У тому, що в житті – як на довгій ниві, сповна відчула учасниця Іванівського вокального ансамблю Олена Коваль. Сьогоднішня публікація – про неймовірно гостросюжетну жіночу долю нашої героїні, в якій переплелися і особисті драми, і відчайдушне материнство, і співацький талант, і чекання дітей та онуків з війни. «В мене таке життя, що ніяке індійське кіно не порівняти!», – каже співрозмовниця.
ДИТИНСТВО, ПЕНСІЯ ТА ЮНІСТЬ ОДНИМ РЯДКОМ
Народилася пані Олена 16 лютого 1953 року в Зорянську Луганської області.
– Батько працював шахтарем і дуже хворів, бо це робота шкідлива для здоров’я, – розповідає жінка. – Тому коли я ще була зовсім маленькою, ми переїхали до батькової рідні, яка жила в Охтирці.
Згодом родина оселилася в Кириківці, де героїня статті закінчила школу і в 16 років пішла працювати дояркою до місцевого колгоспу. Там же, в Кириківці, і вийшла заміж. Батько Олени помер у 42 роки, а мама – в 93.
– Все моє життя було – суцільна ферма, бо проробила на ній з 16 до 47 років, аж поки не вийшла на пенсію як багатодітна мама шістьох дітей, – каже Олена Коваль. – Для пільгового виходу на заслужений відпочинок потрібно було 15 років стажу, а в мене – аж 32!
ДІТИ
Малюки з’являлися на світ один за одним з невеличкою перервою в віці: 1971, 1973, 1977, 1982, 1983 та 1989 роки. Жінка майже не відпочивав від пологів, але вона мужньо трималася і навіть впевнена, що була зразковою мамою.
– Я тому і працювала на фермі, щоб мати час доглядати за дітьми і бути з ними поруч, – згадує той нелегкий період співрозмовниця. – Робота на фермі починається вдосвіта, збігала подоїла корів, і поки діти сплять, а я вже вдома: їсти зварю, до садочка та школи їх зберу та випроводжу. Потім відлучилася на обідню та вечірню дойку – і знову вдома! Ніяка інша робота не дала би мені такої можливості бути мамою. Якби я ходила кудись на 8 ранку і поверталася додому ввечері, навіть не уявляю, що було би з моїми доньками та синами! Їх у мене по троє: три дівчинки і три хлопчика.
І вони завжди були чистенькими, охайними та ситими – для мене це було основним. І в хаті – завжди порядок і така чистота, що люди дивувалися: мовляв, коли я все встигаю з такою купою дітей?! А я просто інакше не можу! Кожну пилинку витру, все вимию аж до блиску.
ОДНА У ПОЛІ – ВОЇН
Пані Олена розповіла про свою гірку жіночу долю: троє її чоловіків зловживали алкоголем, а один навіть сильно бив. Всі вони вже померли. І лише коли їх вже немає в живих, жінка наважилася розповісти про ті жахіття, які їй довелося пережити в тих нещасливих шлюбах. І оприлюднює вона цю інформацію скоріше для того, аби підкреслити контрасти в її житті. Адже воно в неї сповнене як поганим, так і хорошим.
Б’Є, ЗНАЧИТЬ ЛЮБИТЬ?
Особливо емоційно героїня публікації згадує свого третього чоловіка.
– Він відсидів термін за вбивство, але коли ми з ним познайомилися, то показав себе з такої хорошої сторони!, – каже співрозмовниця. – У мене ж вже було четверо малих дітей від двох попередніх шлюбів, а ще – й домашнє господарство. Та взагалі в селі важко без чоловічих рук, я так втомилася все тягнути на собі, всю цю фізичну роботу, що коли з’явився Василь і взяв на себе частину домашніх робіт, я була настільки радою, що подумала: яка різниця, де чоловік був? Головне, що він виправився і став нормальною людиною! А він і справді, то дров нарубав, то соломи худобі приніс. Мені стало значно легше, і ми зійшлися з ним жити.
