Історія дзюдо – це шлях від давніх бойових мистецтв до сучасного олімпійського виду спорту, започаткований Дзигоро Кано у 1882 році зі створенням школи Кодокан у Токіо, яка поєднала ефективні техніки з філософією та моральним вихованням, ставши популярною у всьому світі. (Огляд від ШІ).
У грудні 2025 року ми познайомили вас із Ангеліною Величко, чемпіонкою світу із бойового самбо. Шлях чемпіонки почався із школи дзюдо і самбо в селі Комиші. Як і обіцяли, продовжуємо тему про те, як дзюдо з’явилося у Комишах.
СПОГАДИ ЛЮДМИЛИ ХРАПАЧ
У 2016 році Людмила Храпач працювала у комишанській школі секретаркою директора. Тому знає всі подробиці:
— Директор КЗ ЗОШ І-ІІІ ст. Лук’янов Микола Іванович дуже мріяв, щоб у його школі був гурток боротьби. І одного разу він поїхав у Охтирську спортшколу до Юрія Меєровича. А той, трохи подумавши, зателефонував Геннадію Рябчинському та запропонував йому вести гурток боротьби дзюдо. Тож, у вересні 2016 року у школі почав працювати гурток дзюдо і самбо.
На гурток відразу прийшло багато хлопців та дівчат, але згодом залишилися ті, що хотіли щодня наполегливо тренуватися. Тренер Геннадій Рябчинський вирішив створити не просто гурток, а такий, що досягатиме рівня спортшколи. Серед тих, хто залишилися, була і Ангеліна Величко. Дівчина розвивалася ще з дитсадка: ходила на танці, виступала із танцювальним колективом на свята у Будинку культури, у школі. Також займалася у театральному гуртку Тетяни Акименко. Виступала на шкільних і районних змаганнях з легкої атлетики. Згодом присвятила себе лише дзюдо. Стала наполегливо і старанно тренуватися. Не відразу все вдавалося, були злети і падіння, травми і реабілітація. Та вона в нас дівчина цілеспрямована, тому впевнено йшла до своєї мети.
Разом із Ангеліною тренувалися мої племінники: Віталій та Андрій Храпачі., тож я часто возила молодшого та забирала із тренування. З часом стала супроводжувати всю команду на змагання, створила групу на ФБ, писала статті після кожного змагання, замітки у газету «Прапор перемоги», робила фотоколажі, відеоролики, була співорганізаторкою змагань у с. Комиші та Мала Павлівка, вирішувала оргвнізаційні питання всіх поїздок (квитки, бажано в одному вагоні, щоб скрізь по часу встигнути, ще й десь на екскурсію забігти, побачити щось новеньке-цікавеньке).
Також ремонт залу. Тренер на змаганнях, а я канати вішаю та переживаю чи так?
Часто возила сама на змагання по Україні (тренер з одними в одне місто, а я з іншими в інше).
Три рази були на змаганнях за кордоном, а коли почалося повномасштабне вторгнення, двічі возила дітей сама. Щоліта на базі школи діти оздоровлювалися і тренувалися у таборі «Кедокан».
Також щоліта спортсмени їздили на оздоровчо-тренувальний збір в Одесу, Кароліно-Бугаз (до 2022р), а з 2022 їздили в Карпати (Драгобрат, Хащованя).
Всі спортсмени повністю забезпечені спортивною екіпіровкою: дзюдоги, самбовки, спортивні костюми та взуття. Гурток повністю діяв завдяки спонсорській допомозі директора ПСП «Комишанське» Зубка Володимира Івановича.
За час існування гуртка нами було проведено шість офіційних змагань із дзюдо і самбо в с. Комиші та Малій Павлівці, на які ми розробляли авторські медалі. У цій справі мені допомагав мій племінник Андрій Храпач.
На кожні змагання приїжджали приблизно 150 учасників із Сумської області, а саме із Охтирки, Сум, Тростянця, Ромен та Недригайлова. Всі знали, що будуть круті нагороди, подарунки, а дівчатам ще й букети.
Ангеліна Величко, Вікторія Циган, Діана Борисенко, Віталій Храпач, Андрій Храпач, Дар’я Івашина, Дмитро Товаришенко – ті, що досягли успіху і продовжують свій шлях… Як це сталося знає тренер Геннадій Рябчинський. І це його заслуга.
ШЛЯХ ПІЗНАННЯ
У світі бойових мистецтв існує популярна історія про зміну поясів. Форму підперізують поясами. Спочатку він білий. Із часом пояс ставав жовтим від поту, потім оранжевим, зеленим від трави, синім, а від спарингів і крові – коричневим, і згодом пояс борця ставав чорним.
Шлях самурая продовжувався і чорний пояс починав стиратися, знову стаючи білим, що символізувало повернення до початків і так далі… Цю історію розповів мені Геннадій Рябчинський. А ми вам перекажемо дещо із його особистої історії та про дзюдо і самбо в Комишах.
– Як давно ви у дзюдо і самбо?
– У спорті я з дитинства. Мої батьки родом із Вовчанська, що на Харківщині. Згодом переїхали в Охтирку. Скільки себе пам’ятаю у дитинстві – все було пов’язано зі спортом.
