Сумна звістка сколихнула Богодухівщину та Великописарівщину: у шпиталі міста Запоріжжя від тяжких травм, отриманих у бою, обірвалося життя 31-річного захисника — мужнього воїна Юрія Олександровича Манька.
Життя нашого земляка, народженого у 1994 році, пролетіло, як одна мить — яскрава, але, на жаль, трагічно коротка. Він народився в Богодухові, ходив до школи в Куп’євасі, проживав у Губарівці, але родина останнім часом оселилася у Великій Писарівці. З 2024 року Юрій Манько став до лав Збройних Сил України, де не раз дивився смерті у вічі.
СТАЛЕВИЙ ДУХ ВОЇНА
За цей час, проведений на передовій, Юрій пережив пекло боїв, втратив бойових побратимів, але не зламався. Він виявляв неймовірну мужність і витривалість, допомагав вижити пораненим і брав приклад зі свого дядька, який також гідно боронить рідну землю від ворога. Юрій був зі звичайних, але надзвичайно щирих і добрих людей. Він був майстром на всі руки, умів виконувати будь-яку роботу, мав багато друзів і жив заради своєї родини.
50 ДНІВ ТРИВОГИ
Страшним горем для рідних стала звістка про смерть, якій передували 50 днів нестерпної тривоги та пошуків. Тітка Юрія, Тетяна, розповіла про ці болісні тижні:
«28 вересня Юрій зателефонував своїй дружині й повідомив, що йде на позицію, і якщо з ним щось трапиться, документи та речі надішлють на вказану ним адресу. Ми чекали від нього звісточки, але він мовчав, хоча вже мав повернутися. Минали дні: тридцять, сорок п’ять… Ми почали бити на сполох, телефонували у його 142-у бригаду, де відповіли, що з ним усе добре, бо всі ще на позиції. Пройшло ще майже два тижні, аж тут нам зателефонували і повідомили: Юрій 12 листопада помер у шпиталі міста Запоріжжя від черепно-мозкової травми, що виявилася несумісною з життям».
НЕВИМОВНИЙ БІЛЬ ВТРАТИ
Ніякими словами не передати біль мами Наталії і сестрички Оксанки. Але, мабуть, найбільший біль принесла ця клята війна маленькому синочкові Максимкові. У свої три рочки він тепер ніколи не дізнається, яким би міг бути його тато, що він хотів йому подарувати і чого навчити. Власна сім’я Юрія — дружина та синочок — проживають у Губарівці, де тепер оселилася чорна тінь непоправної втрати.
Герой, який міг би ще жити, творити, любити та виховувати сина, віддав своє молоде життя за нас, за наше право бути вільними, наближаючи перемогу дорогою ціною.
Вічна і світла пам’ять Герою! Допоки ми пам’ятаємо, вони живі в наших серцях!
Олена ТЯГЛЕНКО
