цікавим або просто спілкуватися як ніби немає війни. І коли я навіть утомлююсь після уроків, то все рівно сюди поспішаю.
Наталія Захарченко, мама 13-річного Артема, підмічає те, що часто недооцінюють дорослі:
— Тут діти з різних середовищ – переселенці і місцеві – сміються, спілкуються, підтримують один одного. А ще після занять їм влаштовують чаювання зі смаколиками. Син із радістю поспішає на зустрічі, адже саме тут діти почувалися захищеними.
Спілкування дає нові сили на добрі справи
Станція юних натуралістів — ще один простір, де діти тримаються одне за одного через спільні справи. Директорка Олена Лазарашвілі розповіла що 168 вихованців незважаючи на війну, беруть участь у конкурсах, майстер-класах, що розвивають почуття дружби та взаємодопомоги.
13-річний Павло Мовчан ділиться своїм згадує поїздку до Луцька, де познайомився зі своїми ровесниками і говорить, що набув досвіду і привіз нові ідеї.
А дитячий голос із музичної школи звучить дуже по-справжньому Дар’я Северин, 11 років, розповіла, що через військові дії їй нечасто доводиться співати на сцені. Для участі у вокальних конкурсах записують відео. Але й від того приємно, що її слухають ровесники і це допомагає їм почуватися разом.
У межах марафону «Діти дітям» вихованці СЮН готували для дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах пакунки з сувенірами та фіточаї. А трави для чаю разом збирали власноруч, сушили й фасували.
“Кожна емоція — це окрема фарба”
Майже всі заняття БДЮТ проходять у релокованому центрі спільнотворення ГО «РАЙЗ+, що стало справжнім рятівним колом для дітей-ВПО. За два роки тут реалізували не один проєкт підтримки дітей. Багато вихованців — активні учасники волонтерських ініціатив, отримували подяки та грамоти від військових.
Тут діти знову говорять про те, ким хочуть стати і що хочуть робити далі. А це означає, що життя триває.
15-річна Марина, переможниця багатьох конкурсів, говорить:
— Гурток “Юний художник” нас вчить, що кожна емоція — це окрема фарба. А наш Будинок дитячої та юнацької творчості – це місце, де можна дихати на повні груди. Коли ти малюєш, чи робиш ляльку-оберіг, ти створюєш частину того майбутнього, яке хочеш бачити. Ми знову вчимося мріяти, а наші мрії – це план дій. І це все не тільки для нас самих, а для кожного, кому допомагає переживати жахи війни
Бо саме через такі прості добрі вчинки діти поступово повертають собі те, що забрала війна — відчуття дитинства і впевненість, що завтра все ж буде.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
