БАТЬКОВІ СЛОВА
Надія Степанівна народилася в Олександрівці. Село хоч і невелике, але одне з найкращих у нашому колишньому районі. Біля нього, в кінці городів, тече річка Ворскла, за нею – видніються гори. Це – залишки Велико-Руської височини. Вони утворилися льодовиком, що зупинився тут і після себе залишив гори грунту. Вони поросли травами, кущами глоду і терену. Є на цій горі і сторожова вишка. Це великий високий насип грунту – курган, зроблений руками наших пращурів. На його вершині колись стояла дерев’яна вишка, на якій день і ніч перебували вартові: вони охороняли навколишні землі від набігів татар. Поряд із вишкою знаходилися бочки зі смолою. У разі виявлення набігу, смолу підпалювали, утворювалось багато диму, який, піднімаючись угору, сповіщав інші дозорні пости про загрозу. Так розповідають тамтешні жителі.
Перед будинками росте справжній сосновий бір. Сосни високі, стрункі.
Надійка росла допитливою і слухняною. Найбільше її любив батько. Коли йшов рибалити, то брав її з собою, розповідав про річку, про риб. Разом плавали на човні.
У ті роки було сутужно з топкою. І от батько з Надею взимку ходили на гору збирати бур’ян, щоб протопити в печі.
Найбільше дівчинці запам’яталося, як тато взимку ловив рибу. Тоді він уже її брав як помічницю. Від сильних морозів на Ворсклі утворювався товстий шар льоду. Батько прорубував ополонку, і риба від задухи під льодом спливала на поверхню. Тоді він брав спеціально зроблений черпак і викидав рибу на поверхню, на лід. Тут уже стояла Надя з саночками. Вона хутко складала на них рибу і везла додому, вивантажувала і знову їхала до річки. Так вони запасалися рибою на всю зиму. А навесні, якщо риба ще залишалася, батько її солив і складав у ящик.
Так проходило Надине дитинство. Батько бачив, що донька дуже охоча до роботи, й одного разу сказав їй такі слова, які вона запам’ятала на все життя: «Ой, донечко, донечко, важко тобі буде на цьому світі».
Так і сталося. Все життя Надя тяжко працювала в колгоспі, вдома. Коли батька не стало – вся тяжка робота лягла на її плечі.
СВАТАННЯ
На нашій вулиці проживали два товариша – Іван і Сашко. Іван був одружений, а Сашко – ні. Та й на прикметі не мав нікого. Івана декілька днів посилали в колгосп села Олександрівка, допомагати збирати врожай.
Саме тоді йшли жнива. Буваючи на току, спілкувався з тамтешніми жінками. Як відомо, на току завжди було весело. Жінки співали пісні, жартували. От одна з них і каже йому:
– Вибирай у нас дівчат. Женись.
– Та я вже жонатий, а ось мій товариш Сашко – ні, – відповів Іван.
– То веди його сюди, ось, дивись, яка в нас є молодичка, Надею звати.
На другий день Іван із Сашком уже стояли на току і здалеку спостерігали за Надею. Сашкові сподобалося, як Надя вправно орудує лопатою та мітлою. Та й собою Надя була хорошою: середнього зросту, білолиця, з рум’янцем, очі сірі, усміхнені, привітні. Іван познайомив їх і вже у неділю Сашко з’явився в Олександрівському клубі. Не довго вони зустрічалися, та швиденько побралися.
НА БАЗАР – ПО ЛІТАКУ
Якось однієї осені на базарі ніхто з приїжджих не купував часничку. А в Надії Степанівни він добре вродив, і вона вже два рази вивозила його ціле відро, та не могла продати. А вже наступала глибока осінь, вітри дмухали холодні, дощі сіяли дрібненькі. Жаль Надії Степанівні вирощеного часнику. От і думає: «Вивезу ще раз, може, все ж таки продам».
З вечора все наладнала і раненько лягла спати.
А в той рік часто літали з росії літали в Крим. Зранку, з шостої години і аж до восьмої вечора інколи їх пролітало до семи штук. Летіли вони понад обійстями, городами Надії Степанівни, а вночі поверталися назад.
Аж раптом чоловік почув гул літака і каже дружині: «Вставай, уже пора, літак пролетів». Надія Степанівна підхопилася, швиденько одяглася. Вийшла в сіни, вхопила відро з часничком, забігла в літню кухню, взяла велосипед без педалей та й побігла на базар. Дійшла до чайної, а на неї напали собаки. Жінка була не з лякливих, тож, після розмови з ними, вони її відпустили. Іде вона, поспішаючи, а навколо темно-темно і ні душі ніде не видно. Дійшла вже до бригади колгоспу «Дружба», аж дивиться, а біля ворітного стовпа хтось сидить навприсядки. Вона здогадалася, що то сторож Іван. Обізвалася до нього, а він і питає: –– Куди це ти, Надіє, так рано мандруєш?
– На базар, – відповідає вона. Ось, часник треба продати.
– Так ще ж тільки минула друга година ночі.
Залишилася Надія Степанівна біля сторожа чекати ранку. В ту неділю приїхали покупці, і вона першою продала часник.
Віра СЕРЕДА
