Сьогодні робота голкою та ниткою у прикордонні Сумщини — це вже давно не про моду чи естетику. Це про виживання, гідність і турботу одне про одного.
КОНТЕКСТ У ЦИФРАХ
Трансформації, які переживає галузь легкої промисловості та сфера соціальних послуг у регіоні, підтверджують і статистичні дані. До повномасштабного вторгнення легка промисловість Сумщини залишалася стабільною: на великих і середніх підприємствах області працювало близько 2,5–3 тисяч осіб, а професія швачки була дефіцитною — вакансій було в кілька разів більше, ніж охочих.
Війна суттєво змінила ситуацію. Через релокацію підприємств, близькість до кордону, міграційні процеси та мобілізацію кількість офіційно зайнятих у галузі скоротилася приблизно на 30–40 відсотків. Станом на 2025–2026 роки в області залишалося близько 1900 працівників. Водночас попит на кваліфіковані кадри не зник, а лише змінився: пріоритети зсунулися з цивільного виробництва на виконання соціальних і оборонних запитів.
УСТАНОВА, ЩО НАВЧИЛАСЯ ПРАЦЮВАТИ В УМОВАХ ВІЙНИ
До 2022 року КУ «Центр надання соціальних послуг» Великописарівської селищної ради був для своїх підопічних місцем стабільної, щоденної допомоги. Соціальні працівники опікувалися одинокими людьми похилого віку, особами з інвалідністю, сім’ями у складних життєвих обставинах — допомагали з побутом, ліками, документами, дрібним ремонтом одягу.
Повномасштабна війна змусила установу вийти за межі звичних функцій.
Швачки Валентина Коваль і Тетяна Скрипник працювали для військових безкоштовно, розуміючи, що у фронтових умовах дрібниць не буває. Якісна застібка чи надійна липучка можуть мати значення під час виконання бойових завдань. Частину фурнітури майстрині роками купували за власні кошти, зберігали використані елементи, знаючи, що вони ще стануть у пригоді.
Ця робота має і глибоко особистий вимір. Рідні обох жінок нині служать у лавах ЗСУ. Для майстринь кожна відремонтована одежина — це спосіб упоратися з тривогою і водночас підтримати інших.
РЕЛОКАЦІЯ ЯК ПОЧАТОК НОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ
Навесні 2024 року, коли Велика Писарівка зазнала нищівних обстрілів, КУ «Центр надання соціальних послуг» був змушений змінити місце роботи. За підтримки керівництва громади вдалося врятувати частину обладнання, зокрема й швейну техніку. Валентина Коваль і Тетяна Скрипник переїхали до Кириківської громади, де для майстерні надали приміщення у комунальному закладі культури.
Майстерня відчинила двері не лише для переселенців із Великописарівщини, а й для жителів Кириківської громади. Поруч почали діяти волонтерські осередки — тут плетуть маскувальні сітки, в’яжуть теплі речі, шиють необхідні вироби для військових і цивільних.
Керівниця галузі культури Кириківської громади Людмила Макайда переконана: поєднання соціальної допомоги й культури дало несподівано сильний ефект.
— У нас вийшла жива співпраця. Швеї допомагають нашим артистам: шиють костюми, ремонтують сценічні образи. А митці, у свою чергу, теж не залишаються осторонь. Можуть і підтримати, і пожартувати, і навіть заспівати у майстерні. От така у нас тепер взаємодія — допомога за допомогу, — говорить Людмила Валентинівна.
— Культура — це ж не лише сцена, — додає Людмила Макайда. — Це людські зв’язки. І коли поруч працюють швачки, волонтери, артисти, народжується відчуття спільної справи. Тут уже важко сказати, хто кому більше допомагає.
ЗАЛИШИЛИСЯ У ПРОФЕСІЇ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ
Війна змінила життєві маршрути швачок Валентини Коваль і Тетяни Скрипник, але не змусила відмовитися від професії, у якій вони звикли бути корисними людям щодня.
— Ми й не думали кидати роботу, — говорить Валентина Коваль. — Навіть коли було страшно і незрозуміло, що буде завтра, я знала: є люди, які чекають. Для наших бабусь і дідусів цей ремонт одягу — не дрібниця. Вони ж роками носять одну річ. І коли її підлатали, випрали, привели до ладу — людина ніби випростовується, усміхається.
Для багатьох підопічних Центру старий халат чи пальто — не просто одяг, а частина їхнього життя і пам’яті. За мізерних пенсій можливості купувати нове майже немає.
— Вони часто кажуть: «Оце мені ще від чоловіка залишилося» або «В цьому пальті я ще на роботу ходила», — додає Тетяна Скрипник. — І ти розумієш, що викинути це для них — як викреслити шматок життя. Тому ми стараємося зробити так, щоб річ ще послужила.
З початком повномасштабної війни до цивільних замовлень додалися й запити від військових. Підшити форму, замінити застібку, полагодити порваний рукав чи спорядження — роботи ставало дедалі більше.
— Коли почали звертатися хлопці з фронту, я собі сказала: відкладати на потім не буду нічого, — зізнається Тетяна Скрипник. — Могла шити до пізньої ночі, бо розуміла, що їм це потрібно тут і зараз. Там же немає де піти й полагодити форму.
РЕСУРС МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я
Психологиня Ірина Машніцька наголошує: такі ініціативи, як спільна робота швейної майстерні, волонтерство та взаємодія між місцевими жителями й переселенцями, мають безпосередній вплив на збереження ментального здоров’я в умовах війни.
— Коли людина відчуває себе частиною спільноти й має можливість бути корисною, це суттєво знижує рівень тривожності та безпорадності. Спільна діяльність повертає відчуття контролю над життям і сенсу, — пояснює фахівчиня.
ПРАЦЮЄМО НА МАЙБУТНЄ
Голова Великописарівської селищної громади Людмила Бірюкова переконана, що історія швейної майстерні — це приклад того, як громада навіть у найважчих умовах здатна мислити системно.
— Для нас було принципово важливо не втратити команду і не перервати надання соціальних послуг. Коли стало зрозуміло, що працювати у Великій Писарівці тимчасово неможливо, ми шукали рішення, які дозволили б зберегти людей, обладнання і саму ідею допомоги. Релокація стала вимушеним, але виваженим кроком, — говорить Людмила Бірюкова.
За її словами, переїзд Центру не зруйнував спільноту, а навпаки — розширив її. До підтримки переселенців долучилися жителі приймаючої громади, соціальні працівники почали тісно співпрацювати з волонтерами та закладами культури, а допомога цивільним органічно поєдналася з підтримкою військових.
Стібок за стібком громади прикордонної Сумщини зшивають не лише сьогодення, а й основу для повоєнного відновлення.
Олена Тягленко