А невдовзі Олена відчула гірке розчарування в своєму супутникові: він виявився жорстоким і тримав у страху всю родину. Василь на очах у діточок бив їхню матусю. І не просто бив, а влаштовував справжні знущання над нею. Часто хапався за ніж, сокиру та предмети, якими цілком можна вбити людину.
Якось Василь душив Олену за горло і вона вже почала хрипіти, аж раптом 10-річний синочок, зціпивши свої обидві руки, вдарив його по руці і той ослабив свою мертву хватку, завдяки чому жінці вдалося вивернутися і втекти. За це Василь дуже розгнівався на дитину і кинувся бити хлопчика. Таке пекло в сім’ї тривало безперервно.
Олена постійно ходила в синцях, але нічого не могла з цим вдіяти. Жити в селі без чоловічих рук – важко. Зі слів жінки, їй доводилося терпіти знущання заради того аби Василь щось зробив по господарству.
– Він пив, і в стані сп’яніння коїв страшні речі, – каже співрозмовниця. – Перелякана дітвора дуже сильно кричала, а йому було байдуже, бо в такі миті його нічого не могло зупинити. Він як та агресивна звірина! Нікуди від нього не сховаєшся – він двері виривав!
МАТЕРИНСЬКИЙ ІНСТИНКТ
Не послабило лють чоловіка навіть те, що дружина від нього завагітніла і потребувала підтримки. Він як і раніше, виливав на неї всю свою агресію. Сусіди та знайомі знали, що Василь б’є Олену, і намагалися його присоромити, мовляв, вона ж носить твоє дитя, невже тобі її не шкода? Але той у відповідь кричав, що вб’є нас обох – і мене і дитину.
Одного разу, коли жінка була на сьомому місяці вагітності, між подружжям виникла сварка і Василь почав її бити.
– Все було як завжди на рівному місці, адже ніякого приводу для скандалу я не давала, – розповідає Олена. – Чоловік наносив удари, від яких я не втрималася і впала на підлогу. А він, користуючись моєю безпорадністю та безпомічністю, як розійшовся – немов оскаженів, несамовито гамселив мене ногами в живіт. Все це відбувалося на очах у дітей. Було дуже боляче, але я думала не про свій фізичний біль, а про дитинку, яку носила під серцем. Термін вже великий, я вже в декреті перебувала. Закривала руками живіт, просила не бити. Але він бив і бив. І спровокував передчасні пологи.
Взагалі, лікарі заздалегідь готували мене до планового кесарського розтину, бо плід неправильно лежав. У ті часи ультразвукове дослідження не було, тому акушер-гінекологи все робили руками і навмання.
Отже, коли я потрапила до Великописарівського пологового будинку з переймами після побиття чоловіком, то сказала лікарям, що не потрібно робити кесарів, адже після операції я буду довго відходити, а хто ж доглядатиме моїх дітей? Я розраховувала сама на себе, тому повинна була завжди бути вдома.
Народився синочок Юра, вагою 1800 грамів. І він мав би знаходитися в лікарні довгий період, аж поки не набере 2500 грамів. Це норма для виписки новонароджених додому. Але я не могла собі дозволити стільки часу перебувати з сином у стаціонарі. Бо я потрібна не лише одній цій дитинці, а ще й іншим п’ятьом!
Три доби мені Юрчика взагалі не показували, бо він знаходився в реанімації новонароджених. А потім я ледве вмовила лікарів відпустити мене з малюком додому під розписку. Я пообіцяла, що зроблю все можливе і неможливе, аби з сином все було добре. І виходжувала його вдома сама.
У ті важкі часи в нас не було газу, топилися піччю. В хаті холодно, тож я перетворила власне тіло на реанімаційний кувез, щоб гріти своїм теплом і Юрчика, і його пелюшки. Я навіть спала на дитячих речах, щоб вони завжди тепленькими були.
