Як виживає село, що тримається на плечах чотирьох жителів.
На мапі України тисячі назв, але Дружба у Великописарівській громаді сьогодні особлива. Це село, яке буквально виправдовує своє ім’я. Коли звичний світ руйнується під обстрілами артилерії та дзижчанням FPV-дронів, тут залишаються ті, для кого «своє» — це не просто хата, а цілий всесвіт, який не можна зрадити.
ТОЧКА НА МАПІ, ЩО ДОСІ ДИХАЄ
Маленькі села зникають тихо. Спочатку в них замовкає дитячий сміх, потім завмирають вулиці, а згодом бур’яни та чагарники стирають з лиця землі колись чепурні подвір’я. Дружба сьогодні перебуває на цій небезпечній межі. Через постійні обстріли з боку росії населений пункт, як і інші прикордонні села, опинився в зоні «червоного» ризику.
Північна околиця села знаходиться напряму на відстані приблизно 2, 5 кілометра від лінії кордону (Бєлгородська область, рф).
Рух цивільного транспорту тут — рідкість, а дорога до села порізана коліями тракторів та вкрита шрамами від вибухів.
Проте Дружба досі жива. Її серце б’ється завдяки чотирьом жителям: подружжю Миколи та Тамари Трохових, а також їхнім двом сусідам, які вже перетнули поважний 80-річний рубіж. Попри війну, життя їхнє тримається на вірі в краще.
ГОСПОДАР СВОЄЇ ЗЕМЛІ
Для Миколи Івановича Трохова сільське життя — це не тягар, а найвища цінність. Він закоханий у цей простір, де співають жайворонки, а небо над полем здається безкраїм. Проте війна перетворила цю ідилію на щоденне випробування.
Сьогодні життя чоловіка розписане по хвилинах. Влітку він веде нерівний бій із бур’янами, що наступають на село, взимку — зі сніговими заметами. Коли через роботу ворожих засобів РЕБ зникає зв’язок та інтернет, а електроенергія стає розкішшю, він сідає на велосипед. Це його єдиний зв’язок зі світом. По хліб та продукти Микола Іванович їде до Пожні чи Шурового, що знаходяться приблизно півтора кілометри по обидва боки від села, орієнтуючись на графіки підвезення. Спізнюватися не можна — ворожі дрони роблять будь-яке скупчення людей мішенню, тому машина з продуктами не чекає.
Крім того, виїжджає у визначені дні у Пожню, назустріч автомобілю пересувного відділення «Укрпошта», щоб забрати свої періодичні видання. Родина передплачує їх декілька, серед яких – газета «Ворскла», їй вони віддані вже багато років. Мають бажання бути з нею і в наступному році, щоб дізнаватися про новини рідного краю.
Поряд із Миколою Івановичем завжди пані Тамара — вірна супутниця та натхненниця. Саме на її тендітних плечах тримається весь настрій, затишок у домі, де немає світла, але є тепло людської підтримки.
ЧУЖОГО БОЛЮ НЕ БУВАЄ
Історія Дружби — це не лише про виживання, а й про неймовірне милосердя. Коли будинок їхнього 94-річного знайомого з Широкого Берега, Миколи Григоровича, понівечили обстріли, Трохови не залишили старенького напризволяще. Вони забрали його до себе, оточили турботою, ділячись останнім. Для самотніх людей найважливіше – це увага і співчуття, і щоб поруч завжди був той, хто розділив би з ними дні нелегкої старості.
Навіть коли дідуся через стан здоров’я довелося перевезти до спеціалізованого закладу в Харкові, Микола Іванович не припинив ним опікуватися. Свій недавній День народження пан Микола провів не за святковим столом, а в дорозі. Маршрут був непростий: велосипедом — до сусідньої громади, соціальний автобус, а потім рейс до Харкова — і все це під постійною загрозою обстрілів.
«Крім нас, у нього нікого немає», — просто каже Микола Іванович. У цьому «просто» і криється справжня сутність назви їхнього села.
ВІРНІСТЬ ПОПРИ ВСЕ
У Дружбі не лише люди потребують порятунку. Пані Тамара доглядає покинутих котів та собак, які залишилися сиротами після виїзду господарів. «Жаль усіх, куди ж їх подінеш?» — зітхає жінка.
Подружжя Трохових не збирається поки що залишати рідну хату, хіба що безпекова ситуація, не дай Бог, погіршиться. Але вся надія на наших мужніх захисників. Попри «шахеди» над головою, ризики з боку ворога і довгі зимові вечори без світла, вони тримаються за свій поріг. Кажуть, що нажите роками добро не кинуть, та й відповідальність перед землею не пускає. І вірять, що зиму якось переживуть, а весна принесе всім хороші новини.
Доки ці люди залишаються в селі — село тримається за них. Це і є справжня, непереможна закономірність: поки живе дружба між людьми, житиме і село Дружба. Хочеться вірити, що це світло людських сердець виявиться сильнішим за будь-яку темряву війни.
Олена ТЯГЛЕНКО
Спасибо,что поддерживаете жизнь села пока вы там Дружба жива,здоровья ивзаимоподдержки вам на долгие годы!