За більш ніж дев’ятнадцять місяців війна принесла українцям горе, страждання, відчай… А найгірше — зламані людські долі, втрачені рідні і близькі. Як боляче дивитися на зруйновані ворогом міста і села, і щемить душа за наших воїнів, які мужньо боронять рідну землю, а також за загиблими ні в чому не повинними мирними жителями. Але ж українці — особлива нація, про що ворог і не підозрював. Замість того, щоб впасти духом й опустити руки, люди акумулювали всі свої сили, згуртувалися, допомагаючи один одному пережити тяжкі часи, а найголовніше — вірять у перемогу.
Із кожним днем стає все більше тих, хто знайшов можливість бути корисним під час війни, коли не може стояти в строю, — тримає свій фронт у тилу. Одні організувалися плести маскувальні сітки, інші займаються гуманітарною допомогою потребуючим, а дехто робить окопні свічки, щоб хоч якось зігріти душі наших військових узимку.
Жителька Великої Писарівки Ірина Краснояружська — одна з тих, хто не сидить склавши руки, а активно допомагає військовим — в’яже теплі шкарпетки. Це її посильний внесок у перемогу. Ноги в теплі у холодну пору — запорука здоров’я наших захисників. Враховуючи те, що в окопах немає умов зайвий раз посушити взуття чи погрітися.
— Ще до війни я почала в’язати шкарпетки, — розповідає Ірина Василівна. — В’язала спеціально для того, щоб продати на базарі, адже вже десять років, як я не працюю. Після того, як на роботі було скорочення, знаходжуся вдома, займаюся то городиною, то по господарству, то в’язанням. Пенсію з чоловіком ще не отримуємо, а жити потрібно за щось. А ще, крім шкарпеток, я в’язала гачком ще й іграшки. Перед Новим, 2022-м роком, я виходила на базар, трішки ще там щось і продала. Тоді свята почалися, а потім я захворіла, думаю, наступний раз вийду на базар там десь перед святом 8 Березня. Та не судилося, бо почалася війна. Страх, розпач, не бажання чимось займатися доводили до відчаю.
Із перших днів війни Ірина Василівна якось почула, що наші земляки організували допомогу місту Охтирці, де на той час відбувалися бої. Люди зносили до гуманітарного штабу все, що могли: продукти харчування, миючі засоби, одяг та інші необхідні речі. Вона подумала: що б і собі таке запропонувати? Аж тут у фейсбуці жінка побачила оголошення, в якому було написано, що військовим у м.Охтирку потрібні шкарпетки великого розміру. «А в мене було трішки ниточок, то ще там светри старі розпустила, тож вив’язала шість пар і віднесла до гуманітарного штабу, — розповідає Ірина Василівна. — Потім сиділа вдома, страшно було кудись виходити. Щоб часу не гаяти, почала знову в’язати. І так у мене всього назбиралося дев’ятнадцять пар шкарпеток. Якось подумала, що не дай Бог бомбонуть, то пропаде мій товар, так нікому і не знадобиться.
Одного разу в соціальних мережах прочитала, що Катерина Олександрівна Обідець звертається до земляків із проханням надати допомогу нашим військовим, які потребують утеплювачів на стільці і теплих шкарпеток. Я подумала, що на базар товар не понесу, тож зателефонувала і запропонувала всі свої вироби. Волонтерка зраділа, дуже дякувала і запитала, чи буду я продовжувати в’язати хлопцям, на що я погодилася. Катерина Олександрівна розповіла, що в групі їх п’ятеро — тих, хто в’яже, в тому числі й вона, і що всі будуть раді, якщо я долучуся до їхнього колективу. Тож серце підказувало, що треба допомагати. Так і почалася моя робота.
Героїнею себе не вважаю, але ж хочу робити хоч якийсь внесок у перемогу. Якось у розмові обмовилась про те, що в’яжу шкарпетки, тож незабаром мої знайомі почали приносити нитки чи речі, щоб розпускати. Це, зокрема, Галина Скоромна, Любов Довженко, Галина Мовчан, Любов Комлик, Наталія Рєзнік, Світлана Кривонос, Ольга Глущенко, Катерина Колісник, Ніна Моісеєнко та інші. Було в мене три кофтини, я їх розпустила. Коли немає світла, то я при свічці чи ліхтарику в’яжу, інколи буває, що пропускаю в темряві петлі, то ж переробляю все заново, але результат завжди є.
Перерва на в’язання буває хіба у свята чи коли займаюся хатніми справами. Готові вироби відвожу Катерині Олександрівні, або ж вона сама забирає їх у мене й передає на замовлення військовим.
В’язала я і «кружки»-утеплювачі на стільці. Мій чоловік теж долучається до цієї важливої справи: то тканину поріже на смужки, то річ якусь розпустить, бо все це забирає чимало часу. А я таким чином швидше приступлю до роботи. Для інтересу записувала, скільки пар шкарпеток уже є. Днями з’ясувалося, що вже налічується сотня. Це мій такий своєрідний «рекорд». Як подумаю, що я змогла хоч на якийсь час обігріти цілу сотню воїнів, вмить стає тепліше й мені на душі. А тут Катерина Олександрівна повідомила, що чергову партію тепла і затишку для наших захисників вона знову передала одному з харківських волонтерів, який відвіз гуманітарну допомогу далі, на фронт.
Військові, як завжди, були задоволені, а один із них, родом із Коломиї, дякував і попросив волонтера з’ясувати, шкарпетки якої майстрині йому дісталися. Для цього він сфотографувався з виробом і написав лист-повідомлення, у якому йшлося: «Зустрічаємося після війни, о 6.00 у Коломиї, біля ратуші, буду на Вас чекати». На мій величезний подив, як з’ясувалося,саме мої шкарпетки дісталися цьому захисникові.
Після такого повідомлення я дуже розчулилася, уявляючи, як солдатику затишно й тепло, що він чийсь син, такий же за віком, як і моя донька. Залишайся живим, думаю, повертайся додому скоріше. Стала шукати на карті, де та Коломия та де та ратуша (будівля з вежею, де розміщується міська рада), подумки готуючись до зустрічі. Хотілося б і про хлопця дізнатися, хто він. І так мені жаль стало всіх захисників наших. Сльози душили. Тільки й змогла, що у відповідь на лист йому надіслала «сердечко». Якщо мої шкарпетки зможуть зігріти його хоч пару днів — буду щаслива, розуміючи, що чиїсь дитині тепло», — ділиться роздумами майстриня.
Ірина Василівна зізнається, що їй, як і всім людям, буває страшно, коли чує вибухи, але зараз по поргебах уже не ховається, як раніше. Налаштовується на позитив, як може. До речі, коли вона побачила, як я в’яжу шкарпетки, то теж долучилася до цієї справи і десять пар передала військовим через Катерину Олександрівну. Ниточками її забезпечують сусіди з їхньої багатоповерхівки. Це вже в нас як сімейний підряд. Жаль лише, що онучата не приїдуть , бо далеко, їх у нас двоє — трирічний Захарчик і дворічний Михайлик. Та ми їх завжди будемо чекати з нетерпінням, мріємо швидше їх обійняти. Перемога скоро, тож обов’язково зустрінемося всі разом».
Записала
Олена Тягленко