Годувала немовля грудним молоком, і бачила, як у нього синіє носо-губний трикутник і підборіддя. Це означало, що в нього слабке сердечко і він швидко втомлюється. Розуміла, що життя синочка цілком залежить від того, наскільки довго я забезпечуватиму йому грудне вигодовування. І мені вдалося зберегти молоко попри ті складні умови, в яких наша родина перебувала.
Юрчик вижив і виріс.
ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЛЯ
Олена навіть і не здогадувалася про те, що є найсправжнісінькою жертвою типового домашнього насилля. Вона про цей термін і не чула, проте бачила, що так само живуть багато жінок з її оточення. І ніхто нікому ніколи не скаржився, бо таке життя.
Та одного разу героїня статті не витримала і набрала номер міліції. Приїхали правоохоронці та забрала домашнього тирана з собою. Мама з дітками нарешті хоч відпочили в спокої та без скандалів. Думали, що тепер їм ніхто і нічого не загрожує, житимуть самі в любові та спокої. Аж раптом за деякий час розчинилися хатні двері і на порозі з’явився “голова сімейства”! Розлючений Василь одразу ж кинувся до дружини битися – мститися за те, що заявила на нього до міліції.
Олена знову пішла до відділку і поскаржилася начальнику, продемонструвавши синці на своєму тілі.
– Керівник здивувався: мовляв, він же обіцяв і пальцем тебе не торкатися!, – ділиться своїми болючими моментами колишнього подружнього життя співрозмовниця. – Після того випадку Василя посадили за грати, і я з ним розлучилася. Він за три роки вийшов на волю, а я вже вчетверте вийшла заміж.
КАЗКА
У житті Олени стався справжній переворот. На фермі познайомилася з своїм четвертим чоловіком – Михайлом. З ним прожила 37 років, живе і зараз.
– Йому було вже під сорок, позаду – два шлюби, але діточок так і не нажив, – розповідає жінка. – Не побоявся піти на п’ятьох чужих дітей. Хороший такий чоловік виявився, спокійний та роботящий. Почали жити. Добре та в злагоді.
Одно разу відчула, що мене почало нудити. І не припиняється. Кажу Михайлу, невже я вагітна? А він у відповідь сміється: «Від бездітного?».
Поїхала до Великописарівської лікарні. Перевірили – вагітність підтвердилася! Я від неочікуваного щастя аж розплакалася!
Повернулася додому, розповіла новину Михайлу, і ми вже плакали з ним удвох від радості. А я й кажу йому, перевіряю, мовляв, що якось вже й забагато в нас діточок, то ж чи потрібне нам ще одне? А чоловік як почав благати мене не переривати вагітність: «Лєночко, народи мені будь ласка! Бо мені вже майже сорок, а я ще й не знаю, що таке – своя дитина!».
Народився хлопчик і назвали ми його на честь батька Михайликом.
Олена жодного разу не пошкодувала про те, що подарувала його світу. Бо вже й життя її було зовсім інше ніж раніше: Михайло дуже любив і цінував свою дружину, був їй опорою та підтримкою. А з надійним тилом всі негаразди здаються дрібницями.
– До цього заміжжя я жила немов у пеклі, а з появою Михайла моє життя перетворилося на казку!, – зізнається жінка.
БУДИЛЬНИК І ВІДРО
І все ж таки, бути мамою шістьох дітей – складно навіть коли поруч ідеальний чоловік. Пані Олена каже, що особливо важко було, коли дітвора хворіла: спочатку одне, а потім всі по черзі до останнього.
– А працювати ж потрібно, бо на фермі мене не було кому замінити, – згадує співрозмовниця. – Всю ніч не сплю біля хворого сина чи доньки, а під ранок дитятко вирубиться, і я з ним разом. А мені ж на роботу вставати треба! Так міцно сплю, що будильник не чую і на роботу не встигаю. Тому почала ставити будильник у відро, щоб так торохтів, щоб точно прокинулася!
МАТИ-ГЕРОЇНЯ
Багатодітне материнство Олени гідно відзначене на рівні держави: їй вручили відзнаку «Мати – героїня», що видається за умови народження п’яти і більше дітей і належного їх виховання. А виховала своїх синів і доньок жінка дійсно найкращими людьми.