Батько і дід мали купу різноманітних нагород із футболу, хокею, легкої атлетики, стрільби. Я ріс у спортивній сім’ї і хотів стати футболістом. Але з певних причин зі здоров’ям цього не сталося. Тоді захотів займатися карате, але у 1981 році в Охтирці ще не було такого гуртка. А гурток по дзюдо уже діяв у БК заводу «Промзв’язок»(нині ТЦ «Славна»). Мій перший тренер Євген Бондаренко. У 1986 в Охтирку приїхав Юрій Меєрович, який став моїм другим тренером.
Євген Григорович подарував мені любов до дзюдо, а Юрій Михайлович дав поштовх до великого спорту. Звання Майстра спорту я отримав у 27 років. Це пізно. Але це не завадило у моєму спортивному шляху.
– Чому у Комишах гурток не тільки дзюдо, а ще й самбо?
– Класичне дзюдо – це школа. Дзюдо – це еліта. Японська школа бойових мистецтв настільки багатогранна, і це не просто боротьба – а ціла наука, яка включає і філософію, і психологію. Рання історія дзюдо невід’ємна від історії життя творця дзюдо Дзигоро Кано, видатного японського громадського діяча і педагога. Він вивчав різні бойові мистецтва, на основі яких розробив нову систему боротьби, Кодокан. Дзюдо наповнилося новим змістом, основою якого є Шлях до самовдосконалення. Історія існування дзюдо складається із 5 етапів розвитку дзюдо. Після Другої світової війни дзюдо було заборонене в Японії окупаційною владою. Із 1964 року дзюдо включене в програму Олімпійських ігор.
Самбо – один із найпопулярніших видів спорту у єдиноборствах. У даний час широко культивується на міжнародній спортивній арені. Але не включений у програму Олімпійських ігор. Про бойові мистецтва я можу розповідати довго і це окрема історія. Дзюдо і самбо близькі між собою. І ми вирішили взяти і поєднати ці два види бойових мистецтв.
– Отже, у 2016 році у селі Комиші почав діяти гурток дзюдо і самбо. Це було втілення ідеї у практику колишнього директора комишанської школи Миколи Лук’янова. Нині школа вже стала ліцеєм, яким керує Ольга Мананнікова. Чи вплинуло це на діяльність гуртка?
– Гурток діє. І це головне. Микола Лук’янов захотів і зробив, хоч було і не просто. Він і досі цікавиться і ми з ним на зв’язку. Мої вихованці показують результати на міжнародному рівні. Ангеліна Величко – чемпіонка світу. Хто ж буде проти такої слави? Але система заганяє в певні рамки і виставляє певні правила. Треба підлаштовуватися.
– Чи підтримуєте зв’язок із Охтирською спортивною школою?
– Я підтримую дружні стосунки із Юрієм Меєровичем. Він же мій тренер, я йому вдячний. І я взяв схему підготовки спортсменів у Юрія Михайловича. Але по суті ми – конкуренти. Охтирка має свою спортшколу і свою команду. Комиші представляють свою школу дзюдо і самбо. І певний час я «воював» із організаторами змагань стосовно нашого населеного пункту. Раніше на табличках писали «Охтирський район». Все ж ми добилися справедливості, тепер наша команда представляє «Комиші». Це був історичний момент для села. Ангеліна Величко несла табличку «Комиші».
– А у 2025 році Ангеліна вже представляла Україну на міжнародних змаганнях. Яким був шлях чемпіонки? Чому ви зробили ставку на неї?
– Все просто. Це був її вибір, велике бажання і наполегливі тренування. Коротко так.
– Хто зараз подає надії?
– Діана Борисенко. Вона і тренер водночас у Комишах. Працюємо разом. Із першого випуску небагато залишилося: Андрій Храпач і Дар’я Івашина. Хтось дуже активний, талановитий, а треба ж іще багато і наполегливо працювати. Сьогодні Даша Івашина на збір у Словаччину. І це не випадково.
– Із розповідей Людмили Храпач ми дізналися, що ви багато подорожували по Україні та Європі. Ви встигали ще й на екскурсіях побувати. Це ж круто для сільських дітей.
– Так. Я вдячний Людмилі Григорівні за допомогу у вирішенні організаційних питань, за допомогу у дорозі. Вона ж була нашим психологом. Щодо екскурсій – я й сам таке люблю і дітей обов’язково старалися знайомити із Україною і Європою. Чом же не скористатися можливістю? І за це ми всі вдячні керівнику ПСП «Комишанське» Володимиру Зубку. Він робив і робить вкрай важливу справу для села і для України.
– Нещодавно ви були на змаганнях у Кременчуці?
– Так. Ми разом із Діаною Борисенко були у суддівській команді на змаганнях по дзюдо Ката. Діана ще й брала участь у показових виступах. У неї великий потенціал.
– Що ви побажаєте читачам газети “Ворскла”?
– Займатися улюбненою справою. Шлях самурая – це процес, від якого отримуєш радість і даруєш її людям. Немає меж досконалості, є тільки шлях.
«Знайдіть собі роботу, яка вам подобається і ніколи не працюйте», – відома істина. І це про тренера дзюдо і самбо Геннадія Рябчинського. Він розповів чимало історій про життя, і дзюдо… І може розповідати ще і ще… То будуть інші історії.
До зустрічі, Комиші!
Спілкувалася Валерія Бакуліна.
