Моє дитинство припало на п’ятдесяті роки минулого століття. Шість днів на тиждень ми перебували в яслах-садочку колгоспу «Дружба». Щоранку під двір під’їжджав колгоспний віз. Він був спеціально обладнаний перевозити нас, малих, до ясел-садочка. Це була ніби невисока коробка, в яку нас саджали, щоб ми дорогою не випали.
А от неділя була майже весь день наша. Ми гралися, бавилися, і серед одних із забав було розшукування їстівних рослин.
Найпершими проростали шпичаки. Це молоді стебельця очерету. З’являлися вони тоді, коли ще вода ще не встигала прогріватися, була ще холодною, і росли вони на левадах у воді. Звичайно, ми не могли їх дістати, то доводилося просити тата, щоб зірвав нам по декілька таких шпичаків. Нижні частини стебельця були білі і соковиті, на смак приємні, з освіжаючим присмаком.
На городах, поряд із картоплею, з’являлися пасльони. Стиглі ягоди їх були двох кольорів – чорні і білі. Чорні ягоди були кислуватими, тож ми їх не дуже любили. А от білі називалися цукровими і були на смак солодкими. Декілька кущів мама нам завжди залишала під час поління картоплі.
Вживали ми і лопуцьки. Це такий різновид молочаю. Доки стебельця молоді, вони світло-зелені і соковиті. Їли ми їх не просто так, а приспівуючи: «Чаю, чаю, молочаю, скільки хочеш накачаю». При цьому обчищене від шкірочки стебло качали між двома долонями.
А найулюбленішим заняттям було відшукування калачиків. На той час наша вулиця була вкрита ніби килимом-споришем. І ось між кущиками споришу ріденько росли калачики. Це рослинка, стебельця якої стеляться по землі. Вона має округле листя і білі дрібні квіточки. Із зав’язі цих квіточок виростали круглі малесенькі насінинки. Вони були дуже схожі на святковий хліб-калач. Тому їх і називали калачиками. Ми сідали на землю і в спориші відшукували ці насінинки. Ми не були голодні, ми гралися, але ці ігри мали глибшу суть. Це було відлуння тих страшних років голодомору…
Віра СЕРЕДА,
пенсіонерка