– Я – найщасливіша у всьому світі матуся, бо мої шестеро дітей між собою дуже дружні і мене люблять, шанують і поважають, – пишається синами й доньками Олена Коваль. – Всі мої діти розкидані по усіх усюдах, але ми постійно з ними на зв’язку, на всі свята вони завжди вітають мене, дарують подарунки та приїжджають у гості. Для батьків це головне, коли їхні дітки не шукають причину щоб не приїхати, а навпаки – знаходять можливість аби завітати.
“МАМО,ВІЙНА!”
Двоє синів та двоє онуків Олени одразу після повномасштабного вторгнення пішли на фронт і воюють на Донеччині. А Олег хоч і не на безпосередньому фронті, але його робота пов’язана з виконанням воєнних завдань. Тож мама пишається тим, що її сини та онуки – не слабкодухі, а – справжні чоловіки.
– Вони самі виявили бажання захищати нас від ворога, побачивши, які ми налякані, – згадує події 24 лютого 2022 року пані Олена. – Перший день війни був для нас – це щось страшне. Спимо, о п’ятій ранку чую – за стінкою метушня: менший син Михайло з невісткою Юлією збирають речі. Я подумала, щось з їхньою дитиною сталося. А син взяв мене за плечі: «Мамо, війна!». Невдовзі ми почули гучні вибухи. Після чого вулицею пішли ворожі танки. Так багато, цілими колонами. Ідуть і ідуть. А потім один танк наставив дуло просто на наш будинок. І ми повибігали хто куди. Я вискочила босоніж. Вже й не пам’ятаю, куди ми сховалися.
А потім увесь тиждень я дивилася в щілину, як російські солдати везли поранених повз нашу хату. Після того колони рушили на Тростянець і ми заспокоїлися.
СПІВИ
«На заслуженому відпочинку – заслужені оплески!», – так можна охарактеризувати нинішнє життя героїні.
– На пенсію я вийшла в 47 років, – розповідає жінка. – Згідно до закону, як багатодітна мати маю право на пільгову пенсію.
Чим займаюся? Своєю улюбленою справою – співами! Якби я не любила співати, то не знаю, яким би і було моє життя.
Мої вокальні здібності помітили ще в школі, і я виступала на різних концертах, конкурсах, культурно-мистецьких заходах, у тому числі – виїзних. Мені здавалося, що наш колектив – найкращий, тому дуже болісно переживала, якщо ми посідали друге місце, а не перше.
Після школи і аж до самої пенсії була пауза – співала я лише вдома коли мила посуд або ж на городі. Звісно ж, мріяла про сцену. І коли я сказала чоловіку про свою мрію, він відповів: «Йди співай. Бо це – твоє!».
Михайло дав поштовх у моєму житті, і я стала дуже щасливою! Я ж так люблю співати – тільки почую пісню і вже можу її відтворити! Знаєте, є люди, в яких гарний голос, а є, в яких гарних слух. Голосистих – багато, а от слух – це вже справжня цінність!
ЖІНОЧЕ ЩАСТЯ
Пані Олена каже, що зараз почувається абсолютно щасливою жінкою, займається улюбленим співацьким хобі і дуже пишається своїми дітьми.
Так, старша 54-річна Анжеліка живе в Охтирці і працює в охороні, Наталія влаштувалася на фабриці в Німеччині, Оксана реалізувалася як кухар у Києві, Юрій – дальнобійник, Олег та Михайло – воїни.
У Олени – життя, врожайне на діточок: шестеро дітей, десять онуків і два правнуки.
– Наша велика родина і за мирних часів була дуже дружною, а війна ще дужче всіх згуртувала, ми один одного підтримуємо, – з гордістю каже співрозмовниця.
Ми щиро бажаємо Олені Коваль довгих років життя і радості від рідних та близьких! Щоб скоріше прийшов той час, коли велика дружна родина збереться за одним столом святкувати перемогу!
Оксана Ковальова
